Енн із Острова Принца Едварда - Монтгомери Люси Мод (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

— Увечері плач завітає, а вранці радість. [47]

Розділ 41

КОХАННЯ ПІДНОСИТЬ КЕЛИХ ЧАСУ

— Я прийшов запросити тебе на прогулянку, як у давні добрі дні — вересневими полями та «пряними пагорбами», — мовив Гілберт, зненацька вигулькнувши біля кухонного ґанку. — Може, навідаємося до саду Естер Грей?

Енн, сидячи на кам’яному порозі з оберемком світло-зеленої тканини, підвела на нього розгублений погляд.

— Я дуже хотіла би піти, — поволі проказала вона, — але не можу, Гілберте. Сьогодні весілля Еліс Пенхоллоу, я мушу ще дошити сукню, а коли закінчу, буде час уже йти туди. Мені так прикро. Я залюбки пішла би з тобою.

— А завтра ти зможеш піти? — спитав не надто розчарований Гілберт.

— Так, напевно.

— Тоді я полечу додому, щоб упорати ті справи, котрі інакше відклав би на завтра. Отже, Еліс Пенхоллоу виходить нині заміж. Три весілля за одне літо між твоїх подруг — Еліс, Філ та Джейн. Ніколи не пробачу Джейн, що не запросила мене на весілля.

— Її важко за це винуватити, коли подумаєш про всю ту юрму родичів, яких треба було запросити. Вони ледь помістилися в будинку. Мене запросили тільки тому, що я давня подруга Джейн — принаймні вона сама так сказала. Але пані Ендрюс, мабуть, іще й хотіла, щоб я побачила Джейн у сяйві неперевершеної пишноти.

— Чи правда, що на ній було стільки діамантів, аж важко було збагнути, де закінчувалися вони й починалася сама Джейн?

Енн засміялася.

— Так, діамантів було багато. А ще білого єдвабу, тюлю, мережив, троянд і флердоранжу — стільки, що маленької охайної Джейн було майже не видно. Але вона була така щаслива, і пан Інгліс теж… і не забуваймо про пані Ендрюс.

— Це та сама сукня, в якій ти підеш до Еліс? — запитав Гілберт, поглядаючи на брижі й рюші в руках Енн.

— Так. Гарна, правда? А в коси я вплету квіти огірочника. Їх так багато цього літа в Лісі Привидів.

Зненацька в Гілбертовій уяві постала Енн — у легкому зеленому вбранні, з оголеними, по-дівочому тонкими руками й шиєю та білими зірочками в золотавих косах. Від цього марева йому перехопило подих. Та він удавано безтурботно розвернувся геть.

— Ну, то я зайду завтра. Бажаю тобі гарного вечора.

Він пішов, а Енн провела його поглядом і зітхнула. Гілберт поводився дружньо… дуже дружньо… надто дружньо. Після одужання він часто бував у Зелених Дахах, і щось від колишньої дружби повернулося в їхні взаємини. Та Енн уже не могла вдовольнитися цим. Поряд із трояндою кохання ніжна квітка дружби зблідла й утратила свій аромат. Енн знову посіли сумніви — чи має тепер Гілберт до неї якісь почуття, окрім дружніх? У звичнім світлі звичного дня згасла щаслива певність у його коханні, що прокинулася в її серці того осяйного липневого ранку. Її мучив гризький страх, що вже ніколи вона не зможе виправити свою помилку. Можливо, Гілберт і справді кохає Крістіну. Можливо, він навіть заручений з нею. Енн намагалася вирвати з душі всі марні сподівання та примиритися з майбутнім, у якім замість Гілберта будуть робота й честолюбні прагнення. Вона могла бути хорошою, коли не пречудовою вчителькою, і успіх, який мали її літературні замальовки в редакторських кабінетах, сприяв її новонародженим літературним мріям. Проте… проте… Енн знову схилилася над своєю зеленою сукнею і ще раз зітхнула.

Коли Гілберт прийшов наступного дня, Енн уже чекала на нього, свіжа, мов світанок, і чарівна, мов зоря, попри всі пізні вчорашні веселощі. Вона вбрала зелену сукню — не ту, у якій ходила на весілля, але іншу, стару, що особливо подобалася Гілберту, як він сам зізнався їй на одній із редмондських вечірок. То був відтінок, який найліпше підкреслював насичений колір її кіс, сріблисте мерехтіння очей та білизну шкіри. Гілберт, поглядаючи збоку на Енн, котра йшла обіч нього тінистою лісовою стежкою, думав, що ніколи ще не бачив її такою вродливою. Енн, поглядаючи збоку на Гілберта, думала, яким дорослим він здається після одужання — так, мовби дитинство і юнацтво для нього враз закінчилися.

День був розкішний, і дорога теж. Енн майже пошкодувала, коли вони дійшли до саду Естер Грей і присіли на стару лаву. Але й сад був розкішний — такий, яким знайшли його кілька років тому Енн, Діана, Джейн та Прісцилла. Тоді там прегарно квітнули нарциси й фіалки, тепер у кутках саду чарівними вогнями палахкотів золотушник і подеколи видніли блакитні айстри. Із далекої березової долини в лісі чути було як завжди веселий голос струмка, у теплім повітрі лунав морський прибій. За садом пролягали поля з огорожами, котрі сонце за багато літ вибілило до сріблясто-сірого відтінку. Пагорби оповивала темна тінь від хмар; із західним вітром повернулися й давні мрії.

— Я думаю, — тихенько мовила Енн, — що там, у маленькім видолинку поза блакитним туманом, — країна, де здійснюються мрії.

— У тебе є нездійснені мрії? — запитав Гілберт.

Щось у його тоні — щось нечутне від того гіркого надвечір’я у саду в Домі Патті — змусило серце Енн закалатати швидше. Та відповіла вона легко й невимушено:

— Звісно. У кожного вони є. Це було б дуже зле — якби всі наші мрії здійснилися. Не мати мрій — це однаково, що померти. Як солодко пахнуть айстри й папороть під цим надвечірнім сонцем! Якби ж можна було бачити запахи так само, як нюхати. Я певна, що вони були б дуже гарні.

Проте Гілберт не дозволив збити себе з пантелику.

— У мене є мрія, — поволі заговорив він. — Вона постійно зі мною, хай як часто мені здається, що їй не судилося здійснитися. Я мрію про власний дім, де буде камін, кіт, собака, кроки друзів… і ти.

Енн хотіла відповісти, та не знайшла слів. Щастя налетіло на неї, мов хвиля. Воно майже злякало її.

— Енн, два роки тому я поставив тобі запитання. Якби я знову поставив його нині, ти дала б мені іншу відповідь?

Енн усе ще не могла заговорити. Та вона підвела на нього очі, що сяяли захватом усіх незліченних поколінь закоханих, і їхні погляди зустрілися. Йому не потрібно було жодних слів.

Вони лишалися в старому саду, доки в нього не прокралися сутінки — теплі й ніжні, такі, як, певно, мали бути сутінки в Раю. Слід було ще стільки обговорити й нагадати одне одному — сказаного, зробленого, почутого, відчутого, обдуманого й незрозумілого.

— Я думала, що ти кохаєш Крістіну Стюарт, — мовила Енн так докірливо, наче сама не дала йому приводу вважати, що кохає Роя Гарднера.

Гілберт розсміявся нестримано, мов хлопчак.

— Крістіна мала нареченого — там, у своїм ріднім місті. Я знав це, а вона знала, що я це знаю. Коли її брат закінчував коледж, він сказав мені, що наступного року його сестра приїде в Кінгспорт навчатися музики, і попросив мене трохи їй допомогти, бо вона не мала знайомих у місті, і він боявся, що їй буде самотньо. Я допоміг. А потім ми подружилися. Вона одна з наймиліших дівчат, яких я знаю. Я чув у коледжі плітки, що ми закохані одне в одного. Та мені було байдуже. Усе було байдуже, відколи ти сказала, що не зможеш покохати мене, Енн. Не було жодної іншої дівчини… не могло бути іншої дівчини в моїм житті — окрім тебе. Я кохав тебе ще відтоді, як ти розбила грифельну дошку об мою голову в школі.

— Не розумію, як ти міг кохати мене, коли я була така дурна, — мовила Енн.

— Я намагався забути, — відверто проказав Гілберт. — Не тому, що вважав тебе такою, як ти кажеш, а тому, що відчував: після появи Роя Гарднера мені не лишається жодних шансів. Але я не міг забути — як не можу сказати тобі зараз, чим були для мене ті два роки, коли я думав, що ти збираєшся вийти за нього… коли не минало й тижня без чуток, буцім невдовзі оголосять про ваші заручини. Я вірив у це, аж доки одного благословенного дня одержав лист від Філ Гордон… тобто Філ Блейк. Мені тоді вже дозволили сідати після хвороби. Філ писала, що, по суті, між вами з Роєм нічого не було, і радила мені «спробувати ще раз». Після цього лікар лише дивувався моєму стрімкому одужанню.