Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич (бесплатные серии книг .txt) 📗
Друга книга була Зiньковi така зрозумiла, така зрозумiла, як ще нi одна в свiтi: кожне тобi словечко в їй Зiнько тямив, розумiв i почував, бо воно йому якось до душi, до серця промовляло. Звалася та книга "Кобзар Тараса Шевченка", i як Зiнько читав її, то так, мов батька рiдного чув або до пiснi, що кохана дiвчина спiває, прислухався. Так гарно! I написано про такi простi речi i про простих людей, а гарно! Через те ж i гарно воно Зiньковi було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як i про панiв великих, говориться. I Зiнько так собi думав: "Велика душа в того чоловiка була, що цю книгу списав, бо вiн розiбрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей".
I вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його щирi слова (знав з голови багато); а як згадає такi, як от:
Обнiмiте, брати мої,
Найменшого брата, -
Нехай мати усмiхнеться,
Заплакана мати! - то йому аж сльози бринiли на очах. Дух переймало йому й тодi, як читав:
Учiтеся, брати мої,
Учiтесь, читайте -
I чужого научайтесь,
И свого не цурайтесь.
Бо хто матiр забуває,
Того бог карає.
Спершу вiн не розумiв, до чого це тут матiр iзгадується, але далi, багато разiв прочитавши "Кобзаря", замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумiв.
I тодi сказав сам собi, що буде вiн поважати свою хату, не хоче вiдбиватися вiд своїх людей i буде вчитися.
Вчитися! О, цього бажала вся душа його, до цього поривалася вся iстота його! Вчитися, щоб знати, як i що є на свiтi i через що воно так. Учитися, щоб знати, як запобiгти лиховi, як зробити, щоб не кривда, а правда правдувала! Вiн певний був, що наукою цього зможе дiйти, бо не дурно ж той, хто написав "Кобзаря", люблячи так дуже правду та вбогих людей, велiв усiм учитися. Вiн знав, нащо це казав, i Зiнько хоче його слухатися, за його приводом iти i вчитися.
Але як? Де? Вiд кого?
До школи вже пiзно було йти такому, як вiн. Через те пiшов до вчителя, просячи, щоб той учив його самого, а вiн за те йому платитиме.
- Чого ж тебе вчити? - запитав учитель.
- Усiєї науки, яка є на свiтi! - вiдказав Зiнько. Учитель засвистiв, а тодi зареготався.
- Дурний ти!
- Та я знаю, що я дурний,- тим i прийшов, щоб ви менi розуму доточили.
- Хiба ж можна всiх наук навчити? Та й почав лiчити, якi є науки: i така, i сяка, i он яка… Аж моторошно Зiньковi стало…
Одначе все ж згодився вчити Зiнька дечого, i справдi, за рiк навчив його трохи арифметики та пiдучив дужче розумiти книжки… Та незабаром Зiнько побачив, що цей учитель i сам не дуже бiльше знає… та й до книги мало коли зазира, а все то в карти гуляє, то в беседi горiлочку цмулить, то з собакою качок диких стрiляти бiгає… А ще бiльше не сподобався вiн Зiньковi тим, що на кожного селянина, хоч би якого старого й поважного, каже "ти" та величається перед мужиками, що вiн пан… Покинув Зiнько до його ходити. Наважився вчитися сам.
Купив собi арифметику, щоб i далi вчити її, купив географiю, бо хотiв знати про всякi землi… Купував iще багато всяких книжок. Якi були в його грошi, що мiг би на парубоцькi вбори витрачати абощо,- все вiддавав за книги. Купував на базарi, в щетинникiв i в поганенькiй книгарнi в городi. Купував, не знаючи, якi вони, а так - яка до вподоби припаде своїм заголовком. Купував i читав багато i врештi кинув. Здебiльшого йому траплялися недотепнi, а часом i гидкi книжки. Зiнько не находив серед цього мотлоху того, чого шукала його розумна, свiту прагнуща голова. Над "Кобзаря" та над "Роберта Оуена" книги не знайшов, хоч не збувся надiї колись таки вишукати чого треба. Знав-бо, що є добрi книги, але сам не тямив, по чому їх пiзнавати i де їх знаходити. Зрозумiв, що мусить засягти поради в якогось тямущого чоловiка.
Де ж вiн? Де його шукати?
Навкруги, поблизу Зiнька, його не було. Учитель сам не дуже дбав за книги; батюшка не любив розмовляти з селянами нi про що, опрiч церковних справ; панок Глушкiвський (поблизу жив) тiльки й знав, що ганяв з хортами за зайцями, то Зiнько й не сподiвавсь там нiчого доброго почути… та й не смiв до його, до незнайомого, йти.
"У город хiба пiти?" - думав собi парубок часом, але зараз же й покидав цю думку: раз, що вiн якось не полюбляв того города пiсля нещасливого випадку з Романом та з Левантиною, а друге - до кого б же вiн i там удався? Все невiдомi люди, не схочуть з ним i говорити. I зостався Зiнько сам iз своїми думками…
Хоч i не зовсiм сам. Таки були деякi товаришi, що вiн мiг з ними розмовляти про те, що турбувало його розум i серце. Найбiльше - з Карпом та з Васютою.
III. НА ПАСIЦI
Починало ставати душно, бо сонце давно вже звернуло з пiвдня. Пiт проймав Зiнька, а вiтер уже не прохолоджував, бо й сам став такий гарячий, мов з печi.
Зiнько вже бачив поблизу серед поля невеличкий гайок. Там холодок, там так гарно,- хоч би швидше дiйти.
Вiн скинув чумарку, щоб не було так душно, i зостався в самiй гарно й рясно вишиванiй сорочцi з тонкого полотна. Вiдкотний комiр злегка обнiмав йому загорiлу шию. Загорiле було й обличчя, худе трохи, але молоде й чепурне, з темними вусами й чуприною, що не зовсiм ховала його лоба гарного, хоч i була розчесана наперед. З-пiд чорних рiвних брiв (заздрощiв дiвочих) сяли розумнi променистi очi. Вiн вдивлявся тими очима в близький уже гай,- чи не побачить там, кого йому треба. Не побачив нiкого. Додав ще ходи i незабаром став бiля гаю.
Маленька стежечка вбiгла з поля помiж дерева. Зiнько вступив на неї, i його враз обняло таким гарним, любим холодком, що вiн аж зiтхнув широко й легко. Пiшов тодi помалу, впиваючись тiєю живущою прохолодою, тихо ступаючи по м'якiй стежцi. Трохи згодом дерев поменшало, i незабаром перед Зiньком розiслалася прогайльовина, вся осяяна сонячним промiнням.
Це була пасiка. Десяткiв зо три вуликiв, понакриваних покрiвлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золотi бджоли бринiли в золотому сонячному промiннi, купчились на вуликах бiля вiчок, гули весело. Лiворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зiнька, в холодку пiд великою гiллястою грушею, сидiло двоє.
Просто Зiнька сидiв, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з снiжистою стрiхою, зовсiм бiлий дiд. Велика довга борода спадала йому на товсту бiлу сорочку i на їй ще бiлiла, як снiг. Худорлявий дiд мав широкi плечi i могучi, ще жилавi руки. Вiн з упокоєм зложив тi руки на колiнах i, не поспiшаючись, оповiдав тихим, рiвним голосом, iнодi киваючи злегка головою, i тодi Зiнько бачив, як з-пiд його бiлих кудлатих брiв блищали чорнi, надзвичайно молодi очi.
Слухала його пильно, втупивши в його свої темнi мрiйнi оченята, дiвчинка, що сидiла перед їм. Нi, не дiвчинка, бо на головi в неї був маленький святковий очiпок,- тiльки здавалась дiвчинкою - така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сидiла боком до Зiнька, просто на землi, пiдобгавши пiд себе ноги. Зiньковi виразно видно було її високе, як i в дiда, чоло, мов намальовану, чорну брову i маленький, ледве-ледве горбатий носик, червонi губенята й нiжно обведене легеньке пiдборiддя. Трохи загорiле обличчя так i пашiло, рум'янцем. Коло вух i на шиї вилося, вибившися з-пiд очiпка, непокiрне русяве волосся. Тонка шия вгиналася пiд разками кольористого намиста й дукачiв. Блискучою хвилею спадали вони на високi груди, на бiлу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, колiна обнiмала картата старосвiтська плахта - з зеленими, червоними, синiми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дiдового оповiдання, її маленькi рученята лежали на колiнах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снiгом старечої зими дiда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвiтною нiжною весняною квiткою.
