Невеличка драма - Підмогильний Валер'ян Петрович (лучшие бесплатные книги txt) 📗
- Не сучасно! Що ви так несучасного боїтесь? Все щире завжди сучасне. А «отакий кошик» чому інша справа?
- Тут… тут розмір і ціна викупає!
- Я захоплена, що ви нарешті сказали щось дотепне! - скрикнула дівчина. - Але ж, любий Льово, як нудно цілий рік чекати від вас одного-однісінького дотепу.
Льова тупо посміхнувся.
- Третій букет я так одержую, - задумано казала Марта. - Три - це зачароване число, і невідомий лицар мусить з'явитися, тричі про себе нагадавши.
- Це було б дуже до речі, - раптом промовив Льова,
- Ви теж маєте якісь плани на мого невідомого лицаря, - спитала дівчина, пильно на нього глянувши.
Льова страшенно зніяковів.
- Ви, Марто, завжди… підозрюєте мене, ніби я.
- Знаю я, що ви думаєте! А втім, може, й краще було б, якби невідомий лицар… справді з'явився, - сказала вона. - Але, Льово, ви уявити не можете, в якому кепському стані опинились ми, сучасні дівчата, з цими лицарями! Раніш дівчина могла вільно мріяти, уявляти собі князів, принців, королевичів, чи як там, - це дурниця була, але можна було мріяти, розумієте? А дівчина чи взагалі молодість без мрії - це якось нудно… Мрії - це добра половина нашого життя, правда? Ну от ви - служите в соробкопі, продаєте, коли не помиляюсь, ковбаси, як вам у такому становищі обійтися без мрій?
- У мене є мрії, - хрипко відповів Льова.
- От бачите! А зараз мріяти зробилось надзвичайно важко. Тобто, простіше сказати, мріяти знову-таки можна, але з мрії нічого не виходить. Немає готових образів для мрії, ви розумієте мене? Мрії нема за що почепити, виходить не мрія, а туман… От припустімо, почати б мріяти за народного комісара. Але ти знаєш, що народний комісар - це ділова людина, ти прекрасно уявляєш його, тобто реально, який він є, зрештою, портрети його можна побачити, почитати його промови… Ні, про народного комісара ніяк не можна мріяти! - скрикнула вона. - Це… зовсім не той стиль.
- Зовсім інший стиль, - погодився Льова.
- Або от пісенька є, - вела дівчина:
Не хочу я чаю пити
з побитого чайника,
а хочу я полюбити
ДПУ начальника…
Це просто смішно, це вже пародія на мрію… У мене сьогодні одна товаришка заміж вийшла. Дуже симпатична дівчина, така проста, тільки з себе негарна. Довго вони чекали з нареченим, а тепер у них з'явилось помешкання, вони й побрались. Так просто: було не можна, бо не було помешкання! Найголовніше, каже вона, «треба жити»! Ні, так жити не можна! Треба створювати собі ілюзії.
- Ви, Марто, це… дуже правильно сказали, - обізвався Льова.
- Отже, хай живуть ілюзії!
Марта поривчасто підійшла до квітів, нахилила велику хризантему й притиснула її до щоки.
- Фу, яка вона холодна й… вогка! - скрикнула дівчина, випускаючи квітку.
Льова злякано на неї глянув. Вона сіла на стільця проти нього й за хвилину похмуро сказала:
- Льово, зачиніть грубку, вона вже зовсім перегоріла… Знову в хаті холодно буде… Сядьте коло мене, - сказала Марта, коли він упорав грубку. - Я сьогодні і взагалі останній час дуже погано себе почуваю… Якась неврастенія. Так іноді стане важко й… неприємно. І потім самотність… Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш… Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все-таки так мало? Але іноді це буває й приємно… Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!
- Вам треба закохатись, Марто, - серйозно сказав Льова.
Дівчина обурено схопилась.
- Яке ви маєте право так казати! - скрикнула вона. - Що це за неповага до жінки? Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! Для вас ще одної революції буде замало! Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразд! Так, по вашому, виходить? Вона виконає свою роль… Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе! Чому ж ви не сказали просто: вийти заміж? Хоробрості не стало? У, гидота! Як ви сміли так думати? Я скільки разів казала вам, щоб ніяких розмов про любов між нами не було, це умова нашого знайомства. Коли ви цієї умови додержати не можете, то прошу надалі не приходити!
Вона стояла горда, схвильована й говорила, рубаючи кожне слово. Глибока образа бриніла в її голосі - може, якраз тому, що Льова своєю щирою порадою торкнувся бажання, що нишком мучило її, розкрив таємницю немудрої мрії, що може прибирати в дівочій уяві найхимерніших форм.
- Яка вона прекрасна, - захоплено думав Льова.
Через марність свого чуття до дівчини він фатально почав зазнавати втіхи від приниження. А що його постійне зринання з соробкопівського небутгя в ту хвилину, коли Марта лишалась самотня, її не могло не дратувати, то й крику та гдирання в їх розмовах, отже, й таємної радості для хлопця було досить. Отак Льова робився добровільним козлом відпущення для Мартиного чорного настрою, послужливою метою для проявів її гніву. Кілька разів траплялося, що дівчина й справді його вигонила; тоді Льова йшов сповнений гнітущої насолоди від цілковитого знищення свого «я», від болісної образи, що нею жив якийсь час на самоті, потім починав знову тужити за дівчиною й знову з'являвся до неї в потрібну хвилину.
Марта, зненацька заспокоївшись, стомлено сіла й запитала:
- Та в кого ж, зрештою, закохатись?
Льові й на одну навіть мить не спало на думку, що - закохайтесь у мене. Але він ураз пожвавішав.
- О, Марто, нащо ви так кажете?… Ви мали… багато нагод…
- Чекайте! Всі нагоди були нікчемні. Студентів я виключаю, бо кінчила вже профшколу. Ці хлопці так, між наукою, хотять до речі десь там здобути й дівчину. Це для них своєрідна, дуже приємна розвага, а головне - це закінчити школу. Це цілком законно, - засміялась вона, - але й я їх теж цілком законно виключаю. Письменники шукають заразом і матеріалу - це щонайменше гидко. Господарники надто бундючні, молоді інженери надто захоплені своїм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителі, адміністратори - все це не те, не те… Бо мені хочеться, - сказала вона в підступі нудьги, - закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романі!
Льова кивнув головою.
- Але й він мусить закохатись так само, - суворо додала вона. - Він мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов'язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне,…
- Марто, як ви чудово говорите!…
Очі в Льови сяяли, він схилився, так ніби мав ось-ось упасти перед дівчиною навколішки.
- Повинна бути казка, - гарячково вела вона. - Розкривається завіса, і таке м'яке, м'яке світло… Виростають гаї, в них затишок, пухка трава… І тут річка. Ввечері річка тиха, здається, підеш по ній… А входиш все глибше, глибше, вода підіймається, стаєш легка, скидаєш із себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведіть мені невідомого лицаря!
- Але… як я довідаюсь, хто от… хто присилає вам квіти?…
- Хіба обов'язково того самого?… - задумливо промовила Марта.
Льова мовчки закурив і глибоко замислився, пальцями лівої руки нервово шарпаючи кінчики бурців. Ці бурці, дарма що ріденькі, на тлі голених облич сучасності зразу вирізняли хлопця, давали йому оригінальне й примітне лице. В них було щось старосвітське, щось від минулих часів, коли рослинність на чоловічому обличчі вважалась за ознаку мужності, а коса становила неодмінну прикмету жіночої краси. А тепер, коли ножиці й бритва змінили лице людськості, бурці можуть викликати тільки здивування. Але Льова завів бурці на смак колишньої своєї дружини, а потім вони вже механічно в нього залишились, хоч, прикрашений ними, він нагадував не так лева, як пуделя.
Мовчанку урвала дівчина.
- Я вам, здається, дурниць наплела, - холодно сказала вона. - Ідіть додому.
- Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своїм знайомим…
- Навіщо?… Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? - спитала вона, вмостившись на ліжкові.
