Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗

Моєму чоловікові, якого «кинули» в Афганістан до офіційного введення туди радянських військ, із Центрального архіву Збройних Сил РФ кілька років поспіль відповідали, як убивали: мовляв, його частина в числі тих, хто був в Афганістані, не значиться. Але треба знати упертість мого чоловіка, коли йдеться про справедливість.

...Подивіться сьогоднішні новини. Кров на землі мегатоннами ллється просто так - без землетрусів і природних катастроф. Сильні світу цього вважають, що історію пишуть гроші. Хтось ці гроші «відмиває». Ще хтось «складує» людські життя, як рахунки в офшорних зонах. А що ми? А ми їх рік у рік «підпираємо» своїми голосами, не питаючи потім за сподіяне. А раз не питаємо - тоді готуймося на бойню. Ви готові?! Я ні.

...Нестерпна радість буття, уже сказав до мене відомий чоловік.

Газета «Столичные новости»,

10 березня 2010 p.,

надруковано українською мовою.

СКРІЗЬ БУВ БОГ

Моя бабця Гафія (по матері), ота, з якої списана Юстина, що чверть століття тримає труну для власної смерті (новела «Не плачте за мною ніколи» у книжці «Нація»), якось показала очима на жінку, що чекала автобуса на сільській зупинці:

«Хочеш, я покажу тобі, як Бог любить людину. Ще за Румунії, двадцять сьомого року (1927. - М.М.) була велика повінь. Вода прийшла вночі така, що тут, на вулиці, де ми з тобою стоїмо, плила ріка (до Черемошу від центральної дороги Розтік - метрів 400). У сусідньому від нас селі було весілля. І вся хата, з усім весіллям і людьми, серед ночі пішла за водою. А в хаті була мала дитина, підвішена в колисці до сволока. З весільних гостей не лишилося й пощеку (нічого - по-гуцульськи). А колиска з дитиною гойдалася у повеневій воді, поки в Чорногузах (перше село після Вижниці) хтось не виловив ту колиску. От, видиш, яка тепер пишна жінка. Бо воно, коли на смерть, - то на смерть а хоч би'сь закрився в пивниці, а як на життя, то на життя. Хоч серед повені».

Так говорив не Заратустра. Так говорила моя бабця по матері.

1969 рік. Іще однією нашою сусідкою (до берега - метрів 30) була сліпа дівчина Єлена Михайлюк. У селі її називали «темна». Її малюсінька хатка (розміром десь 3 на 4 метри) здалеку скидалася на будиночок, які колись були в дитячих садках для ігор. Мені Єлена казала, що бачить так, «як крізь марлю». Тоді їй було років зо 30. У Розтоках ніхто про неї майже нічого не знав. Начебто була родом із села Довгопілля, начебто з монашок, а може, й ні. Щось там ще казали, але я того на пам'ятаю.

Життя Єлени минало у молитвах. Щодня вона двічі ходила до розтіцької церкви або до каплиці у супроводі ще однієї монашки, яка жила з нею в мініатюрній хатці, - Анни, або когось із сільських чи приїжджих жінок чи дівчат, які приходили до неї за благословенням. І щодня вона двічі минала нашу хату. Але я чомусь чи то боялася Єлени, чи благоговіла перед нею. Від розуміння, що вона якась не така, як усі інші люди довкола, ніколи не підходила й близько до неї. Навіть молоко боялася їй носити. Носив тато.

Хата моїх батьків - 70 метрів до Черемошу. 1969 року повінь прийшла також уночі. Ріка змінила русло, миттєво відкраявши частину буковинської території на користь території івано-франківській. Зранку воду в криниці вже можна було черпати долонями. 15 рядів картоплі на нашому городі - в намулі. До будинку воді «йти» метрів 10. Батьки виносять найнеобхідніші речі на горище. Троє дітей евакуюють до бабці Гафії.

Про тодішню повінь на Буковині згодом напише Олесь Гончар у есе «Верем'я» (по-буковинськи - погода). Але я тоді про Гончара й не чула.

Люта вода бушувала довго. Проте збунтована стихія обійшла хату «темної» Єлени й Анни, не заливши й сантиметра їхнього необгородженого подвір'я, ніби круг неї накреслила коло, і покотилася далі - вперед, роблячи шкоду іншим

І село знову пішло до «темної - дивитися-чудуватися, як то таке може бути?!

XXI століття. Ліна Василівна Костенко розповіла мені про згорілий цвинтар в одному із сіл (тепер це вже ліс) чорнобильської зони, де цілим і неушкодженим залишився один хрест. Мало того, на тому хресті, не торканий вогнем, залишився вишитий рушник.

То був хрест на могилі дружини колишнього сільського священика - о.Федора.

...«Скрізь був Бог, лиш не всі люди то розуміють. Такі тепер усі вчені та грамотні, що послати

до с нема кого. Грамотні - а простого не розуміють. А Бог уже був скрізь ще до того, як ми народилися», - сказав мені якось тато.

Якби ж то я була завжди слухала, що кажуть розумні люди.

Однак дещо я таки почула.

МОЯ СОЛОДКА БУКОВИНА

Я САПЕР, А НЕ МІНЕР ІСТОРІЇ

Дорогий мій Читачу!

Почавши читати цю книжку, абстрагуйся від усього, що Ти чув про неї із чиїхось уст - добре чи погане.

Відкинь упередження від оманливої назви;

від непритаманної Тобі у багатьох випадках мови;

абстрагуйся від сюжетів, які, на перший погляд, можуть видатися чужими Твоїй людській сутності й навіть жорстокими.

Але зосередься, - прошу Тебе, Читачу, дуже! - на колізіях окремої людської долі. Дарма, що ця доля, можливо, не має нічого спільного з Твоїми теперішніми уподобаннями, історією Твоєї приватної історії чи історій близьких Тобі людей.

Згодом, коли Ти з розпачем чи тугою, нерозумінням чи люттю перегорнеш останню сторінку книжки, на мить задумайся: а це ж могло трапитися й зі мною, якби я жив Тоді і Там!

А ще спробуй замислитися над тим, що безжальне колесо обставин вічне - на те воно й КОЛЕСО!

І втручання в особисте життя, але вже на тлі інших інтер'єрів, пейзажів і антуражу, може трапитися і з Тобою чи Твоїми близькими навіть сьогодні, тепер, у техногенному, «крутому» XXI столітті, незалежно від того, у чому Ти ходиш - в одежах від Бріоні чи в незмінній селянській куфайці. Може трапитися так само драматично, як у моїх книжках. Не в бункері і не в лісі - а в «єврокабінеті», на шахті, на заводі чи навіть у салоні «Мерседеса».

А згодом, якщо Ти маєш близьких чи знайомих людей поважного віку, поцікався, мій Читачу, що було з ними в середині минулого сторіччя? І що Твої близькі знають про долі своїх єдинокровних братів в інших частинах України? Зокрема там, де відбуваються події «Солодкої Дарусі» - у гуцульській частині Північної Буковини (територія сучасної Чернівецької області).