Блакитна Дитина - Димаров Анатолий (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Хлопці вже виглядали мене.
— Приніс?
— Приніс.
— Ану покажи!
Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.
— І посадиш до рота? — хтось недовірливо.
— Посадю! От хай тільки дівчата надійдуть!
Ми вишикувались біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат.
Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.
— Давай же! — квапили мене нетерплячі.
Та я все ще не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своїм досягненням!
Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно.
Стою, жду, поки Оля підійде поближче.
— Доброго ранку, діти!
Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось.
Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі.
— А ти чого не вітаєшся? — дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню:
— Що це з тобою? Ти не захворів? Я заперечливо трясу головою.
— Так чого ж ти мовчиш?
Язик мій, втративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов шалапутне, застрибало по роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком жабеня і — ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот...
Ух!
Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа...
На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які от-от попрощаються із школою... навіть вони проявляли посилений інтерес до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір'я чи в коридорі, недовірливо допитувались:
— Це ти живі жаби ковтаєш?
Я, сяючи, кивав головою.
— І велику ковтнеш?
— Ковтне! — запевняли горді мною однокласники. — Він і вола проковтне!
Я ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчаровувати своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животі?
САМОСТІЙНИЙ ТВІР
Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті.
Коли б дорослі знали, як тяжко жити підліткові, скільки неприємностей звалюється на нього, які прикрощі чекають його на кожному кроці, вони ставилися б до нас із більшим співчуттям і не так часто хапалися б за реміняку, лозину чи віник.
Спокійнісінько ходять вони будь-якою вулицею, і ніхто не смикне їх за чуба або косу, не заліпить грудкою в спину, не підставить ноги та не повалить у пилюку. А спробували б вони отак хоч раз побитися, коли — соплі з носа, сльози з очей, ще й не реви, а то засміють — дражнитимуть до смерті!
Він завжди перестрівав мене, коли я повертався з водою.
За віщо він мене так зненавидів, я й досі не знаю. Нічого йому злого не заподіяв, а от чимось не сподобався й квит!
Він — це Грицько, менший син глухонімого чоботаря, точнісінька копія батька: такий же довгорукий, кремезний, такі ж близько посаджені очі по обидва боки вузького носа, конопате обличчя. Мав руде волосся і червонуватого відтінку шкіру.
Був він одного росту зі мною, але набагато сильніший. До того ж зовсім нечутливий до болю. Казали, що до цього привчив своїх дітей німий: не чуючи їхнього крику, випускав із рук лише тоді, коли бачив кров.
Перша моя сутичка з Грицем сталася ще напровесні: повертаючись од джерела, я ніс воду, а він вискочив із двору та й наплював у відра.
Що мені лишилось робити, як не поставити відра на землю?
— Ти чого?
— А нічого!
— Ти нащо наплював?
— А так... Захотів та й плюнув! От захочу — ще наплюю!
— Тільки спробуй!
Грицька не злякала моя похмура погроза: він засміявся нахабно і знову чвиркнув у відро.
Зчепившись, ми покотилися в пилюку.
Розборонила нас якась тітка: стягла за комір Грицька, що духопелив мене — не жалів кулаків. Я теж одбивався, що було сили, але мені перепало набагато більше.
І коли тітка, надававши нам обом потиличників, спровадила Грицька у двір, а мене погнала по воду, я, правду кажучи, не витримав: заплакав. Ніс у одній руці порожні відра, а другою витирав очі і все промовляв крізь сльози:
— Начувайся!.. Я тобі покажу!.. Ти ще знатимеш!..
Й не так боліли мені натовчені боки та розпухла губа, як пекла безсила образа.
Відтоді Грицько не минав жодної нагоди зчепитися зі мною. Коли б я не проходив біля його двору, він завжди вистрибував із-за тину, налітав на мене з кулаками.
Скільки разів котилися мої відра з водою в пилюку! Скільки разів розбороняли нас дядьки і тітки! І скільки разів мені доводилося повертатись по воду!
І — диво дивне: я міг би спокійнісінько ходити іншою вулицею. Правда, було б це трохи далі, але я спекався б ненависного Грицька. Однак якась невідома сила примушувала мене ходити повз двір німого, наражаючись раз у раз на бійку.
Край оцим сутичкам поклав мій вірний друзяка — Ванько: він разом зі мною почав ходити по воду, і в перший же день ми одлупцювали Грицька. Правда, і зараз сили наші були майже рівні, але в нас було чотири кулаки, а в Грицька — тільки два. До того ж Ванько не розводив особливих церемоній: вибравши зручну хвилину, торохнув щосили відром по голові супротивника!
І хоч Ванькові дісталося потім од батька за погнуте відро, поле бою лишилось за нами: подряпаний, побитий, Грицько ганебно втік у двір. Вже звідти, з-за тину, кричав нам услід, щоб ми начувалися, та ми навіть не оглянулись. Взявшись за руки, рушили вулицею, і жодні воїни світу не несли з такою гордістю бойові нагороди, як ми синці та подряпини, здобуті у чеснім бою з супротивником.
А хіба доводилося дорослим повертатись додому з розпанаханою до пупа сорочкою? Іти, як на страту, стуляючи оті дві розідрані половинки докупи — в марній надії, що вони якось самі по собі зростуться? Іти й гарячково думати, як пояснити мамі, наскільки необхідно, прямо-таки кров з носа треба було здертися на сосну з гладеньким стовбуром, де перші сучки так високо, що й кашкет упаде з голови, коли на них тільки глянути? І то тільки глянути! А я мав іздертись, забратися аж на верховіття. Цього вимагала моя хлоп'яча гідність, бо коли б відмовився, товариші мої сказали б, що я — боягуз, і мені тоді проходу не було б!
І я таки видряпався так, що наді мною було тільки небо, а підо мною — гострі верховіття сосен, бо ця, на яку я заліз, була найвища.
Дув вітер, сосна рівномірно погойдувалась, і я, вчепившись у тонкий стовбур, летів у блакитний простір, мов на велетенській гойдалці, аж дух мені забивало і лячно лоскотало в грудях. А внизу — страшно було й глянути! — ввіткнутими в землю сірниками стояли мої друзі з задертими догори головами.
А ти, мамо, замість того щоб пишатися оцим подвигом сина, починаєш суворо допитуватись, як це я примудрився розпанахати навпіл нову-новісіньку сорочку!
— Ну, я поліз на сосну... — починаю жувати слова.
— На сосну!.. Чого ж тебе понесло на оту сосну та ще в новій сорочці?
Тут я вже зовсім втрачаю мову. Відчуваю ж бо: що не скажу, мама все одно не зрозуміє, що нова сорочка і сосна мають між собою найтісніший зв'язок. Що коли б я був у старій, заношеній льолі, то, можливо, і не подерся б на сосну.
Тоді мама, втративши надію почути од мене хоч слово, дістає голку й нитки та й тиче мені до рук:
— На сам і зшивай! Сам собі будеш латати, як на тобі все так і горить!
І я, нічого не поробиш, беру голку, нитку та й сідаю кравцювати.
Не знаю також, чому дорослих не чіпали собаки, не товкли барани, не хвицали коні. Чи вони, дорослі, знали якесь слово, що кожного разу, цілі та неушкоджені, повертались додому?
