Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗
А як уже була ухвалена постанова про розлучення, Тоні з поважною міною спитала:
— Ви вже записали це в родинний зошит, батьку? Ні? О, то, може, я сама запишу… Будь ласка, дайте мені ключа від секретера.
І під рядками, що їх вона чотири роки тому власноручно написала проти свого імені, старанно, гордо вивела: «Цей шлюб скасовано судом у лютому 1850 року».
Потім відклала перо і на хвилину задумалася.
— Батьку, — мовила вона, — я добре знаю, що ця подія лишила пляму в історії нашої родини. Атож, я вже багато про це думала. Ніби хтось ляпнув чорнилом на цей зошит, Та не хвилюйтеся, я вже подбаю, щоб цю пляму стерти! Я ще молода… І досить гарна… вам не здається? Хоч мадам Штут, побачивши мене, й сказала: «О господи, мадам Грюнліх, як ви постарілися!» Не можна ж цілий вік бути такою дурною, як я була чотири роки тому… Життя, звичайно, кожного чогось навчить… Одне слово, я вдруге вийду заміж. Ось побачите, нова вигідна партія ще все направить! Правда ж?
— Усе в божих руках, доню моя. Але тепер аж ніяк не годиться заводити про це мову.
На ту пору від Тоні дуже часто можна було почути вислів: «Як то буває в житті…» — на слові «житті» вона поважно й вимовно зводила вгору свої гарні очі, показуючи цим, що їй довелося глибоко заглянути в таємниці життя і людської долі.
У серпні того року товариство за столом у їдальні ще збільшилося, і Тоні дістала нову нагоду виговоритися — з По вернувся Томас. Тоні дуже любила й шанувала старшого брата, який ще тоді, дорогою з Травемюнде, визнав і зрозумів її горе: а крім того, в ньому вона бачила майбутнього голову фірми й цілої родини.
— Так, так, — мовив Томас, — ми обоє вже багато дечого пережили, Тоні…
Тоді звів одну брову, пересунув цигарку в другий кутик уст і, мабуть, згадав маленьку квіткарку малайської вроди, що недавно вийшла заміж за сина своєї господині і тепер самостійно торгувала квітками на Рибальській.
Томас Будденброк, хоч і досі ще трохи блідий, був надзвичайно елегантний. Здавалося, ці останні роки цілком довершили його виховання. Вигляд у нього був майже військовий: кремезна постать, досить широкі плечі, чуб зачесаний понад вуха, вуса, за французькою модою, гостро накручені й витягнені щипцями в рівну смужку. Проте він був не вельми міцної конституції, про що свідчили синюваті, дуже помітні жилки на вузьких скронях, від яких чуб відступав глибокими дугами, і ще одна прикмета, з якою надаремне боровся добрий доктор Грабов: його надто часто морозило. Окремі ж риси, такі як форма підборіддя, носа, а надто рук — навдивовижу будденброківських рук! — робили Томаса ще подібнішим до діда.
Він говорив по-французькому, вимовляючи декотрі звуки на іспанський лад, і вражав усіх своєю любов’ю до деяких сучасних письменників сатиричного й полемічного напрямку. В місті лише понурий маклер Гош поділяв його уподобання, а батько якнайсуворіше засуджував їх.
Та все ж консулові очі світилися щастям і гордістю за свого старшого сина. Відразу після Томасового приїзду він знову зворушено й радісно привітав його як співробітника в своїй конторі, де він і сам тепер почав працювати з куди більшою втіхою, а надто після смерті старої мадам Крегер наприкінці того ж таки року.
Втрату старої дами всі сприйняли спокійно. Вона дожила до глибокої старості й останнім часом була зовсім самітна. Вона відійшла в кращий світ, а Будденброки одержали купу грошей, кругленькі сто тисяч талярів, що дуже вчасно й відчутно зміцнили оборотний капітал фірми.
Іншим наслідком цієї смерті було те, що консулів зять Юстус, втомлений ненастанними торговими невдачами, як тільки дістав на руки решту своєї спадщини, ліквідував фірму й пішов на спочинок. Юстусові Крегерові, життєрадісному синові покійного а la mode-cavalier, не вельми поталанило в житті. Через свою галантність і веселу безтурботність він не зумів домогтися твердого, солідного й поважного становища в купецькому світі. Велику частину свого спадку він забрав наперед і прогайнував, а останнім часом тяжкого клопоту завдавав йому старший син Якоб.
Осівши в такому великому місті, як Гамбург, він, мабуть, злигався з поганим товариством і довгі роки коштував батькові так дорого, що той нарешті відмовився йому допомагати. Дружина консула, жаліслива, слабохарактерна жінка, й далі тайкома посилала гроші непутящому синові, тому між подружжям почалися прикрі непорозуміння. На довершення всього, майже в той самий час, як Б. Грюнліх припинив виплату, в Гамбурзі у «Дальбека й К°», де працював Якоб Крегер, сталося щось дуже неприємне: зловживання, нечесний вчинок… У місті про це не говорили й нічого не питали в Юстуса Крегера, але скоро пішла чутка, що Якоб знайшов собі місце комівояжера в Нью-Йорку і незабаром вирушає туди пароплавом. Перед від’їздом його раз бачили в місті — мабуть, він завітав, щоб, крім тих грошей, які батько прислав на дорогу, ще щось урвати й від матері; то був крикливо вдягнений молодик з нездоровим кольором обличчя.
Одне слово, дійшлося до того, що консул Юстує, немов у нього був тільки один спадкоємець, почав казати не «мої сини», а лише «мій син», маючи на думці Юргена. Цей останній, хоч і не заплямував себе ніякими негарними вчинками, але був дуже тугий на розум. Він насилу закінчив гімназію і тепер перебував в Ієні, де начебто без великої втіхи й без великих успіхів вивчав право.
Йоганн Будденброк дуже болісно переживав занепад у родині своєї дружини і з тим більшою тривогою приглядався до власних дітей. Він мав усі підстави цілком покладатися на діловиту й поважну натуру старшого сина; про Христіана ж містер Річардсон писав, що хоч хлопець виявив безперечний хист в опануванні англійської мови, проте не завжди виказує належну цікавість до торгових справ і надто полюбляє розваги світового міста, наприклад, театр. Сам Христіан у листах виливав свою палку схильність до мандрів і настійливо просив у батька дозволу вирушити «в світ», тобто в Південну Америку, скажімо, знайти собі якусь посаду в Чілі. Консул назвав Христіана «шукачем пригод» і звелів йому спершу лишитися на четвертий рік у містера Річардсона і вдосконалити свої комерційні знання. Потім батько з сином обмінялися ще кількома листами про дальші плани, і влітку 1851 року Христіан Будденброк справді поплив до Вальпарайсо, де заздалегідь знайшов собі посаду. Він виїхав просто з Англії, навіть не побувавши на батьківщині.
Але консул звертав увагу не тільки на синів; він задоволено помічав, як рішуче й гідно боронила Тоні в місті своє становище уродженої Будденброк, хоч можна було сказати наперед, що їй як розлученій жінці не раз доведеться відчути зловтіху й упередження з боку інших родин.
— Тьху! — сказала вона якось, прийшовши з прогулянки червона з обурення, і шпурнула капелюшок на канапу в кімнаті з краєвидами. — Та Меллендорф, та уроджена Гагенштрем, та Землінгер, та Юльхен, те ледащо… Ви тільки подумайте, мамо, вона зі мною не вітається! Чуєте? Не вітається! Чекає, щоб я перша привіталася! Що ви на це скажете? Я на Брайтештрасе пройшла повз неї, високо піднісши голову, і дивилася їй просто в обличчя…
— Це вже занадто, Тоні. Авжеж, усе має свої межі. Чому б тобі першій не привітатися з мадам Меллендорф? Ви однолітки, і вона така сама заміжня жінка, як і ти була недавно…
— Нізащо, мамо! З тим сміттям!
— Assez, люба моя! Такі негарні слова…
— Ох, де вже тут до гарних слів!
Ненависть Тоді до тих «зайд» живилася не тільки острахом, що Гагенштреми ще, чого доброго, можуть подумати, ніби мають право дивитися на неї згорда, а й думкою про їхнє щастя і розквіт. Старий Гінріх помер на початку 1851 року, і чудово налагоджене експортне підприємство провадив тепер разом з паром Штрунком його Син Герман, той Герман з солодкою булочкою і ляпасом, а десь через рік після батькової смерті він одружився з дочкою консула Гунеуса, найзаможнішого купця в місті, який на торгівлі деревом так доробився, що залишив у спадок кожному з своїх трьох дітей по два мільйони. Германів брат Моріц, хоч і мав слабі груди, чудово закінчив університетський курс і став адвокатом у місті. Він мав славу людини розумної, хитрої, дотепної і навіть шанувальника мистецтва, тому швидко здобув собі клієнтів. Зовні він нічого не успадкував від Землінгерів, хіба що жовтий колір обличчя й гострі, щербаті зуби.
