Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
Даша закрила ноутбук і посміхнулася, подумавши про те, що листування з Сергієм вносить у її життя нові, незвичайно яскраві фарби. «Як свіжість весняного вітру», – думала вона, спокійно засинаючи.
Розділ 43
Як і передбачав Андрій, весна цього року була рання. В останні дні березня вже щосили яскраво зеленіла газонна трава, вдень припікало сліпуче сонце, вигнавши на вулицю з будинків навіть найледачіших.
Даша відчувала, що її життєві сили вичерпуються дуже швидко, зникають, як маленька калюжка води на розпеченому асфальті під палючим сонцем. Усвідомлюючи своє безпорадне становище, дівчина не хотіла так просто здаватися. У її житті був Сергій, зовсім незнайомий, але вже такий близький. Їхнє листування давало їй нову силу, наповнюючи душу жадобою життя, і було рятівним ковтком живої води самотнього подорожнього в пустелі. У листах з’являлося все більше зворушливої ніжності, від них линуло чисте і ясне світло, і Даша напувалася цим, як крихкий пагін чистою дощовою водою. Вона втрачала вагу, температурила, страждала від страшних нападів головного болю, блювота доводила її до виснаження, але ніщо в житті не могло перешкодити їй дивитися на навколишній світ очима щасливої жінки.
Даринка йшла на роботу, заледве тягнучи ноги та обливаючись потом від слабкості. Цього дня вона, як ніколи, відчула, наскільки мало у неї сил залишилося в резерві. Її лікарка наполягала на госпіталізації, але Даринка вперто відмовлялася. У неї була улюблена робота, де вона відчувала свою необхідність, робота, яка стала її другою сім’єю. А ще в неї був Сергій. Згадавши про нього, Даша мимоволі посміхнулася. «Моє знайоме і незнайоме сонечко», «мій життєвий яскравий промінчик», «моя фея-рятівниця», – так ласкаво називав Сергій у своїх листах Даринку. І нехай вона ніколи не зустрічалася з Сергієм віч-на-віч, але для неї він існував, був дуже реальною, навіть близькою людиною, чимось світлим і яскравим.
…Відчувши, що ноги зовсім відмовляються її слухатися, Даша зійшла з тротуару і сперлася рукою на товстий стовбур дерева, щоб трошки перепочити. Її увагу привернула метушня шпаків угорі, на дереві. Даша підняла голову і побачила спочатку над собою бездонну синю прірву неба, потім перевела погляд на широкі розлогі гілки дерева, серед яких були помітні дві шпаківні і зграя чорних шпаків, що влаштували біля них свої пташині розбори. Раптово синява неба, шпаківні, пташки, гілки – все закрутилося вихором і миттєво змішалося в одну темну масу…
Даринка розплющила очі, озирнулася і зрозуміла, що перебуває в салоні «швидкої».
– Як ви себе почуваєте? – почула вона чийсь турботливий голос і побачила, що над нею схилилося миловиде обличчя молодої жінки у білому.
– Спасибі. Нормально, – відповіла Даша і, збагнувши, що її везуть до лікарні, запротестувала: – Зупиніть машину, я вже можу сама йти.
– Не хочете до лікарні?
– Я піду сама, мені вже краще.
– Куди вас тоді відвезти? Вам не можна залишатися зараз без нагляду.
– У хоспіс, – відповіла Даша.
– У хоспіс?! – лікарка була явно здивована.
– Так. Мені треба до хоспісу, – впевнено сказала дівчина.
– Добре. Їдьмо до хоспісу, – звеліла лікарка водієві «швидкої» і звернулася до Даші: – На що ви хворі?
– У мене СНІД, – прямо відповіла Даринка.
Коли машина зупинилася біля порогу санпропускника хоспісу, вийшла Маргарита Іллівна. Завідувачка побачила з вікна свого кабінету «швидку» і вирішила, що привезли чергового хворого. Яке ж було її здивування, коли з автомобіля, взявши під руку лікарку, вийшла, похитуючись, бліда Дарина.
– Ваша? – запитала лікар «швидкої».
– А чия ж іще? – сказала Маргарита Іллівна і кинулася на допомогу дівчині.
Даша винувато посміхалася.
– Дякую, можете їхати, – махнула рукою завідувач лікарці й підхопила під руку знесилену Дашу, яка ледь трималася на ногах.
Раптом Даринка відчула на собі чийсь погляд. Вона повернула голову назад і побачила за кермом «швидкої» Олексія. Вони зустрілися поглядами всього лише на якусь коротку мить, схожу на спалах блискавки. Олексій поспішив відвести погляд і вдав, начебто ніколи не знав цю схудлу, на тоненьких ніжках, з виразними очима, що стали ще більшими на виснаженому обличчі, дівчину. Даша відвернулася, відчувши тільки легку тугу за таким далеким минулим без майбутнього…
– Я не дозволю тобі цього зробити, – м’яко, але наполегливо сказала Маргарита Іллівна Даринці, напоївши її гарячим чаєм з лимоном.
– Але чому? – Даша підвела на неї очі.
– Твоє місце у відділенні, на стаціонарі, а не тут, у хоспісі. Чому ти так вирішила?
– Я подумала, що мені гроші потрібніші будуть на лікування, а не на оплату житла. Мені нікуди навіть подіти свої речі, якщо я ляжу у відділення.
– Речі можеш залишити в мене вдома, – відповіла жінка, а потім схаменулася, ніби щось згадала: – Якщо не хочеш у відділення, то переїжджай до мене і живи. Адже я сама… У мене однокімнатна квартира, але хіба нам не вистачить місця? Тісно, але затишно, адже так?
– Спасибі вам, Маргарито Іллівно, але вибачте, я не можу прийняти вашу пропозицію, – не вагаючись, відповіла Даша, згадавши про те, що не раз була мимовільним слухачем стогонів болю, що доносилися з кабінету завідувачки. І хоч вони жодного разу не говорили про онкологічну хворобу Маргарити Іллівни, обидві знали, що це для обох не є таємницею.
– Давай поїдемо у відділення, – Маргарита Іллівна обняла Дашу за плечі. – Прошу тебе.
– Прошу вас, не відправляйте мене в лікарню, – Даринка благально подивилася в очі жінки. – Там не буде вас, моїх хворих, які чекають на літературні вечори…
– Поки ти будеш там, я можу почитати їм вірші. Можеш навіть на якийсь час дати свої книги, зошити.
– Не можу, вони – моє життя. І ви – моє життя. І турбота про цих людей – теж моє життя. Я не можу зараз у відділення, – тихо сказала Даша. – Я боюся залишитися сама, без усього цього. Я просто там не виживу… Я не повернуся звідти.
– А тут жити легше? – стримуючи сльози, запитала жінка й погладила худенькі плечі дівчини.
– Поки що поживу тут, підлікуюсь, а там… Далі видно буде. Я ще не все зробила. Вже весна, а я обіцяла Андрієві за його проектом зробити озеленення прилеглої території, насадити квітники. Для цього ще треба знайти спонсора.
– Тобі самій треба ще знайти спонсора для лікування.
– Де його знайдеш? Лікування всіх хворих вони не сплатять. А от зробити добру справу для всіх недужих хоспісу – можу пошукати охочого.
– Домовмося так. Ти тільки тимчасово, запам’ятай, тимчасово побудеш у хоспісі. Заберемо твої речі з квартири, і будеш лікуватися тут. Сама розумієш, що у нас не спеціалізоване відділення для лікування СНІДу, у нас є не всі ліки, які зараз потрібні тобі. Я кину заклик і організую збирання коштів серед медпрацівників на твоє лікування. Але ти повинна мені обіцяти, що видерешся, вилізеш, видряпаєшся звідси з останніх сил. Тільки не залишайся тут назавжди, – Маргарита Іллівна уткнулася обличчям у волосся Даринки, щоб та не бачила її вологих очей. – Прошу тебе, моя дівчинко.
– Спасибі вам. Саме тут я зможу видряпатися.
– Обіцяєш?
– Клянуся! – посміхнулася Даша, притискаючись міцніше до грудей Маргарити Іллівни.
…Даші дуже захотілося побачити матір. Вона сама не знала, коли з’явилася у неї ця причеплива думка, що останнім часом не давала їй спокою ні вдень, ані вночі. Можливо, таке бажання виникло після того, як вона зрозуміла, що вже фізично не зможе дістатися батьківського гнізда, хай навіть їй це дозволять. Образ матері їй увижався у снах, її обличчя вона бачила у випадкових перехожих, які пробігали за вікном, відчувала маму десь поруч, зовсім близько. Чомусь саме матір, а не батька, не брата Даринці закортіло побачити якомога швидше, і вона зважилася зателефонувати матері й попросити приїхати до неї. Даша сказала, що лежить у лікарні, її ніхто не відвідує, що дуже сумує за матір’ю.
– Я приїду, дочко, – поплакавши у трубку, відповіла мати. – Як тільки випаде вдалий момент. Нічого не говоритиму батькові, та й ти не зізнавайся.
