Острів Робінзона - Фидлер Аркадий (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
— Так, тепер відкрита!
Кілька індійців, які, перебуваючи в неволі, навчилися морської справи, залишились на палубі, щоб, коли подує вітер, підвести шхуну ближче до табору, всі ж інші сіли в три човни і попливли до берега.
Коли ми ввійшли в затоку, Манаурі дав мені знак, що хотів би поговорити зі мною віч на віч, тільки в присутності Арнака, як перекладача, тому, висадившись на берег, ми одразу відійшли вбік.
— Повітря очистилось, — почав вождь, — на нашому шляху вже немає перешкод. Як думаєш, коли ми покинемо острів?
— Якнайшвидше, за два, три дні.
— А може, ще раніше? Чи ти не боїшся, що з Маргарити прийдуть нові люди?
— Зараз іще ні. Але пізніше, десь за тиждень чи днів за десять, можуть прибути.
— Отже, чим швидше звідси відпливемо, тим краще для нас?
— Безсумнівно.
Я глянув на Манаурі пильним поглядом, бо не уявляв собі щоб він одкликав мене вбік для обговорення часу від'їзду. І я вгадав. Йшлося про життя молодого полоненого.
— Раніше ти захищав його, — сказав Манаурі, дивлячись мені в очі з якимсь непохитним, особливим завзяттям, — тому що хотів дістати від нього відомості про Маргариту. Він ображав тебе і нас і нічого не сказав. Ти думаєш, що тепер буде інакше і він щось скаже?
— Треба спробувати.
Манаурі примружив очі і з незламною твердістю похитав головою:
— Яне! Нема чого пробувати, він нічого не скаже! Зрештою, це вже й неважливо!.. Уб'ємо його!
Вперше на цьому острові Манаурі сказав щось з такою рішучістю. Звичайно, боротьба останньої ночі принесла йому ще й іншу перемогу, не тільки збройну: вбивала в ньому невільника, визволяла вождя.
Я сказав те, про що вже раніше думав, а саме, що молодого іспанця слід було б якнайдовше тримати як заложника.
— Як заложника?
— Так.
— Хіба ж ти сам хвилину тому не казав, що ми вирушаємо через два, три дні і що в цей час ворог на нас не нападе?
— В наших умовах можуть трапитись несподіванки, а добрий вождь передбачає всі можливості.
Вираз обличчя у Манаурі був скоріше лагідний, добродушний, але в цю хвилину його риси стали тверді, немов тесані з каменя:
— Добрий вождь зважає передусім на те, що думають і говорять його воїни. Тому, Яне, є тільки один вихід: треба знищити полоненого.
— А ти не думаєш, що це буде свого роду вбивство?
— Ні. Зате вважаю, що ти не повинен так говорити.
— Я маю на думці добро всіх нас…
— Вбивство? — ображений Манаурі повторив це слово. — Справедливість ти називаєш вбивством? Ні, Яне! Ми вчинимо над полоненим справедливий суд. Кожен, — так само й ти, якщо захочеш, — зможе висловити свою думку на захист його, але справедливість має взяти своє.
Потім додав насмішкувато:
— Адже й білі люди судять, тільки те, що ми бачили в них, було далеке від справедливості.
Чого я так захищав молодого іспанця, створюючи враження, ніби ця злочинна потолоч користується моєю винятковою симпатією? Я ж не його хотів захищати, а нашу безпеку!
Під час боротьби за табір загинули два індійці й один негр. Ми поховали їх біля Матео. Над могилою велетня насипали високий курган, віддаючи честь цій незвичайній людині. Я сам немало доклав рук до цієї праці, щоб було видно, що у мене немає на нього образи. Я добре розумів його принципову ненависть до білих людей.
В міру того, як сонце піднімалося, вітер дужчав. Десь опівдні шхуна підійшла до затоки і кинула якір. Усі, за винятком трьох вартових, зібралися в таборі. Манаурі негайно наказав судити полоненого.
Недалеко від табору стояло самітнє невисоке дерево, під яким розмістилася наша громада. Біля мене з обох боків сіли хлопці — Арнак і Вагура. Поблизу кинули під кущами зв'язаного іспанця. Обличчя солодкого чванька, який передчував, до чого йдеться, зблідло, зухвалець уже не осипав нас прокльонами. Мовчав пригнічений.
Манаурі коротко перелічив кілька його злочинів по відношенню до невільників на острові Маргарита і зажадав од присутніх, щоб вони висловились щодо його долі. Всі без винятку, здорові і поранені, чоловіки і жінки (було їх дві: негритянка Долорес і вдова Матео, індіанка Лясана) одноголосно висловилися за смерть іспанця.
Потім Манаурі глянув у мій бік і попросив, щоб я останній сказав свою думку.
— Навіщо тобі моя думка? — вигукнув я. — Адже всі вимагають його смерті, отже, буде так, як хоче більшість. Моя думка тут зайва!
— Помиляєшся, Яне! Твоя думка для нас дуже важлива.
— Не розумію, чому?
— Тому, Яне, що перемогою над іспанцями всі ми завдячуємо насамперед тобі! Тому, Яне, що цінимо твою мужність і розсудливість. Тому, Яне, що ти наш друг і приятель! І ще тому, що ти належиш до тієї самої раси, що й він, отже, найкраще його осудиш.
— То чого ти від мене вимагаєш?
— Ти повинен сказати, чи заслужив молодий іспанець смерті, чи ні.
— Заслужив! — заявив я без вагання.
Коли Арнак переклав присутнім мою відповідь, усі дуже зраділи і не знали, як виразити свою радість. Я попросив утихомирити їх і заявив, що маю ще щось сказати.
— Говори, прошу!
— Молодий іспанець заслужив смерті, і смерть од нашої руки не мине його. Але він повинен загинути не тепер, не тут.
— А коли ж, де?
— Пізніше, коли ми щасливо прибудемо до вашого рідного селища.
У відповідь на ці слова зірвався справжній ураган заперечень. Ні, вони вимагали його негайної смерті! Їх серця були сповнені такої ненависті, в них було стільки полину і жовчі, що мов божевільні опиралися будь-якому голосові розсудливості і гнівно відкидали думку про заложника. Я зрозумів, що приборкати цю бурю не вдасться. Питання про негайну смерть полоненого було вирішене.
Не встигли люди заспокоїтись, як спалахнула нова суперечка навколо питання, якою смертю має загинути приречений. Багато хто вимагав застосування різних витончених тортур, але кінець кінцем більшість погодилась на те, щоб закопати іспанця живого у мурашник, щоб мурашки поволі заїли його насмерть.
Манаурі кидав до мене неспокійні погляди, помітивши, як я зблід від обурення.
— Слухайте! — крикнув вождь до людей. — Треба придумати для нього іншу смерть! Так не можна.
— Чому не можна? — загули. — Можна! Мурашник! Тільки мурашник!
— Ні! — заперечив Манаурі. — Смерть у мурашнику триває багато годин, а у нас немає часу чекати. Ми повинні якнайшвидше відплисти звідси!
Думку про мурашник відхилили, бо аргумент вождя переконав усіх: не можна було відпливти, не впевнившись у смерті іспанця, а це зайняло б багато часу. І знову поставало питання, яким мукам піддати молодого злочинця; але з мене було вже досить цієї дурної, гидкої балаканини. Я схопився на рівні ноги і гримнув, мов грім.
— Не буде тортур! Не буде мук! Якщо чесна людина мусить убити, то вбиває без мук! Так само загине й іспанець!
Яка буря вибухнула, які блискавки засвітилися в очах цих людей! Але я вперся і не думав уступати ні кроку. Коли балакуни трохи стихли, я гримнув до них:
— Вимагаю від вас чесності, тільки озвірілі виродки знущаються над беззахисними! Якщо ви хочете бути моїми приятелями, вимагаю од вас гідної поведінки! Якщо хочете, щоб я зберіг свою дружбу, будьте чесними воїнами! Будьте розумні! Подумайте про те, що я кажу! Це останнє моє слово!
Обидва хлопці і Манаурі енергійно мені допомагали, проте кілька завзятих безумців наполягали на своєму та ще й інших підбурювали проти нас.
Я поставив питання ребром, хоча б це й викликало згубні для мене результати.
Тоді раптом стало тихо. Слова попросила жінка. Молода, вродлива індіанка Лясана, вдова Матео, наблизилась трохи до мене і, вказуючи в мій бік, почала щось говорити до людей. Вона підкоряла людей силою волі і своєю чарівністю, голос у неї був глибокий і сильний, приємний своєю мелодійністю. Деякі її слова я розумів, але докладно не знав, про що говорить ця жінка.
— Що вона каже? — шепнув я до Арнака.
— Що ти маєш рацію… Що повинні тебе слухати, що вона, дружина Матео, рішуче вимагає цього… Що… ого-го…
