Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗

А Туглій не  вгавав:

— Я так  і знав, що  ми  під  цим  клятим городищем прогайнуємо дорогий час! — і грюкнув кулаком по столу.  — Вся Русь  уже  оповіщена про  наш   напад! Добре, якщо князі й досі  стоять за  Альтою... А якщо рушили сюди? Що   буде? Вай-пай!.. — Кончак ще дужче засопів носом, похмуро глипнув  очищами.

— Помовч, хане!  Поговоримо про  це  пізніше! А  зараз подякуємо нашому другові Самуїлові за таку  важливу звістку.  — І повернувся до купця: — З цієї  хвилини ти вільний і можеш їхати  на  всі  чотири сторони! Що  б ти  хотів  у мене попросити?

Самуїл підхопився на  ноги і низько вклонився.

— Дякую, хане, за  таку   велику  ласку...  Воля   для   людини  —  то  найбільший  скарб!.. Але  якщо  ти  дозволяєш звернутися до  тебе   з  просьбою, то  я  насмілюся просити у  тебе...

Купець замовк у нерішучості. Кончак підбадьорив його:

— Ну  ж,  кажи!  Не  бійся!

— Якщо твоя  ласка, то відпусти зі мною ось цього хлопця,  — і поклав руку на плече Жданові. — Твої  люди  забрали у мене аж  чотирьох холопів, то  дай  мені  хоч  одного. Та  й мандрувати взимку самому небезпечно — сам  знаєш...

Кончак махнув рукою.

— Гаразд, бери... Бранців маємо досить... А шляху  в Половеччину не  забувай. Ось  тобі  моя  тамга  — з  нею  безборонно проїдеш через  усі половецькі заслони. Привозь товари  на  Тор  — вигідно продаси. — І кинув на  стіл  кружало вичиненої шкіри з намальованою на ній  собачою головою і двома перехрещеними під  нею  стрілами — це  був  родовий знак хана.  — Тобі  і твоєму супутникові дадуть  коней і харчів на  тиждень. Ти  задоволений? Вай-уляй!

— Задоволений, хане, — схилив знову у поклоні голову купець.

— Тоді  йдіть!

Коли вийшли, Ждан сказав:

— Дякую тобі,  дядьку Самуїле, що  не  забув  про  мене — визволив з неволі тяжкої... Однак скажи мені  — навіщо ти розповів про  князів? Навіщо розпатякав, що  вони стоять на Альті?  Не  вистачало тільки шепнути Кончакові,  які  у них сили!  Це  ж пряма зрада!

Самуїл усміхнувся розбитими губами, обняв хлопця за плечі.

— Не  турбуйся! Так  вони від  мене правду й почують — аж  обома вухами!  Аякже!.. Е-е, отроче, не  знаєш ти  дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!

— Як?  І про  князів, і про  Альту?

— І про  князів, і про  Альту... Як  тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що  він  боїться, як  би його  тут не застукали зненацька! Бо  ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?.. А  я  йому і  про   київських князів, і  про переяславського, і про  чернігівського. Та ще,  мовляв, інших очікують... Бачив, як  завертівся хан  Туглій? Ніби його  окропом ошпарили!.. Та й сам  Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому  така  звістка... Не  я буду,  якщо не чкурне  він  завтра звідси в свою  Половеччину...

— Ну,  якщо так...

— Завтра побачимо — як... А нині ходімо спати, якщо у тебе  тут є теплий куток...

— Куток є, ходімо, — і повів свого рятівника у запічок. Вранці обложені дмитрівці висипали на  вали  і з превеликим подивом і  ще  з  більшою радістю спостерігали,  як половці,  ведучи на  арканах бранців, худобу   та  везучи на запасних конях іншу  здобич, вирушають у степ  і прямують на схід. Самуїл не помилився — Кончак злякався можливого нападу князів і зняв облогу.

Лише  два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них  і повернули  на  захід.  То  були  купець Самуїл і Ждан.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

На  півсотні верст  довкола Дмитрова половці випалили села  і хутори. По  білих  снігах  чорніли пасма кіптяви та попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.

Ждан і Самуїл їхали  мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й  хижими птахами трупи. На   серці було важко. Душили сльози. А  коли в  одному селі  на  майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток,  кинутих жорстокою рукою в сніг,  щоб  позамерзали, Самуїл зупинився  і заплакав.

— О  Боже!  Яких  мук  зазнає нещасний люд  Переяславської України! Як він  тільки живе  тута! Як виживає! Здається,  всі біди,  всі лиха  цілого світу  зібралися разом і впали на нього, пригнули до  землі, клубищем холодних змій  обплутали  його  тіло,  важким чоботищем наступили на  душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди  на погибель люду християнського?

Він   довго   сидів   у  сідлі,   зігнутий,  обважнілий,  і  затуманеними  від   сліз   очима  дивився  на   білі   скоцюрблені тільця  немовляток.  Потім  перехрестився,  витер  сльози і торкнув коня.

— Геть  звідси!  Подалі від цього жахливого видовища! Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на  битий шлях, що  з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та  Курськом. Ждан натягнув поводи.

— Тепер я  попрощаюся з тобою, дядку  Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій  Сіверський край...

Купець витріщив очі.

— Як?  Ти  кидаєш мене одного? Серед цієї  безлюдної снігової пустелі? Бійся Бога, отроче!

— А куди  ж мені  їхати?  До  Києва? Там  у мене ні  кола, ні двора!

— Ніби на  Сеймі у тебе  щось залишилося! Сам  же  казав  — половці все  спалили...

— А може, хтось  із родичів уцілів? Чи  односельців?

— Так  вони тобі й зрадіють!.. Де ж ти там житимеш? Що їстимеш? До  кого  прихилишся? Та ще  взимку!

— А в Києві хто мене жде?

— Чоловіче! — вигукнув Самуїл. — У Києві у тебе  є добрий  приятель!

— Хто  ж це?

— От  тобі  маєш! — Купець аж  руками ударив об  поли.  — Невже не  здогадуєшся? Таж  я!  Хто  ж  іще?.. Невже гадаєш, що  я забуду, як  ти порятував мене у Дмитрові?.. Ні, синку, нікуди я тебе  не  відпущу! Бідуватимемо разом — до кінця! Та  й  вириватися самому в  далеку дорогу   небезпечно  — мороз, хуртовина, вовки, недобрі люди... Та мало  яка трясця може зустрітися в  дорозі! Ні,   ні,  розлучатися нам зараз не  слід!  Прибудемо до  Києва, погостюєш у мене до весни, а там — куди хочеш! Ти вільна  птаха!.. Та й не до Києва ми  зараз попростуємо...

— А куди  ж?

— До  Переяслава. Треба сповістити переяславців, що Кончак повернув назад.

— Ну  коли так... — невпевнено протягнув Ждан.

— А як  же інакше, хлопче? — І, зрадівши, купець торкнув  коня.

До Переяслава добралися на четвертий день.  На  вулицях та майданах повно озброєного люду,  а також дітей, жінок, старих. Найближчі села  шукали захисту за  валами города. Не  чути  безпечних розмов, не  лунає веселий сміх.  Навіть діти принишкли. Йде  Кончак! Адже всім  у пам’яті, як шість років тому  він  лютував на  Переяславщині, не  жаліючи нікого, особливо дітей, яких  винищив без  ліку!

Самуїла і Ждана завели у гридницю [9], де  попід стінами на широких лавах  сиділи бояри та ліпші мужі.  Прямо проти входу,  на  узвишші, — князь Володимир Глібович та княгиня  Забава, дочка чернігівського князя Ярослава.

Подорожніх підвели до них.

Князь Володимир мав років  двадцять сім—двадцять вісім. Лоб високий, відкритий. Довге русяве волосся, зачесане назад.  Між  акуратно підстриженими вусами та борідкою стиглими вишнями червоніли по-юнацькому свіжі  вуста.  Одяг на ньому — оксамитовий, чорний, а чоботи — жовті, з блискучої, гарно вичиненої шкіри. При боці, на  широкому, оздобленому срібними бляшками поясі, — короткий меч.

Княгиня Забава — така  ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але  чорнява, бо  в її жилах, як  і в усіх Ольговичів, сіверських князів,  нуртувала домішка половецької крові. Тому  її східна  дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов’янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на  вільну лаву  побіля себе.

— Ви  стомилися — сідайте ось  тут...  Я пізнав тебе,  Самуїле, хоча   ти  й  дуже  змінився з  того   часу, як  приїздив востаннє до Переяслава... Сторожа сказала, що  ви  прибули з Дмитрова. Це  правда?