Пацики - Дністровий Анатолій (читаем книги онлайн .txt) 📗
Це крутіше від будь–якого відпочинку, каже через дві години малий Машталір, почувши від нас цю історію, я, пацани, дуже шкодую, шо мене не було з вами, по живій груші… я би не проти. Нічьо, наступного разу обов'язково тебе візьмемо з собою. Увечері, коли приходжу додому, сідаємо на кухні за стіл. Мати подає нам із вітчимом тарілки з пловом. Я накидаю собі з великої миски салат із огірків та помідорів, а захмелілий вітчим несподівано каже, що сьогодні в обід якісь малалєтки розбили брову Жоркє Пузирю, і де? — піниться він, серед білого дня, на вулиці! черепи проламати їм мало! Я ледве себе стримую, щоб не зареготати з повним ротом салату.
14
Прокидаюся від незрозумілого шуму: за стіною падає склянка, розбивається, тупотять ноги, кілька хриплих голосів сперечаються. Мені в ніздрі б'є неприємний запах дешевих цигарок. Протираю очі, дивлюся на годинник: 10.08. Я проспав першу пару. За стіною вибухає несподіваний регіт, намагаюся розпізнати голоси: один вітчима, ще два — незнайомих. Ясно, з самого ранку бухають. Мати на роботу, а хануріки, кєнти вітчима, вже тут як тут. Мати його просила, щоб нікого не приводив, бо нема за що жити, нема що їсти, навіть зробити закатки на зиму не буде з чого: ні огірків, ні помідорів, ні кабачків. Цей ідіот позаминулого року привів до хати одного зі своїх друганів, який тільки–но відтарабанив десять років. Я дивився на постаріле, бліде, худюще лице коротко стриженого незнайомця, прикид якого був схожий на бомжацьке лахміття. Перелякана мати мовчки робила вечерю, а незнайомець покликав мене поговорити: «Сынок, может, ты знаешь, у кого красивые квартири, может, у тебя єсть знакомые, у которых очень красивые квартири и которые шикарно живут?»; нє, я не знаю, серед моїх — нікого. Толян, втрутився вітчим, ти згадай, і нам перепаде. Нє, нікого. Я згадую це і йду у ванну, чищу зуби, вмиваюся. На порозі ванної кімнати з'являється вітчим із червоним обличчям, Толян, може, хряпнеш з нами. Не хочу, зранку не п'ю. Да брось, сміється він, п'ятдесят грам, а? Цієї миті на кухні щось падає й розбивається. Шо там за бєзпрєдєл? — запитую в нього. Він сіріє на обличчі й каже, що все нормально. Тобі не соромно, докоряю йому, мати ж тебе просила, не веди нікого, бо нема за шо жити; пауза; ти шо, цього не доганяєш? да? Від цих слів вітчим різко змінюється й відрубує, що це мене не стосується. Я відкриваю двері на кухню й бачу за столом двох готових у дим миршавих хануриків. Нахуй з хати! — кричу до них. Один із них, маленького зросту з почорнілим лицем, повільно виходить із коми й підводить на мене очі. Га? — перепитує. Нога! — кричу йому, валіть звідси! Вітчим заходить на кухню, мовчки бере цигарку, закурює і гнівно дивиться в підлогу. Другий ханурик кіпі–шує, тіпа, хто ти такий, шо до мене відкриваєш рот? Я йду до комірчини біля ванної, витягую молоток і повертаюся на кухню. Тобі шо, вівця, дивлюся на того ублюдка, ключицю переламати? Вони підриваються, задкують і виходять з кухні в коридор, вітчим іде їх проводжати. Ставлю молоток на місце. Вітчим, провівши своїх друганів, повертається. «Я чого–то не понял, — переходить він на свою рідну мову (значить, розсерджений), — ты меня выставил как дурачка». Пауза. Я не хочу цих кончєних лохів бачити в своїй хаті, ти це розумієш? «Кавоты назвал «лохами», щенок!?» — наближається він до мене. «Да я тебя сейчас с четвертого зтажа выброшу!» Давай, кажу йому, попробуй (вітчим мене ніколи не чіпав, оскільки боїться і любить матір). Він іде на мене, і я даю в рило прямий удар на випередження. Він звіріє й накидається з кулаками на мене, але б'є їх упівсили. Від правого бокового по обличчю втрачаю рівновагу й ударяюся головою об стіну. У мене падає планка, і я б'ю навмання, здається, попадаю йому в вухо. Він хапає мене руками в «замок» і боляче стискає, я борсаюся, деруся, сичу, але це нічого не допомагає, і раптом — в очах мені темніє.
Шо зі мною сталося? — запитую після того, як мокрою холодною шматою, мені обтирають обличчя. Нічьо, каже вітчим із великою кружкою в руці, я просто тебе вирубив, щоб ти не воював. Повільно підводжуся з ліжка, в голові повний мутняк. Пауза. Толька, каже він, зі мною… не можна так, я ж можу вбити. Взуваюся в тапочки й проходжу біля нього. Чуєш, малий? — говорить тверезим і впевненим голосом, коли йду до ванної. Да, я знаю, кидаю йому, ми ше з тобою поговоримо. Да ну? — роблено усміхається. Через годину вітчим звалює, мабуть, знову квасити. З вікна кімнати дивлюся на зелені крони дерев, на павутину гілок. Думаю про те, що мене все це заїбало. МЕНЕ ВСЕ ЦЕ ЗАЇБАЛО! Вітчим–напівдебіл, його смердючі ноги, його опущені кєнти–алкаші, безпорадна мати з тупими очима, якими вона тільки кліпає, безсило розводить руками й вимагає, щоб її слухали… МЕНЕ ВСЕ ЦЕ ЗАЇБАЛО! Я ВСЕ ЦЕ НЕНАВИДЖУ! Я НЕ ХОЧУ БІЛЬШЕ ТУТ ЖИТИ! Пауза; несподівано виникає думка про самогубство: кинутися біля водокачки в озеро й поплисти на протилежний берег (не допливу й двісті метрів, бо погано плаваю) або піднятися на дев'ятий поверх, потім на дах. Сміюся від цього, бо на таке не здатний. Дзвонить телефон, я наче отямлююся. Впізнаю голос Діми Дефіцита.
«Толя, я женюся», — каже він порожнім голосом.
«???» — нічого не можу сказати.
«Весілля через місяць», — видавлює з себе Дефіцит.
«Діма…»
«Нічьо не говори».
«Діма! Приїдь сьогодні до нас. Поговоримо!»
«Ти нічьо не розумієш, — хриплим голосом каже він. — Я мушу… нема виходу».
«Діма! Є ще цілий місяць!»
Пауза.
«Знаєш, — уже іншим, ніби бадьорим голосом каже, — а мені обіцяють купити нову «дев'ятку»». Замовкає. Плаче.
«Діма! Приїдь до нас!»
«Ладно», — кладе слухавку.
Сідаю за письмовий стіл, кладу на нього лікті, охоплюю голову руками, заплющую очі. Дивлюся далеко, на край чорної німої завіси під моїми повіками, я нічого не бачу, жодного руху, жодного проблиску світлих кольорів. Треба їхати в бурсу — пробивається несподівана думка, — клав я на бурсу. Мати за кілька днів до 1–го вересня просила, щоб не прогулював предмети, бо виженуть. Ага, розігнався, вже побіг… вона думає шо я буду слухати всю її туфту стану хорошим слухняним синочком який по–тупому буде кліпати оченятами і дивитися на той бєзпрєдєл на ту конюшню яку роблять з моєї квартири вона думає шо найрозумніша і все має крутитися навколо неї чи може їй не подобається що я виріс став великим вона ж хотіла щоб я все життя був маленьким гралася б тоді мною як живою лялькою годувала б із ложечки мила попу коли б укакався заколисувала тринділа про мене зі своїми ровесницями чи сусідками але ж все це повна хуйня ма все це минуло і нада жити в конкретному світі а не літати в хмаринках і мріяти що все скоро зміниться стане кращим і буде таким як у мріях ха ха ха ніхуя не зміниться нічьо не буде кращим бо з кожним роком повна жопа настає все більше бля пауза скоро тут взагалі йобнешся.
Під вечір зустрічаюся у дворі біля столика з Ринею і малим Машталіром. Розказую про дзвінок Дефіцита, проте, що він буде женитися. Пацани в осаді від почутого. Риня каже: торба, повна торба; а Бодьо довго думає й посміхається — зате нульову «дев'ятку» буде мати. Знайшов про шо думати, кидаю йому. А шо плакати? — бере цигарку до рота, прикурює й примружує очі від диму; Толян, він же нормальний пацик, чьо йому плакати? йому ж не яйця відрізають… жениться, на цьому життя не зупиняється, правильно? буде косити, шо живе з нею, шо любить її, а сам… ха–ха, сміється малий Машталір, дєвок буде натягувати, на «дев'ятці» розсікати по Тернополю, а хулі? а його дурнувата дебільна баба буде сидіти в хаті, їсти варити чи дітей виховувати, да, да, курка тупорила, в хаті — з баняками, а ми в цей час — будемо красіво квасити; шоб, сука, знала, як пацанів нормальних на собі женити… Пауза. Мовчки слухаю, як вони говорять про Дефіцита, а сам думаю про вітчима і всю ту лажу, яка в мене вдома.
— Чьо такий потухлий? — несподівано запитує Риня.
— З вітчимом бився.
— Заганяється? — запитує малий Машталір.
