Празький цвинтар - Эко Умберто (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Цього разу мені вперше довелося самотужки позбавлятися тіла людини, яку я вбив, адже з Ньєво та Нінуццо все вирішилося саме по собі й мені не треба було нічим перейматися (хоча у випадку з Нінуццо, принаймні першого разу на Сицилії, мені все ж таки слід було потурбуватися). Тепер я зрозумів, що в убивстві найбільш дратує процес заховування трупа, й, мабуть, саме через це священики не радять убивати, хіба тільки у бою, коли тіла вбитих залишають на поталу стерв'ятникам.

Я протягнув покійного абата метрів з десять, а знаєте ж бо, тягти попа поміж власних випорожнень та ще бозна-кого, хто наробив тут до мене, річ не надто приємна, тим паче, що доводиться розповідати про це своїй жертві, — святий Боже, що я таке пишу? — Нарешті, перетоптавши чимало лайна, я зауважив здаля слабкий промінчик світла, отже, на перехресті завулка Мобер та рю Сотон є каналізаційний люк, який виходить на дорогу. Спочатку я вирішив відтягти тіло до найбільшого колектора й покинути його там на милість більш бурхливих вод, але потім мені спало на думку, що хтозна, куди ця вода занесе труп, може, навіть у Сену, а там хтось ненароком може впізнати любий серцю труп. І правильно вирішив, позаяк зараз, коли я пишу про це, я дізнався, що на найбільших відстійниках у долині Кліші недавно всього за піврічний відтинок часу знайшли чотири тисячі псів, п'ятьох телят, двадцятьох баранів, по сім кіз та свиней, вісімдесятьох домашніх птахів, шістдесят дев'ятьох котів, дев'ятсот п'ятдесят кроликів, мавпу та пітона боа. У статистичних даних не згадують про кількість попів, але, щоб статистика стала ще кумеднішою, я б міг зробити свій внесок. Залишивши мого мерця там, можна було небезпідставно сподіватися, що з місця він не зрушить. Між стіною і, власне, каналом, який, безсумнівно, був набагато старший за барона Османа, був вузесенький тротуар, де я й поклав труп. Я розраховував, що, зважаючи на тутешню вологість та міазми, тіло розкладеться досить швидко, лишивши по собі тільки купу кісток, які годі буде впізнати. Крім того, зваживши на природу завулка, довелося визнати, що це місце не варте того, щоб його ремонтували, а отже, ніхто ніколи аж сюди не дійде. Та й навіть якби хтось знайшов людські рештки у цьому місці, мусив би показати, звідки вони: будь-хто, вилізши з люка на рю Сотон, міг лишити тут труп.

Повернувшись до кабінету, я відкрив роман Ґодше на тій сторінці, де Далла Піккола поклав закладку. Моя німецька дещо заіржавіла від невживання, але я міг зрозуміти якщо не тонкощі розповіді, то хоча б основне. Безсумнівно, що це була саме моя зустріч рабинів на празькому цвинтарі, хіба Ґодше (з його пристрастю до театральності) яскравіше розписав нічне кладовище, написав, що спочатку на цвинтар прийшов банкір, такий собі Розенберґ, та польський рабин з капелюшком на маківці і пейсами на скронях, а для того, щоб увійти, треба було прошепотіти сторожеві кабалістичний пароль з шести складів.

Слідом на цвинтарі показався чоловік, який в моїй оригінальній версії був моїм інформатором, а разом з ним такий собі Ласалі, що обіцяв допомогти йому відвідати зустріч, яка відбувалася раз на сто років. Обидвоє нап'яли на себе несправжні бороди та довгі сутани, а потім зустріч відбувалася більш-менш так, як її описав я, включно з моїм фіналом, у якому з могили здіймалося блакитнувате світло і віддалялися постаті рабинів, котрих проковтнула ніч.

Безсоромник використав мою куценьку доповідь, щоб нагнати мелодраматичності. Вона згодилася для будь-чого, окрім як збити кілька талерів. Дійсно, немає більше нічого святого.

Достоту, як того хочуть євреї.

Наразі йду спати; я відійшов від своїх помірних гастрономічних звичок, випивши, я б сказав, непомірну кількість кальвадосу (у мене непомірно голова йде обертом, підозрюю, тепер таке траплятиметься неодноразово). Але, оскільки я, здається, лише занурившись у сон без сновидінь і прокидаюся абатом Далла Пікколою, я б тепер хотів подивитися, як же ж це я прокинуся у подобі покійного, безсумнівною причиною і свідком смерті котрого був особисто я.

15. Далла Піккола воскрес

Світанок 6 квітня 1897 року

Капітане Симоніні, не знаю, чи сталося це під час вашого сну (непомірного чи незмірного, називайте, як вам до вподоби), та я знову прокинувся й мав змогу прочитати ваші рядки. У перших світанкових променях.

Коли я прочитав ваші нотатки, мені спало на думку, що, можливо, з якоїсь загадкової причини ви обманюєте (й опис вашого життя, який ви так відверто складаєте, зовсім не заперечує того, що ви іноді вдаєтеся до брехні). Якби й існувала людина, яка напевне знає, що ви мене не вбили, то це я сам. Отже, знявши з себе моє священицьке вбрання, я, майже голим, спустився у льох, відчинив міфічний лаз, про який ви так чудово розказували, і очманів від смороду. Я спитав себе, що ж я хочу перевірити: чи у каналізації ще лишилася купка кісток від трупа, якого ви залишили там більше чверті століття тому? І задля цього я маю спуститися у те лайно, аби переконатися, що то не мої кісточки? Та, якщо дозволите, я вже це знаю напевне. Отож, я вам вірю, ви дійсно вбили якогось абата Далла Пікколу.

Хто ж тоді я? Цілком певно, що не той отець Далла Піккола, якого ви вбили (який навіть на мене не схожий), але як же можуть існувати двоє абатів Далла Пікколи?

Насправді річ у тому, що я, можливо, божевільний. Боюся виходити з дому. Чи, може, навпаки, мені слід вийти й щось купити, позаяк через своє священицьке вбрання по шинках розгулювати мені не можна.

У мене немає таких кулінарних талантів, як у вас, хоча, відверто кажучи, я не менше за вас ласий до всілякої смакоти.

Мене охопило нездоланне бажання вбити себе, але я усвідомлюю, що це диявол мене спокушає. Та й нащо мені себе вбивати, якщо це вже зробили ви? Тільки б даремно час згаяв.

7 квітня

Любий абате, досить уже.

Я не пригадую, що зробив учора, та ваші записи я знайшов сьогодні вранці. Припиніть себе мучити. Що, ви теж не пригадуєте? Тож повторюйте за мною, довго витріщайтеся собі у пупок, а потім починайте писати, нехай ваша рука думає за вас. З якого це дива я завжди повинен усе пригадувати, а ви згадуєте лише дещицю, яку я волів би забути?

Наразі мене охопили зовсім інші спогади. Щойно вбивши Далла Пікколу, я отримав записку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на зустріч опівночі, цього разу на Фюрстенберзькій площі, у пору, коли те місце видається досить химерним. Як кажуть совісні люди, того вечора у мене було нечисте сумління, адже я щойно вбив людину й боявся (підсвідомо), що Лаґранж про це дізнався. Аж ні, було цілком очевидно, що мова піде зовсім про інше.

— Капітане Симоніні, нам треба, щоб ви не спускали очей з одного кумедного типа, священика… як би це мовити… сатаніста.

— І де ж я його знайду, у пеклі?

— Без жартів. Отже, це такий собі отець Буллен, який багато років тому познайомився з Адель Шевальє, послушницею з монастиря «Saint-Thomas-de-Villeneuve» у Суассоні, про яку ходило багато містичних чуток: нібито вона вилікувалася від сліпоти й почала пророкувати. У монастирі почали юрбитися послідовники, її поведінка збентежила наставниць дівчини, тож єпископ відправив її подалі з міста. Хай там як, та наша Адель потім обрала отця Буллена за свого духовного наставника, тим паче, що згодом Господь звів їх. Так вони вирішили заснувати релігійну спільноту «Товариство виправлення душ», іншими словами, хотіли присвятити Господу нашому не лише молитви, а й різноманітні види фізичної спокути гріхів, аби спокутувати обрАзи, яких завдали Йому грішники.

— Непогано, як на мене.

— Ось тільки вони проповідують, що, аби позбавитись гріха, треба грішити, стверджуючи, що людство знікчемніло від подвійної зради Адама з Ліліт [208] та Єви з Самаелем [209] (і не питайте мене, хто вони такі, бо парафіяльний священик з моєї церкви розповідав мені лише про Адама та Єву), й загалом, треба проробляти не зовсім зрозумілі речі, проте, здається, абат та панянка, про яку йдеться, а також чимало їхніх послідовників сходилися, як би це мовити, на дещо розпусні зустрічі, де ґвалтували одне одного. Поза тим, пліткували ще й про те, що абат завбачливо сховав плід їхніх з Адель незаконних утіх. Ви, звісно, скажете, що все це радше має цікавити поліцейську префектуру, а не нас, одначе до цієї купи давно вже ввійшли пані з поважних родин, які є дружинами високопосадовців, навіть жінка одного міністра, а падре Буллен вивуджував у цих набожних дам значні кошти. За таких обставин справа набула державної ваги, а тому ми мали взяти її в свої руки. ПАрі висунули звинувачення й присудили три роки за ґратами за шахрайство й порушення пристойності, звідки вони вийшли наприкінці 1864-го. Потому ми загубили слід Буллена, але, на нашу думку, він узявся за розум. Останнім часом, вочевидь, прощений Святим престолом після численних покаянь, абат осьдечки у Парижі знову взявся доводити своє переконання про спокуту чужих гріхів, примножуючи гріхи власні; а якщо всі почнуть дотримуватися такої думки, то справа перетне межі релігії й стане справою політичною, ви мене розумієте? З іншого боку, вже навіть церква занепокоїлась, і нещодавно паризький архієпископ відлучив Буллена від церковних служб і то, маю сказати, саме вчасно. У відповідь Буллен тільки й того, що сплутався ще з одним святенником, який зажив собі слави єретика, таким собі Вінтрасом. Ось у цій течці все, що вам варто про нього знати, чи принаймні все, що знаємо про нього ми. Тепер ваша черга за ним дивитися й повідомляти нам, що він замірився утнути.