Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читать книги онлайн полностью без сокращений txt) 📗
Велерад почухав потилицю.
— Геральте! Давай за тисячу двісті?
— Ні, бургомістре. Це не легка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, відчарувати часом буває легше, аніж забити. Зрештою, хтось із моїх попередників забив би вже ту упирицю, коли б це було так просто. Чи, гадаєте, вони дали себе загризти тільки тому, що боялися короля?
— Гаразд, друже, — Велерад сумно кивнув головою. — Хай буде по-твоєму. ТіЛьки перед королем ні мур-мур про якийсь там нещасливий випадок під час роботи. Щиро тобі раджу.
Фолтест був худорлявий і мав гарне, навіть занадто гарне обличчя. Нема йому й сорока, як відзначив про себе відьмак. Фолтест сидів у різьбленому з чорного дерева кріслі, витягши ноги до каміна, біля якого грілося двоє псів. Поруч, на скрині, сидів кремезний немолодий уже чолов’яга з бородою. За королем стояв другий, з гордою поставою і в пишних шатах. Вельможа.
— Відьмак із Ривії? — мовив король по хвилинній паузі, яка запала після Велерадових слів.
— Так, пане! — Геральт схилив голову.
— Чого тобі так посивіла чуприна? Від чарувань? Бачу, ти не старий… Ну, гаразд, гаразд. Це жарт, не кажи нічого. Досвід, я думаю, якийсь маєш?
— Так, пане.
— Я б охоче послухав.
Геральт уклонився ще нижче.
— На жаль, пане, кодекс забороняє нам розповідати про те, що робимо.
— Зручний кодекс, пане відьмаку, вельми, вельми зручний! Ну, гаразд, без подробиць. Із лісовиками ти мав справу?
— Так.
— Аз чортами, відьмами?
— Теж.
Фолтест хвильку повагався.
— А з упирями?
Геральт підвів голову й глянув королю в очі.
— Теж.
Фолтест відвів погляд.
— Велераде!
— Слухаю, милостивий пане.
— Ти все йому пояснив?
— Так, милостивий пане. Він так само вважає, що королівну можна відчаклувати.
— Це і я знаю. Але як, пане відьмаку?.. Ах, справді, забув! Кодекс!.. Ну, гаразд. Одне лише застереження. Тут уже побувало у мене кілька відьмаків. Ти сказав йому про це, Велераде?.. Гаразд. Отже, знаю від них, що ваше ремесло — то радше вбивання, ніж відчакловування. Це мені не підходить. Якщо бодай волосина спаде з доньчиної голови, накладеш своєю. Ото й усе. Ти, Остріте, й ви, пане Сегеліне, зостаньтеся. Розкажіть йому все, що його цікавить. Відьмаки завжди надзвичайно допитливі. Нагодуйте його, і хай живе в палаці. По шинках щоб не тинявся.
Король устав, свиснув до собак і подався з кімнати, шарудячи ногами по соломі, що вкривала долівку. У дверях обернувся:
— Зробиш усе як слід, відьмаку, — й нагорода твоя. Може, навіть іще щось докину, якщо гарно цю справу залагодиш. Ясна річ, балачки про шлюб із королівною — то все дурниця. Не думаєш же ти, що я віддам доньку за якогось приблуду?
— Ні, пане. Не думаю.
— Отож-бо. Виходить, ти справді розумний чоловік.
Фолтест вийшов і зачинив по собі двері. Велерад і вельможі, що досі стояли, відразу ж усілись за стіл. Бургомістр першим ділом допив королівський кубок, зазирнув у дзбан і міцно вилаявся. Остріт, що всівсь у Фолтестове крісло, позирав на відьмака з-під лоба й погладжував різьблені бильця. Сегелін, бородань, кивнув Геральтові:
— Сідайте, пане відьмаку, сідайте. Незабаром принесуть вечерю. Про що б ви хотіли ще побалакати? Бургомістр Велерад, сподіваюся, розповів вам усе. Знаю його давно і не сумніваюся, що сказав радше забагато, аніж замало.
— Маю ще кілька запитань.
— Давайте.
— Пан бургомістр казав, що тільки-но упириця об’явилася, король наскликав юрбу відунів.
— Атож. Тільки не кажіть “упириця”, а кажіть “королівна”. Легше буде уникнути подібної помилки при королі — й пов’язаних із цим прикростей.
— Чи був серед відунів справді славетний?
— Були. Не пам’ятаю, щоправда, імен… А ви, пане Остріте?
— Не пам’ятаю, — сказав вельможа. — Але знаю, що декотрі справді славилися своїми вчинками. Про це була мова.
— І вони згоджувалися, що закляття можна зняти?
— О ні, — всміхнувся Сегелін. — Вони між собою мало в чому згоджувались. Але думка така була. По суті, не вимагалося ніяких магічних здібностей — досить, як я зрозумів, лише перебути ніч від заходу сонця до третіх півнів у підземеллі біля саркофага.
— Куди вже простіше! — пирхнув Велерад.
— А яка вона… королівна?
Велерад підхопився з крісла.
— Як упириця! — заволав він. — Як найупиристіша з-поміж усіх упириць! її світлість королівська донька, чортова потвора, має чотири лікті зросту, схожа на пивну діжку, має пащеку від вуха до вуха з зубиськами, як стилети, червонясті баньки й руді патли! Руки в неї, з пазурами, мов у дикої кішки, звисають аж до землі! Просто дивно, як це ми ще не почали розсилати її мініатюрні зображення по дружніх дворах! Королівна — бодай дідько побрав таку королівну — має вже чотирнадцять років. Саме час посватати її за якогось королевича!
— Вгамуйся, бургомістре, — скрививсь Остріт, позираючи на двері до королівських покоїв.
Сегелін ледь усміхнувсь:
— Опис не лише мальовничий, а й досить докладний. Ви, пане відьмаку, маєте бути задоволений, еге ж? Велерад, правда, забув сказати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і має силу набагато більшу, ніж людина з її зростом та будовою. А що має чотирнадцять років — це факт. Якщо він тільки істотний.
— Істотний, — кивнув відьмак. — А на людей вона нападає лише за повного місяця?
— Так, — відповів Сегелін. — За мурами старого палацу. Але в самому палаці люди гинуть незалежно від фази місяця.
— А чи нападала вона хоч раз удень?
— Ніколи.
— А жертви свої вона завжди поглинає? Велерад соковито сплюнув на солому.
— Облиш, Геральте. Зараз буде вечеря. Тьху, хай їй грець! Поглинає, надкушує, залишає, робить по-всякому, залежно від настрою. Одному, бува, відгризе тільки голову, іншому випустить тельбухи, а ще іншого обгризе до кісток, догола, як то кажуть. Сучий виплодок!
— Обережніше, Велераде, — цитьнув на нього Остріт. — Про упирицю кажи що хочеш, але Адду не зачіпай. У присутності короля ти не такий хоробрий.
— Чи пощастило комусь урятуватися від неї? — спитав відьмак, не звертаючи особливої уваги на слова вельможі.
Сегелін і Остріт перезирнулися.
— Так, — сказав бородань Сегелін. — На самому початку, років шість тому, вона кинулася була на двох солдатів, що вартували біля гробниці. Одному пощастило втекти.
— І ще був один, — утрутився Велерад. — Мельник, на якого вона напала за містом. Пригадуєте?
Мельника привели наступного вечора до кімнатки над кордегардією, де оселили відьмака. Допровадив його туди солдат у плащі з каптуром.
Розмова, однак, не дала нових відомостей. Мельник був переляканий, щось белькотів і затинався. Куди промовистішими виявилися рубці на його тілі — упириця мала особливі пазурі й надзвичайно гострі зуби, передусім ікла — по два з кожного боку. Пазуриська у неї були значно гостріші від котячих, хоча й не такі загнуті. Власне, лише завдяки цьому мельникові пощастило вирватись.
Закінчивши оглядини, Геральт відпустив солдата й мельника. Солдат, однак, за мить повернувся й скинув каптура. То був король Фолтест власною особою.
— Сиди, сиди, — заспокоїв він Геральта. — Я до тебе неофіційно. Задоволений обстеженням? Я чув, ти ходив до старого палацу перед полуднем?
— Так, пане.
— Коли берешся до діла?
— До повного місяця ще чотири дні. Отож, після цього.
— Хочеш до неї попередньо приглянутись?
— Ні, це не обов’язково. Але… сита королівна… буде менш рухливою.
— Упириця, пане майстре, упириця! Не бавмося хоч би тут у дипломатію! Королівною вона ще тільки буде. Власне, про це я й прийшов із тобою балакати. Скажи мені неофіційно, коротко і ясно — буде чи не буде? Не прикривайся тільки своїми кодексами!
Геральт потер чоло:
— Чари можна зняти. Якщо не помиляюсь, для цього справді слід перебути ніч у палаці. Коли спів третіх півнів заскочить упирицю поза труною, зникнуть чари. Так з упирями звичайно й чинять.
