Леопард - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

— Прошу вас, вислухайте мене. Ви єдиний у відділі вбивств, хто знається на серійних убивцях. Адже це ви упіймали Сніговика.

— Саме так, — погодився він. Вона зауважила, що погляд його змінився, й чоловік провів пальцем від підборіддя до правого вуха. — Окрім того, я звільнився.

— Себто взяли відпустку?

— Звільнився. У сенсі — зав’язав з цим.

Лише зараз вона зауважила, що його права й ліва вилиці не симетричні.

— Гуннар Хаген казав, що коли ви поїхали із Осло півроку тому, він відпустив вас на невизначений термін.

Чоловік посміхнувся, й Каю вразило, як посмішка змінила вираз його обличчя.

— Це лише через те, що Хаген ніяк не второпає... — Він обірвав мову, й посмішка зникла з обличчя. Він утупився в ліфтове табло, де зараз світилася п’ятірка.

— Хай там як, а в поліції я більше не працюю.

— Ви потрібні нам... — Вона передихнула. Усвідомлювала, що ризикує, але потрібно було діяти швидко, поки він знову не щез. — А ми — вам.

Він кинув на неї погляд.

— Чому б це?

— Ви заборгували Тріаді. Ви купуєте наркотики просто на вулиці, у пляшці. Ви мешкаєте, — вона скривилася, — отут. І ви не маєте паспорта.

— Нащо мені паспорт? Мені це місце до вподоби.

Дзенькнуло, ліфтові двері розійшлися, й звідти, від людей, що стовпилися, відгонило смородом і задухою.

— Не поїду! — заявила Кая голосніше, ніж намірялася, й зауважила, що пасажири ліфта дивляться на неї із сумішшю нетерпіння й неприхованої цікавості.

— Ні, поїдеш, — відповів він, поклав руку їй на спину й дбайливо, але рішуче запхав її у ліфт. Вона враз опинилася в гущавині пасажирів, які не дали їй змоги ані поворухнутися, ані озирнутися. Нарешті, вона спромоглася озирнутися й побачила, як уже зачиняються двері.

— Харрі! — вигукнула вона.

Але за ним уже й слід прохолов.

Розділ 4. «Sex Pistols»

Старий хазяїн готелю замислено підійняв палець до чола, просто під чалму й глянув на неї довгим оцінювальним поглядом. Потім узяв телефон і набрав номер. Промовив кілька слів арабською й поклав слухавку.

— Чекайте, — мовив. — Може бути, а може, й ні.

Кая усміхнувшись кивнула у відповідь.

Вони сиділи одне проти одного за вузьким столом, який правив за прилавок, і дивилися одне на одного. Задзеленчав телефон, і чоловік узяв слухавку. Вислухав співбесідника й знову поклав слухавку, не промовивши ані слова.

— Сто п’ятдесят тисяч доларів, — мовив.

— Сто п’ятдесят? — перепитала вона ошелешено.

— Гонконзьких доларів, пані.

Кая взялася подумки підраховувати. Отже, це майже сто тридцять тисяч норвезьких крон. Майже вдвічі більше, ніж їй дозволено витратити.

Коли вона знайшла його, вже перейшло за північ, минуло майже сорок годин, відколи вона востаннє спала. Вона три години прочісувала блок «Н». Подумки вже склала собі мапу місцевості й вела пошуки системно, проминаючи нічліжки, кав’ярні, генделики, масажні клуби й молитовні кімнати, поки нарешті не дісталася найдешевших нічліжок, де спала імпортована робоча сила з Африки й Пакистану, ті, хто не має навіть окремих кімнат, лише закуток за запоною, без дверей, телевізора, кондиціонера й хоч якогось натяку на особисте життя. Чорний нічний швейцар, що впустив Каю, довго вдивлявся у світлину й ще довше — у стодоларову банкноту, яку йому простягли, перш ніж взяти гроші й тицьнути в один з кутків.

«Харрі Холе, — подумала вона. — Got you [14]».

Він лежав голічерева на матраці, дихаючи майже нечутно. Через чоло простягалася глибока зморшка, й зараз, уві сні, права вилиця випнулася ще дужче. Кая чула, як у різних закутках кахикають і хроплять люди. Зі стелі крапало, краплі падали на кам’яну підлогу, глибоко й дражливо зітхаючи. Запнуто було не до кінця, й у закуток проникало холодне блакитнувате сяйво від ламп денного світла на ресепшені. Біля вікна вона зауважила шафу, стілець і пластикову пляшку поряд з матрацом, що лежав просто долі. У кімнаті більше не було нічого. Стояв гіркувато-солодкий запах, як від паленої гуми. Він ішов від непогашеної цигарки у попільничці, що стояла долі поряд із пляшкою. Присівши на стілець, вона помітила, що Харрі стискає щось у руці. Засмальцьовану жовто-коричневу грудку. Кая бачила чимало грудок з гашишу того року, коли була патрульною, щоб визначити, що це щось інше.

Коли Харрі прокинувся, вже була майже друга.

Вона почула, як ритм його дихання дещо змінився, й раптом зауважила, як зблискують у темряві білки його очей.

— Ракель? — спитав він. І знову заснув.

За півгодини він несподівано знову розплющив очі, сіпнувся й запхав руку під матрац.

— Це я, — мовила Кая. — Кая Сульнес.

Він укляк, не встигнувши дістати те, що збирався. Потім знову знесилено впав на матрац.

— Якого дідька ви тут шукаєте? — прохрипів він.

— Вас, — відповіла вона.

Він тихо засміявся, не розплющуючи очей.

— Мене? Знов?

Вона дістала конверт, нахилившись, помахала ним перед його обличчям. Він ледь розплющив око.

— Це квиток на літак. До Осло.

Око знову заплющилось.

— Удячний вам, але я залишаюся.

— Якщо я вас знайшла, вони теж знайдуть, — це лише питання часу.

Він мовчав. Вона чекала, дослухаючись до його дихання й крапель, що падали монотонно. Нарешті він знову розплющив очі, почухав шию за лівим вухом і підвівся на ліктях.

— Цигарку маєш?

Вона похитала головою. Він підвівся, скинувши з себе простирадло, й підійшов до шафи. Як на людину, яка півроку мешкала у субтропіках, він був навдивовижу блідий і такий худий, що можна було перерахувати на спині всі ребра. Статура колишнього спортсмена, та наразі про м’язи нагадували хіба що різкі заглибини під блідою шкірою. Він відчинив дверцята шафи. Вона з подивом відзначила, як акуратно складено його одяг. Він увібрався у майку й джинси, як був зодягнений напередодні, й не без зусилля дістав з кишені щось, схоже на зім’яту пачку цигарок. Потім узув кросівки й прочовгав повз неї, клацнувши запальничкою.

— Ходімо, — мовив тихо. — Саме час вечеряти.

Було пів на третю ночі. Сірі залізні жалюзі у всіх крамницях та кав’ярнях у Чункінзі було опущено. Лише у Лі Юаня світилося.

— Як ви опинилися у Гонконзі? — спитала Кая, зиркнувши на Харрі, котрий, не надто переймаючись охайністю, досить дієво всмоктував скляну лискучу локшину із супної миски.

— Прилетів. Ви змерзли?

Кая машинально висмикнула руки з-під сідниць.

— Але чому сюди?

— Я збирався у Манілу. У Гонконзі була лише проміжна пересадка.

— Отже, на Філіппіни. А навіщо туди?

— Кинутися у вулкан.

— У котрий саме?

— А скільки ви можете назвати?

— Ніскільки. Просто якось читала, що там їх безліч. А ще, що деякі з них розташовані на... острові Лусон?

— Непогано. Там усього вісімнадцять вулканів, три з яких — на Лусоні. Я збирався на Маунт-Майон. Дві з половиною тисячі метрів. Стратовулкан.

— Вулкан із прямовисними схилами, утвореними потоками лави, що лишилась після виверження.

Харрі відірвався від вечері й поглянув на жінку.

— Хіба бували виверження у наш час?

— Чимало. Тридцять?

— Подейкують, що з тисяча шістсот шістнадцятого їх було сорок сім. Останнє — у дві тисячі другому. Його можна звинуватити у щонайменше трьох тисячах убивств.

— Що сталося?

— Посилився внутрішній тиск.

— Я про те, що трапилось із вами.

— Так я ж про себе. — Їй здалося, чи він справді посміхнувся? — Я зірвався й став пити вже у літаку. Мене висадили у Гонконзі.

— До Маніли літає не один літак.

— Я усвідомив, що коли не зважати на вулкани, Маніла не відрізняється від Гонгконгу.

— У якому сенсі?

— У сенсі віддаленості від Норвегії.

Кая кивнула. Вона читала про справу Сніговика.

— Та найістотніше, — мовив він, показуючи паличкою у миску, — тут є локшина Лі Юаня. Спробуйте. Заради локшини вже можна попросити тутешнього громадянства.