Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

Крізь стулені Юзині пальці почали протискатися сльози дуже помалу. Юзя не кривилась, не хлипала по-дитячому, як звичайно, вона ледве сама завважала, що плаче. Сльози мовби не з очей лились, а з глибшого якогось джерела.

— Не хочу! не хочу! — хрипло вимовила Юзя вголос, підвелася і, стоячи навколішках, зняла руки вгору. — Боже, найсвятіша Діво! Я хочу все забути!.. Діво Пречиста, зроби цеє чудо!

Крізь вільхове листя пробився промінь сонця, і в Юзі раптом заграли золоті стрілки в очах, — то сонячне світло переломилось у невисохлих краплях сліз на віях… Юзі то здалося «знаком з неба», початком чуда.

Заспокоєна Юзя вернулась додому, але не до Зоні, а до салону, де були старші. Помогла бабуні набрати на дротики спущені вічка в панчішці, дідуньові прочитала карток з десять дуже нудних «мемуарів», таткові заграла мазура «На смерть Конарського», з мамою поговорила по-французьки. Була така «гречна», що справді заслугувала на всяке чудо.

Але чуда все-таки не сталося.

Того ж таки вечора, лежачи в ліжку і дожидаючи Зоню з гостини від Октусі, Юзя все згадувала, все думала про те, що була сподівалась забути. І мучили її жаль, відраза і злість до Зоні і гнітили душу присяги на вічну приязнь до «бідної сироти».

— Невже я зраджу її так, як зрадила Дарку? — це Юзя вперше сама перед собою зважилась назвати свою зміну до Дарки зрадою. — Так, Дарці ж я не присягалась, справді ж, нічого не обіцяла, а Зоні перед олтариком заприсяглась! Яка я недобра, яка зрадлива!

Як Зоня прийшла, Юзя зробила їй «сцену». Юзя чула, що Зоню проводив додому фершал, молодий пан Фелікс, і почала гірко докоряти Зоні, що вона зраджує приятельку для кавалера.

Напівроздягнена Зоня сіла коло Юзі на постіль і зашепотіла, затуляючи їй вуста рукою:

— Тихо, тихо! Ще старші почують… Ну, Юзечко, не будь же дитиною! Хто ж рівняє приятельку до кавалера, а кавалера до приятельки? Бачу, що справді ліпше вже тобі все розказати, а то ж це чиста кара Божа!

Зоня лягла коло Юзі, поклала її голову собі на плече, обняла голими руками її худеньку постать і пригорнула до свого теплого, повного здоров’ям тіла. І все розказувала, розказувала… Юзя слухала, розкривши в темряві очі й уста, і їй чулося, немов серце її б’ється десь уже в самому горлі, аж дихати заважає…

Заснула Юзя вже аж тоді, як біла грубка зовсім виразно виступила з темного кутка, а над образом Матері Божої можна було одрізнити в вінку червоні квіти від синіх. Прокинулась Юзя дуже пізно, з важкою головою, з тупою нудьгою на серці. Зоня вже була вбрана й відмовляла «rozaniec» [65] перед образом. Юзя мляво і недбало одяглась, одчинила вікно і сіла край нього, бездумно дивлячись у простір.

— Чому ти, Юзечко, не молишся зо мною? — обізвалась Зоня.

— Нехай потім… я ще не вмивалась, — в’яло протягла Юзя.

— Ну, то вмивайся скоріш.

— Н-не хочеться, — криво потягаючись, так само протягла Юзя.

Юзя поклала голову на підвіконня і безвладно простягла вздовж його одну руку, а другою накрила голову.

Зоня і Юзя здригнулись від цього несподіваного співу, що знявся десь посеред кущів малини.

— То та дурна Дарка! — мовила з прикрістю Зоня. — Цур їй, аж злякала! Вже ж і пісня делікатна: «…ходімо до гною»! То так хлопський кавалер свою даму запрошує. Ото чистенька пісня! аж пахне!

Дарка не чула тої критики і вигукувала собі далі умисне грубшим голосом від натурального, по-поліському:

Дарчина голова в червоній хустці красніла серед темно-зелених кущів, як велика ягода. Пісня замовкла, либонь, уста у співачки зайнялися іншою роботою. Дарка збирала малини панам на конфітюри, — ну, то вже, певне, й собі брала якийсь відсоток натурою на місці.

Прийшла пані Качковська і кликнула Зоню помагати перебирати ягід, бо то «робота до нескінчення».

Юзя лишилася сама і все не рушала з місця.

Дарка завела весільної. Там були всякі дива: і «віночок з перлами», і «терен, золотом перевитий», та все те якась «Мар’юня» покидала для свого «Іванка», бо полюбила його, «як душу». Дарка співала те все так бадьоро, голосно, завзято, відбиваючи кожне слово так само, як і ту пісню, де хлопець дівчину закликав іти до гною.

Юзя, слухаючи, почала усміхатись. На хвилину сталося чудо: Юзя таки забула вчорашній день, і сю минулу ніч, і все. Їй зробилося весело: вона завважила, що сьогодні було і гаряче і разом з тим легке повітря, що пахло малинами і місячною рожею, і так се було просто і мило, дуже мило. Юзя хутенько вмилася, освіжила голову і стала коло вікна, вихилившись трохи з нього та спираючись на руки.

З-за кущів уявилась височенька, але тонка Дарчина постать. Сухорляві, але міцненькі руки держали на плечі великий кошик, повний малин; з-під закачаних по лікті рукавів видко було, як мускули на руках нап’ялись, мов пружини, ще зовсім дитячий стан, тісно вперезаний вузенькою крайкою, одкинувся назад, і через те вся постава здавалась гордою, а лице від легкої напруги було поважне і зовсім «доросле». Дарка вже не співала і мовчки підійшла стежкою попри Юзине вікно.

— Добридень, Дарко! — весело привіталась до неї Юзя і хотіла щось спитати, але Дарка поважно відповіла: — Добре здоров’я, — і, не спинившись, не глянувши на Юзю, подалась тою самою ходою до кухні.

Юзя знов сіла, схилила голову на підвіконня, — в голові знов стало важко, мов після чаду, і почало думатися щось безладне. Десь далеко, в кухні, Зоня заспівала краков’яка, слів не можна було розібрати. Як нитка з кинутого з рук додолу клубка, хутко-хутко почали розмотуватись у Юзі в думці спогади про вчорашній день, минулу ніч… Чудо вже зникло…

— Юзечко, чому не йдеш до гербати, дитинко? — запитала бабуня, увійшовши в кімнату.

— Зараз іду, — відповіла Юзя, цілуючи бабуню в руку і в плече.

— Ти сьогодні заспала, koteczko [66]. Чи вже молилась?

— Уже, — тихо мовила Юзя, спустивши очі в землю.

— Ти щось неначе знов хвора. Випий, серце, хіни перед гербатою.

— Добре, бабуню, я вип’ю, — і, покірно похиливши голову, Юзя пішла за бабунею до їдальні.

Чуда не сталося, але сталося багато іншого, поки Юзі скінчилось шістнадцять літ. Найголовніше — розлука з Зонею. Раптова, несподівана, жорстока розлука. Юзя сама не знає, як вона пережила теє. Очі їй днів три не висихали від сліз перед Зониним від’їздом. Вона благала усіх родичів навколішках, цілуючи руки, обіцяючи все можливе і неможливе, аби Зоню не відправляли з двора. Але родичі були невблаганні: так мусить бути; то конечне і для неї самої ліпше, — от і все, що почула Юзя. Ні слова пояснення ні від кого. Юзі так-таки ніколи й не сказали причини від’їзду Зоні. Юзя питала і Бронка, що приїхав на вакації додому тижнів за три до того нещастя. Бронек — веселий, моторний гімназист — здвигнув плечима, помахав паличкою, посвистав, кинув сестрі недбало: «Найліпше спитай її саму, може, скаже!» — і пішов собі, поспівуючи «Ja kawaler, a ty wdowa» [67] з дуже веселою приспівкою «trom drita, trom ta drita»… А Зоня на питання Юзині відповідала тільки слізьми, наріканням на свою сирітську долю, на жорстокість якихсь «людей без серця» (але не Юзиних родичів) і говорила щось таке, чого зовсім ніяк не можна було зрозуміти; перед панами мала упокорений вид, а тітці своїй не сміла в очі дивитись. Качковська не дала Зоні на прощання і руки своєї поцілувати, а Качковський, заїхавши з возом-драбиняком перед офіцину (остатні дні Зоня вже там жила, а не з Юзею), не ішов, як звичайно, у хату сідати перед від’їздом, «щоб усе добре сідало», тільки крикнув з воза на Зоню: «Ну, то йди вже! Коні не стоять!» Бліда, сплакана, зав’язана хусточкою, Зоня сіла, згорбившись, на візок; робочі коні сіпнули, і Зоня проїхала повз гурт цікавої челяді геть з двора і зникла в сірій куряві. Юзя лежала в своїй кімнатці і без пам’яті ридала.