Терпкість вишні - Сова Ізабелла (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— Ще ні, — попросила Мілька. — Може, ми щось таки надибаємо. Може, станеться чудо.
У цю мить на стежці з’явилася пара джинсів, а також витертий светр — усе це занурене в клуби зеленавого диму.
— Травко? — зраділа Мілька. — Що ти тут робиш?
— Гуляю. А окрім того, чекаю свого ділера. Він мав прийти ще годину тому.
— Рада тебе бачити. Ти зник так несподівано, ми навіть не встигли попрощатися.
— На знак протесту й солідарності з тобою, — пояснив Травка. — Нехай шукає квартирантів до двох кімнат.
— А де ти тепер мешкаєш? — запитала я.
— На Казимирі, у приятеля, фаната комп’ютерних ігор. Здається, поряд є велика хата, вільна від сьогодні. А ви де мешкаєте?
— Ніде, ми нічого не знайшли, — поскаржилася Вікі і скорчила міну дівчинки, в якої залишився лише один сірник.
— Тоді ви вже знайшли, — урочисто виголосив Травка. — Ласкаво просимо на Казимир.
Увесь дівчачий мотлох ми перетягли ще вчора, щоби швидше позбавити пані Квятковську від своєї присутності. Тут-таки перед одинадцятою, змучені, але щасливі, вимкнули коштовну люстру, зачинили антикварні двері, а ключ від апартаментів залишили під вибляклим хідничком. Як чемні дітиська. А сьогодні я допомагаю їм облаштуватися на новому місці. Мама дала мені для них кілька дрібниць. Фіранки, плед, якесь начиння.
— Як щось не знадобиться, то просто викинете на смітник, — сказала вона, спаковуючи речі до великого пакета. — А ти, Вишне, не хотіла б із ними пожити?
— Мабуть, що ні, — покрутила я головою. — Адже я маю свій дім, кімнату…
— А я радо переїхала б кудись на тиждень або хоч на кілька днів. — Вона на хвилю перестала пакувати речі й застигла, задивившись на безлисте дерево за вікном.
Я глянула на її сумне, бездоганно нафарбоване обличчя й подумала, що тепер настала та єдина, неповторна мить, аби сказати про зміну факультету.
— Мамо, — почала я, — той СНОБ був не найкращою ідеєю, хоч тато вважає…
Вона не дала мені закінчити.
— Не всі ідеї твого батька такі чудові. О Боже! Вже майже друга, а я ще не приготувала локшину для бульйону!
Ну так, завтра ж неділя. А в неділю в нас завжди бульйон із локшиною. Я зітхнула. Магічна мить проминула. Я закінчила пакувати плед і поїхала до дівчат.
— Велика кухня, — оцінила Вікторія, роздивляючись довкруги. — А радше кухня-лазничка.
— Добре, хоч унітаз поставили в іншому місці. Уявляєте собі? Одна смажить млинці, а інша какає.
— Я жила так колись, — згадала Вікі. — У Познані, поки перевелася до Кракова. Все було в одній кімнаті. Унітаз, газова плита, спальня, душ. І мешкали ми вчотирьох. Потім навіть уп’ятьох, коли Ґоську викинули з гуртохи.
— І давали собі раду?
— Запросто. Коли котрась ішла до вітру, решта виходила на балкон чи відверталася спиною й затуляла вуха. Все дуже культурно. Добре, — розглянулася Вікі кімнатою, — то де ми влаштовуємо лігво?
— Певно, на тому великому столі в кутку, — запропонувала Мілена. — Бо кам’яна підлога, либонь, не найліпше місце для вразливих нирок. А я виграла в лотерею саме такі.
— Стіл годиться. Треба тільки пересвідчитися, чи він стійкий.
— На таких ногах? — показала я на стовбури, які підпирали стільницю. — Швидше підлога завалиться, ніж той стіл.
— Тоді натягаємо матрац, — скомандувала Мілена. — Беріть його за кути. На рахунок «три» підіймаймо. Раз, два, і-і-і три, тягнемо! — Матрац звалився на стіл, збиваючи завої сторічної куряви.
— Треба трохи поприбирати, — зауважила Вікі через п’ятнадцять секунд після здійсненого факту. — Хтось стукає?
— Піду відчиню. — Мілька побігла до дверей. — Привіт, Травко. Ти став такий товариський. На старій хаті навіть носа не потикав із нори.
— Бо я мав сезонну депресію, — пояснив Травка, як завжди, занурений у величезну хмару, цього разу кольору баклажана. — Ой, як ви гарно влаштувалися.
— Не перебільшуй, — озвалася Вікі. — Ми тільки перетягли матрац, а Мілька повісила фіранки.
— І досить, — оцінив він. — То це фіранки? Вони скидаються на рибальську сітку російського виробництва.
— Ти влучив у «десятку», це і є сітка. Ми купили її з уваги на ціну, фактуру й цікаву колористику, — просвітила його Мілька.
— Ну, повний відпад, рожевий із фіолетовим, — визнав Травка. — А до речі, ті росіяни мають фантазію. Це ж треба було пофарбувати рибальську сітку в рожеве. Фантастика, правда ж?
— Не конче фантастика, — Вікторія кинула оком на сітку. — Але я помітила великий вплив іграшок із «гуманітарки» від німецьких домогосподарок. Ну знаєте, трохи зужиті ляльки Барбі, кольорові машинки без коліс, псевдосхідні пластмасові кулони…
— До речі, щодо східних оздоб, — сказав Травка. — Ви можете подивитися на мою кімнату. При нагоді заберете собі рожеву ширму. Вона пасувала б до ваших фіранок. То що, ідете?
Ми пішли. Травка витяг із кишені величезний оберемок ключів.
— І кортіло тобі замикати двері? — здивувалася Мілена. — Ти ж навіть не спустився на поверх нижче.
— Цей новий товар із Амстердама зробив мене страшенно недовірливим. Бляха, який же це? Здається, той великий, — ухопив він ключ завбільшки за ложку для взуття. — Так, підходить. Прошу заходити, тільки не хапайтеся за контакт. Може вдарити. Моя кімната навпроти. Ну як?
— О Боже! Але й декор. Де ти надибав стільки бордово-жовтих подушок?
— Розпродаж у торговельній галереї. Якщо купуєш сорок штук, одержуєш на шару золотий шнурочок.
— А накидка й балдахін? — запитала я, вражена багатством орнаменту.
— Одержав у подарунок від сестри мого сусіди. Їхня бабуся купила їх запівдурно. Класна чувиха. А як ворожить.
— Де в тебе кухня? — поцікавилася Вікі, вганяючи Травку у транс. Бо Вікі виглядає так, ніби харчувалася винятково квітами з небесних хмар. Вона прозора, ефемерна, гнучка і аж ніяк не асоціюється з кухнею.
— Кухня-лазничка. Зараз покажу.
— То ви тут купаєтеся? — запитала Мілена, показуючи на цебро, встановлене на конструкції з цеглин.
— Робимо такі спроби, але це вимагає циркових здібностей. По-перше, треба завантажитися до середини цієї, з дозволу сказати, ванни. Тут присідаєш навпочіпки й відкручуєш кран.
— А це душ? — Вікі торкнулася до брунатної гумової кишки, що стирчала зі стіни. — Ми мали такий самий у Вроцлаві, поки я перевелася до Познані. І бак на п’ять літрів. Треба було сильно напружитися, бо потім летіли шматки льоду.
— Тут те саме. П’ять літрів, і годину чекаєш на наступну порцію теплої води.
— А чому ви поставили цебро на цеглини? — запитала Мілька. — Ви любите хиткі конструкції?
— Любимо, але насамперед йшлося про стік води. Цебро вище від зливу, тому вода може спокійно собі стікати. І не треба її вичерпувати.
— Вигадливі хлопці, — з подивом шепнула Вікі.
— Ну, — втішився Травка. — А отам ліворуч кімната мого сусіди. Зараз я вам представлю чувака.
— То він удома? — здивувалася Мілька. — І ти замикав двері на ключ?
— Я ж казав, що останній час маю «зради». Треба поміняти ділера. Добре, ходіть. Грюк-грюк!
— Відчинено. Привіт усім, — відповів низький голос із-під стола. — Перепрошую, що не вилажу, але я саме почав міняти процесор. Боюся погубити гвинтики.
— Привіт, — воднораз сказали ми.
— Я чув, що котрась із вас втратила дах над головою через таємничу крапку?
— Так, це я, — відказала Мілена.
— Цікавий привід, — визнав Травчин сусіда. — Але кожен привід добрий, коли треба викинути квартиранта на вулицю. Я теж багато пережив на попередній хаті.
Вони мешкали вже другий тиждень, аж раптом в один жовтневий вечір у хаті з’явилася хазяйка пані Стадницька. Після короткого обміну люб’язностями й елегантними усмішками вона висунула пропозицію: або хлопці погоджуються на шістдесят відсотків надбавки, або виселяються протягом тижня. Вони не підписали наперед угоду і на прохання хазяйки вдавали перед сусідами ремонтну бригаду. Бо їй не баглося платити податки. За такої ситуації вибір був невеликий, і горе-квартиранти без вагання пристали на другу пропозицію, тобто на виїзд. Через день після свого візиту хазяйка провідала їх знов і з усміхом на бежевих устах заявила, що вони мають рівно двадцять чотири години, щоб винести свої речі. Пізніше вона повідомить поліції про те, що вони вселилися незаконно, і таким чином забезпечить їм безоплатну ночівлю в комісаріаті. Друзяка Травки, найсміливіший з усієї ватаги, ще намагався дискутувати:
