Щоденник страченої - Матиос Мария Васильевна (версия книг .TXT) 📗
З моїх нинішніх бальзаків один лише Вася пишається, що сфотографувався біля музею Сталіна в його рідному місті.
А мною він не пишається, що я стала студенткою?
Та на листи відповім — жаль хлопців. Хоча від них — жодного живого слова, яке б зацікавило мене. Сказано, плац.
Р.S. Зараз я чомусь згадала свою колишню однокласницю Галю, з якою ми дружили, коли ще жили в Луцьку. Я добре пам'ятаю той березневий день, коли Галя з'явилася в класі у повсякденній шкільній сукеночці з фартушком, пов'язана білим бантиком, підійшла до мене і сумно, але спокійно сказала: «У мене вчора померла мама. Вона народила нам з татом братика, але сама померла. А завтра в нас похорон».
Ми вже знали від своєї класної керівнички про смерть Галиної мами, і я не могла уявити, що повинна сказати Галі після похорону.
Я добирала слова.
Намагалася втекти зі школи.
Хотіла захворіти — лише б відтягнути хвилину зустрічі з товаришкою.
Я боялася так сильно, ніби сама була винна в цій несподіваній смерті.
А тут раптом таке — дівчинка чомусь прийшла у школу і сама повідомила про своє горе без сліз.
Це мене так вразило, що всі чотири уроки (а ми тоді ходили в третій клас) я крадькома, і з очевидним осудом, дивилася на Галю — і не розуміла, чому вона така спокійна.
Дотепер думаю про це, але так і не зрозуміла остаточно: невже в найтяжчому горі (бо що є тяжчим від смерті матері?) людина може бути байдужою?!
Чи це горе так чавить, що людина може втратити відчуття болю, а стороннім здаватиметься, що вона — байдужа?!
Чи це було дитяче не-усвідомлення безповоротної втрати, позначене не смутком, а лише констатацією?
Ось я зараз вщипнула себе за руку — заболіло, аж мало сльози не бризнули. А Галю хіба тоді не боліло?! Отже, людський осуд — ніщо?! Адже насправді ніхто не знає, що відбувається в людині в час пік?
Так, які я не дізналася, що насправді відбувалося тоді з Галею. Я побачила лише зовнішні прояви горя. Вони мене не задовольнили — і я засудила свою подружку.
Думаю, це було неправильно.
Березень 1978 р.
Наші, як дурні, літають у космос.
Не повертаються, згорають у верхніх шарах атмосфери, задихаються від нестачі кисню, а все одно літають. Хай буде, що для науки. Але навіщо летіти в космос, якщо ось, наприклад, половина нашої вулиці — неосвітлена, а в асфальті можна залишити половину ноги?
Я хотіла б відчути користь від космічної науки. Не тільки теоретичну.
Я б не хотіла в космос. Ні, не так. У космосі побувати я би хотіла. І подивитися на землю хотіла б. Але якось так, щоб не летіти туди в кораблі. Мені було б страшно. Я боюся висоти.
Коли мене малою завезли до бабусі в село, я без дозволу видряпалася на черешню. Черешня була стара, розлога і скрипуча. І ось коли я подивилася з найвищої гілки вниз, зрозуміла, що там і просиджу, поки не повернеться хтось із дорослих додому. Вчепившись обома руками за стовбур так, що заніміли руки, я просиділа, а точніше, провисіла на дереві майже до вечора, боячись подивитися вниз.
3 черешні знімав мене двоюрідний брат. Він приклав до дерева драбину, тримав мене обома руками і зсаджував, як велику коштовність. Потім довго й гидливо сміявся з мого страху, за що я його не злюбила більше, аніж бабусиного сусіда-п'яничку, ранок якого завжди починався одноманітно: під бабусиною хвірткою з маленьким порожнім шкаликом. Більше в мене ніколи не виникало бажання видряпатися на якусь висоту. Навіть із балкона я ніколи не дивлюся вниз.
Лікарка батькам сказала, що це вікове. Ось-ось минеться.
4 серпня 1979 року
Учора зранку я раптово зайшла в батьківську спальню — і не можу з неї вийти дотепер. Ні, я вийшла дуже швидко, але подумки чомусь другий день вертаюся в напівприсмеркову від зашторених вікон кімнату — і щось таке гарне розливається в мені, що соромно навіть сказати...
Тато спав упоперек ліжка, закинувши праву руку за голову, а ліву тримав на серці. Своєю чоловічою могутністю і красою розкритої фігури тато скидався на персонажа з картин Мікеланджело.
Ніколи не бачила зблизька надміру оголеного чоловіка — і, може, тому відчула, як дужче забилося серце, аж подумала, що тато може прокинутися від мого серцебиття.
Я вилетіла зі спальні, як ошпарена.
Але яка це була красива картина з моїм молодим і красивим татом!
Я б хотіла й собі такого чоловіка! І щоб він спав так само красиво й незалежно...
24 січня 1980 року
...Я не зістарюся ніколи!!!
Ніколи! Ніколи!!!
Ніколи не вийду на люди з такою вселенською тугою в очах, розтріпаним волоссям і густою павутиною зіжмаканої шкіри довкруж очей!
У мене просто ніколи не зів'яне шкіра!
Ніколи не розповніє талія!
Не обвиснуть груди і не опустяться плечі!
Ніколи не вийду заміж з примусу чи необхідності!
Але я й ніколи не залишуся одною!
Ніколи!
Я просто не можу стати такою!
Бо я красива. Молода! Я не можу бути іншою, аніж лише молодою.
Р.S. Інакше мені подаватимуть милостиню, як отій поморщеній бабці, яка чомусь упродовж усього сьогоднішнього дня виринала біля мене із незрозумілою затятістю.
А може, то були різні жінки, а я й не помітила?
А може, на старості всі жінки схожі своїми зморшками, втомою очей і саркастичною усмішкою, що супроводжує нас, молодих, здорових і щасливих?
О, ні! Я не стану такою мавпою, бо мене завжди будуть любити й завжди буду любити я!!!
Нашій викладачці вчора було сорок п'ять років. Господи, яка глибока й неприваблива старість! Це, мабуть, жахливо — розуміти, що ти вже стара й не потрібна нікому. І як за такою бабушенцією може вмирати такий красень, як наш філософ Віталій Дмитрович? Кажуть, їхній таємний роман триває вже десять років. Такий таємний, що весь університет знає без Бенкендорфа.
15 травня 198... р.
Як ти міг???
Я плачу весь день. І третій день мовчить телефон. Мені залишається хіба що перерізати шнур, або перерізати собі вени...
