Провінціалки - Стельмах Ярослав Михайлович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
Лідія Андріївна. Так-так, зараз. (Зібралася з думками.) Це... це все підло.
Сергій (засмутився). Ну от, так і знав! З дорогою душею, з розкритими обіймами, з найкращими намірами, щиросердо... А тебе ось так. Прикро. До речі, а чи не віддати вам Тетянку до мене в учениці?
Лідія А н д р і ї в н а. І чого ж ви її... навчите?
Сергій. Іронія ваша недоречна. Я серйозно. Скоро вона за тиждень, — ось тут і згодяться, мамочко, ваші мірки, — зароблятиме більше, ніж ви зі своїм стажем за місяць, а через рік зможе вибирати будь-який вуз країни на власний розсуд. Звісно, знадобляться й знання, але в доступних межах: більш-менш грамотно написати заяву при вступі і заповнити анкету. Анкета, як я зрозумів, годяща, так? От і добре. Але такі ж анкети майже у всіх, а от можливості... То дамо ж дівчинці можливість, само собою, якщо на той час вона взагалі захоче вступати.
Протестуючий жест Лідії Андріївни.
(Зумисне збентежено.) Ой, я, здається, знов щось не те сказав. Такий уже я весь недоладний, недоречний. Це від комплексів. У мене повно комплексів. А що ви думаєте, у кого на моєму місці їх не було б? Скінчив вуз, а працюю не за фахом. Була забезпечена нібито цілком пристойна зарплата, а заробляю у двадцять разів більше. Років за п'ятнадцять цілком міг би вселитися до однокімнатної державної квартири, а в мене вже є більша і краща. І своя власна. І давно. Були відкриті всі дороги... (Співає.) На-ам, мо-оло-дим... (На інший мотив.) Відкриті всі доро-оги... Знаєте? А я знайшов ще й стежечку, і знову ж таки свою. Думаєте, я від усього цього не страждаю? Чи ж не впливає це на мою психіку, не розхитує вщент мої нерви? Ви ж помітили, сподіваюсь, що я дуже нервовий. (Пересмикується, неначе в конвульсії.) Га?
Лідія Андріївна (крижаним тоном). Жити треба по правді.
Сергій (весь перемінився, майже зі слізьми на очах). Так! Так! Правильно! А я довго не міг знайти потрібного слова. Ах, як добре ви це сказали, мамочко.
Лідія Андріївна. І перестаньте називати мене мамочкою.
Сергій. Гаразд, мамочко.
Лідія Андріївна аж пересмикнулась.
(Примирливо.) Ну добре, добре, не буду. Навіщо нам сваритися? Мамочко.
Т а н я. Знаєте що?
Сергій (швидко). Ні!
Т а н я. Ви не маєте права! Навіщо ви знущаєтесь? Що ви все!.. Що ви!..
Лідія Андріївна. Танюшо, йди, донечко. Я не хочу, щоб ти слухала цю людину.
Сергій. Так, Танюшо, йди читай свої битви, перемоги й поразки, а ми тут... (Немов у радісному передчутті потирає руки.) Трохи розімнемося.
Т а н я. Іду, мамо.
С е р г і й. А то по чарчині, Лідіє Андріївно? За полемічний запал?
Лідія Андріївна (почекала, поки дочка вийшла). Я з вами пити не збираюсь.
Сергій. Чого ж гак? Не удостоюєте? Впав у очах? Ну, як хочете. Я ще ніколи нікого не примушував. Та й сам не збираюсь. Щоб продовжувати на рівних.
Лідія Андріївна. Вам це однаково не вдасться.
Сергій. Побачимо, побачимо, дорога Лідіє Андріївно. (Подумав.) Ага! Так от ви сказали: жити треба по правді. А ви як живете?
Лідія Андріївна. Ми?
Сергій. Авжеж, не крадете, не ріжете, але вступати приїхали чомусь не в Хохлому і не в Крижопіль, а сюди, до Борисового тата. Це чесно?
Лідія Андріївна (розгубилась). Ну, Боже мій... Я ж... Ми ж як до родичів. А куди ж іще?
Сергій. От-от, вам і на думку не спало, що можна вступати кудись іще. А й справді, навіщо, коли є така гарна людина, Борин тато, ваш родич... Правда, ніхто не знає, по чиїй лінії і чи родич взагалі, але це байдуже.
Лідія Андріївна (дуже засмучена). Ну, навіщо ж...
Сергій. Розчудесний Микола Георгійович допоможе, так. Щоправда, він вас погано пам'ятає і довго, болісно згадував, хто ви така взагалі, але відмовити...
Лідія Андріївна (з жахом. Осяяна). Це вам... Боря сказав? Не кажіть, не кажіть більше нічого. Я... я зараз... Ми негайно їдемо. (Підхоплюється.)
Сергій. Хо! Хо! Хо! Хто, ви? Куди ви ідете? Та ніколи в житті. А як же ваша доця? Ваша єдина втіха? Вона ж зав'яне без історичної освіти. А тут і заміж беруть.
Лідія А н д р і ї в н а. Ви жахлива, жахлива людина! Таню! Таню!
Сергій. Ох-ох! Таню-Таню! А куди Таня піде на роботу? Знов на лісопильню — чи де там вона нівечилась? — чи ви їй вготували іншу дорогу? Чи ж мало романтичних професій — трубовкладальниця, цеглоформувальниця, скловидувальниця...
Лідія Андріївна. Замовкніть ви нарешті!
С е р г і й. А револьверниця третього розряду — звучить! (Довірчо.) Вони там усі стріляють з револьверів. Одне в одного. (Склавши з пальців щось подібне до пістолета, цілиться. Дуже голосно.) Бах! Бах! Бах!
Лідія Андріївна. Яка нісенітниця! Таню!
С е р г і й. Я жартую. По мішенях. Бах!!! Але доця ваша застрелиться неодмінно.
Лідія Андріївна здригається.
Спершу завиє, а тоді...
Таня (постає у дверях). Що, мамо?
Лідія Андріївна. Скільки тебе можна гукати?
Т а н я. Я приймач слухала. (Очікувально дивиться на матір )
С е р г і й. Танюшо, як ти ставишся до того, щоб усе життя фрезерувати канавки?
Т а н я. Які ще канавки?
Се р г і й. На поршнях, наприклад. Навколо дзижчать верстати, ухкають пресики так, що вушка закладає, свердельця повискують, а ти в спецівочці такій, засмальцьованій, у захисних окулярах ручечку круть-круть! Верть-верть! Чарівливий запах металевої стружечки, силікоз у ранньому віці, але головне — ти усвідомлюєш свою причетність до трудових буднів країни.
Лідія А н д р і ї в н а. Та що ж ви за людина!
Т а н я. Ти мене кликала, мамо?
Сергій. Мама просто хотіла взнати, чи не зволиш ти чайку з нами. По-сімейному. Коло коминка.
Лідія Андріївна (не зразу). Так, Танюшо... Ми от налаштувались...
Таня. Ні, мамо, я вчити буду.
Лідія А н д р і ї в н а. Ну йди, доню...
Таня йде.
(По паузі. Важко.) Вам складно зрозуміти...
Сергій. Ні, чому ж.
Лідія Андріївна. В мене єдина дочка...
С е р г і й. Я розумію.
Лідія Андріївна. І кожній матері...
Сергій. Хочеться, щоб її дитина була щасливою.
Лідія Андріївна. Так. (Не одразу збагнула насмішку.) Навіщо вам це потрібно?
Сергій. Що саме?
Лідія Андріївна. Оце все. Навіщо ви з усього знущаєтесь, усіх сіпаєте, зачіпаєте?
С е р г і й. Ех, Лідіє Андріївно, я по-своєму нещасна людина.
Лідія Андріївна. Ви?!
Сергій. Вас це дивує? Ех, Лідіє Андріївно, адже я також ріс у хорошій родині. У порядній, як говорилося в недалекому минулому. Батьки за мною душі не чули. На ніч казки читали — курочка ряба була моїм улюбленим літературним образом. А вечорами, коли я засинав із пальцем, намазаним гірчицею, в роті, вони схилялися над моїм ліжечком і ронили сльози розчулення. Вони прищеплювали мені художній смак, і після занять я кілька років плентався до музичної школи. Ви любите музику?
Лідія Андріївна (напоготові, очікуючи пастку). Так.
С е р г і й. А мене від неї вернуло. Ну, тепер уже ні. Почуття відрази помалу зникає... Я пристойно скінчив школу, вступив до інституту. Мною навіть пишалися. А тоді робота, Лідіє Андріївно, і всі дні — мов стовпчики вздовж дороги: знай собі миготять... А ви, напевне, чекаєте від мене якогось сумного епізоду, що в корені змінив би моє уявлення про життя? Повчального випадку, що навіки вразив би мою чутливу душу? А його не буде. Не буде — і край. Не було. Просто якось уранці я прокинувся і подумав: ну й що? Який сенс жити так? Де він, цей сенс? Навіщо? І що далі? (Засміявся.) І все. Пах-х — і все. Зі старої роботи — в один день. Від батьків... От з батьками, правда, було складніше.
Лідія Андріївна. Ваша мати, мабуть, дуже бідкалась?
Сергій. Так. Недовго.
Лідія Андріївна. Чому недовго?
Сергій (дуже спокійно). А я її отруїв.
Лідія Андріївна. Ви?!.
