Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
— Може, не їдьмо сюди? — нахилився до Лавріна Марко. — Коні в нас добрі…
— А наші! Що кошовому скажемо? — заперечив Лаврін, і Марко мусив погодитись.
У фортеці Лаврін і Марко довідалися достеменно про все. Може, вперше чутки, яких наслухалися по дорозі, були куціші за правду. Турецьке й татарське військо всім огромом посунуло на Поділля. З ним — султан і візир, кримський хан з усіма мурзами та беями. Вони під Баром і Кам’янцем — Подільським. Стіна й Кошиця вже під копитами басурманських коней. Кошиця зруйнована дощенту. Самойлович і Ромодановський, незважаючи на суворий наказ із Москви, одсічної потреби давати не одважилися, відступили із Чигирина до Черкас. Козаки гомоніли, що Самойлович непридатний до польового гетьманства, а князя Ромодановського син попав у полон до турчина, й той погрожує прислати батькові набиту сіном голову отрока, якщо батько — князь і далі ставитиме перед султаном тарчі. Боярин в страхові за життя сина переклав увесь військовий провід на грізного в палатах і лякливого та буркітливого в полі гетьмана. Тепер не знали, чи Самойлович двигне назустріч турчину своє військо, чи відступатиме далі. Татари уже доскочили аж до Черкас. Козацьке військо, яке застав на Правобережжі лихий припадок, розбіглося по містах: у Ладижині замкнулося дві тисячі лівобережних козаків з наказним полковником Мурашком, з них половина комонних і половина серденят піхоти, сімдесят комонників ротмістра Анастаса Дмитрієва, запорозька команда в двісті чоловік із полковником Савою, переяславський полковник Войца Сербин з почтом, донський отаман Амбросій, а з ним шістнадцять козаків. Міщан у Ладижині двадцать тисяч, з них бойових людей чотири тисячі.
Сподівалися, що, може, султан і обмине Ладижин, піде прямо під Умань або й на Київ, а од малого війська одіб’ються. Бо ж торгового люду в Ладижині небагато, церкви бідні — куций султану ясир з містечка. Проте досвідчені воїни казали, що це не так. Не можуть турки поминути Ладижин: лежить він на битім шляху, звідси легко перетнути всі під’їзди з тилу, а також ударити в спину, війська — бо тут чимало, й можуть підійти нові партії. Сама доля поставила його ниньки перед вістрям меча, і або той меч розітне його з маху, або вломиться. В останнє, звичайно, вірили мало. Всіх тримала віра в те, що гетьман та князь відступили тільки тимчасово, аби ліпше приготуватися до великої волейної потреби, й ось — ось почнуть наступати на турчина. Не можуть же вони лишити на поталу таке місто, як Ладижин, і увесь християнський люд у цілім краї. То вочевидь хитрий військовий маневр, яким гетьман і князь підітнуть ворога під корінь.
Спочатку Лаврін і Марко хотіли відшукати своїх, але вже вечоріло, місто набите людом, як кадіб зерном жнивної пори, були раді притулитися будь — де. Ледве впросилися до якогось дядька, коней поставили в городчику, просто на грядки, — довге вузьке подвір’я захрясло возами, — сідла й тороки поклали в садочку.
Якийсь час ще поштовхалися біля воріт, вернулися назад. Потраву з собою мали — Дорош вклав у тороки сала й барильце меду, — повечеряли, понасипали коням на киреї вівса й обляглися під шовковицею. Але ще довго не спали: місто гомоніло, тривога ходила по їхніх грудях, як рись по краю яруги. Десь голосно заверещала свиня й захлинулася власним вереском. Либонь, пішла варитись у козацький казан, а може, то господар вирішив заколоти та приховати солонину, бо ж стільки наїхало оружного голодного люду, все одно заберуть. Лаврін почав дрімати, та нараз його розбудив тонкий посвист. Здавалося, над головою закружляла шабля.
— Що це? — запитав, протираючи очі.
— Качки, — відказав Марко. — А то що?
— Нічого, — й натягнув за голову попону.
Але тепер довго не давав заснути Марко.
— Що будемо робити завтра? — запитав вдавано байдуже, а в голосі — тривога.
— Знайдемо своїх. Що всім, те й нам, — одказав, бо мало думав про те, пересівав у пам’яті день, що минув, спогадував Киліянині слова, волів, аби вона єдино лишилася з ним. Киліянина посмішка провела його в сон. А потім з темної кручі сну до нього випливло обличчя турка з білим ощиром зубів, турок ганявся за ним, а він утікав. Бігали довкола якоїсь стодоли, неначе гуляли в квача. Тільки для Лавріна та гулянка була страшна. Турок був озброєний, а Лаврін пусторуч.
Прокинувся Лаврін чи то від зойку, чи то від стогону. Звідки той зринув, не міг розібратися, пошукав очима Марка, але на тому місці, де спав товариш, лежала тільки жужма кирея. Лаврін ще не вибрів до кінця зі сну, думка поверталася повільно, але була сповнена тривоги. Її зродив крик. Перехрест знову оглянувся: де ж Марко? Той стояв за кущем. Лаврін не бачив його обличчя, а тільки руку, по якій збігали на землю червоні краплі. Лаврін стенувся, але в наступну мить збагнув, що то не кров, а сік порічок, котрі Марко чавив, сам того не помічаючи.
— Татари, — страшно прошепотів Марко, і його зчервонена рука тіпнулася, неначе по ній вдарила куля. Лаврін зірвався на ноги. Подивився на зелений пруг, за яким займався схід, і побачив низку кінних постатей, що ледь помітно ворушилися. Здавалося, то обсідається гайвороння. Вершники нависли над містом, розглядали його згори як близьку здобич. А тоді полетіли, помчали на обози, що не втовпилися в місто, на окремі вози і гарби, розпорошені по долині. Дужий вітер віяв з Ладижина, і крику не було чути, тільки метлялися білі, чорні, сірі постаті, вибухало під шаблями пір’я й летіло барвистими хмарками, спліталися в клубки тіла — діти обпадали матерів — і татари розтягували їх. Було видно, як вони чубилися за здобич, як татарські ватаги молотили бранців по головах нагайками, як ординці в’язали їх у довгі вервечки. Лише в кількох місцях їм дали опір — козаки боронилися з — за возів, але їх швидко зім’яли. Якийсь велет крутив довкола себе голоблею, не підпускав ворогів. А вони сунули скопом, хотіли взяти його живцем, і вже кілька повзали окарач з потрощеними ребрами, інші ціляли арканами й чомусь не могли вцілити. Та враз козак похитнувся, мабуть, таки влучили арканом, і зник під купою тіл. То було страхіття — полювали на людей.
Татари вже летіли кіньми далі — вниз, до воріт, але що робилося там, Маркові та Лаврінові за муром не було видно.
Раптом над Ладижином знагла голосно вдарив дзвін Святохрестовоздвиженської церкви слободи Ладижинської, зойкнули дзвони соборної церкви, роздерли на шмаття тишу, а далі невгавно били по ній, не пускаючи на землю.
Розділ восьмий
Вогонь пригасав, згортався в клубок, неначе лис на спання. Та він уже був не потрібний Сироватці — куліш закипів, а з — за похилих верб по той бік болота викотився місяць, по кущах, по воді заструменіло світло, ясна доріжка впала по росяній траві аж до ніг. Ходи, козаче, по килиму, не шкодуй — завтра простелеться новий. Та чи простелеться: місяць дрібно трусився — на дощ. Плеснула риба, розбризкала по плесу зорі, й долинув од Стріляй — могили тоскний протяжний крик. Дозорці кажуть, що то стогне в тісній могилі козак. Сироватка на те не зважав, бо стогне він і не в могилі, хтозна, де йому гірше.
Сюрчали в траві коники, тахкав у болоті селезень. Сироватка не чув усього того — звикся з ним, це були буденні згуки його життя. Тільки згуки наглі, несподівані, що випадали з усталеного ладу, привертали його увагу.
Мокій кинув на жар кілька сайгачиних кізяків — для диму, од комарів, — їдкий, але приємний димок залоскотав йому ніздрі, — потім нагнувся до ями — погрібця, дістав звідти дві в’ялені рибини, обдмухав з усіх боків, — солі не було, зберігав рибу в попелі, — заходився чистити. Ще раз поглянув на небо. Золотою пшеницею сіяли зорі, і кривий серп місяця вижинав їх од обрію. Тут, у степу, зорі були ясніші, ніж деінде, він сягав їх думкою й, здавалося, міг дістати рукою. Вони були такі ж самотні, як і він. Горів Волосожар, поблискували Чепіги, на які ніколи не лягали нічиї руки, хіба що Божі. Курився зоряною імлою Чумацький Шлях. Тут, у степу, здавалося, що він проліг зовсім близько. Одначе звідки випливав і куди вів — не відав ніхто.
