Гоцик - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
– Ізідоро…
Зиркала зухвало, ніби кидала Ілії у лице: «Ну! Скільки ж терпітимеш?! Прожени мене! Прожени!»
– Я… допоможу тобі вийти. Дай руку, – говорив Ілія.
Вибухала. Занурювалася з головою під воду.
Усе стало ще гірше.
Спокій огортав Ізідорину душу несподівано і стрімко. Раптом завмирала. Опускала голівку безпорадно, закручувала на потилиці довгі чорні коси, сунула на кухню – годинами вигадувала неймовірні нові страви. На одній тарелі поєднувалися м’ясо з перцем, вином, цукатами, шоколадом і… йогуртом. Підсувала до Ілії.
– Скуштуй!
– Ти… робила таке раніше? – обережно тицяв виделкою в чудернацьку суміш продуктів.
– Це не головне.
– Що головне? – підносив виделку до носа, принюхувався, хоробро вкидав до рота.
– Що – з любов’ю…
Червонів. Ковтав неїстівне до усцячки. Кидав на Ізідору полохливий погляд, ліз до кишені. Клав на середину столу… черговий камінець. Ізідора усміхалася гордо, підхоплювала здобич. Роздивлялася, наче вимірювала ціну коханню. Жбурляла геть. І де була – там і здирала з себе одяг. На! На!
Ілія забув про гордість, здоровий глузд. Ізідорине гаряче тіло стало сенсом. Більше нічого не існувало. Ніколи. І ніде.
Ковтав її, як спраглий воду. Відривався, скаженів від ще більшого жадання. Мчав на другий поверх. Хапав камінці жменею, прожогом вниз.
– На! На! – розкладав на голих грудях, животі.
– На! На! – Ізідора безсоромно розставляла ноги, кричала з таким презирством і ненавистю, що одного дня Ілія став над голою дівчиною, тремтів од жадання й образи, вигукнув люто:
– Я! Я вбив… твого батька!
– Ти?! – Ізідора розреготалася, як навіжена. – Ти?! Не вірю!
– Я!
– То вбий мене!
– Шльондра! Шльондра! – Ілія бив Ізідору по щоках, та вона лише реготала-реготала.
– Ненавиджу, ненавиджу, – забився у тісну кімнатку на третьому поверсі, проплакав до ранку.
Коли сльози скінчилися, залишилися лише судомні схлипи, обхопив голову руками і простогнав:
– Не покидай мене…
Все стало геть гірко…
Того дня вітер розгулявся з самого ранку. Розмахував хмарами: осінь, осінь… У море вчепився, кричав хвилям: вище, вище! Камінці котилися подвір’ям, як сухе перекотиполе.
Тут би вікна позачиняти. Двері замкнути. Камін розпалити… Та Ілія і не помітив – вітер…
Увійшов до кімнатки на другому поверсі, де й досі скніли залишки його одягу, який ще не пошматувала Ізідора, розгорнув серветку: давно вже не ховав частину скарбів, які не закопав під тополею, – валялася на одномісному ліжку, геть нікому не цікава. Божевільне жадання вимагало Ізідориного тіла. Ізідора вимагала платні.
Та у білій серветці – тільки порожнеча. Усе віддав.
– Під тополею… розкопати, – прошепотів зацьковано.
Згадав про мамину шкатулку. Збудився! Не перебирав. Вхопив з усіма цяцьками.
– Ізідоро! – гукав. Зазирав до кімнат. – Де ти, Ізідоро?
Ізідора стояла на порозі просторої тераси під півокруглими важкими арками. Дивилася у бурхливе море, очей не відводила. Хмари потемнішали до чорного. Вітер куйовдив шовкові коси, штовхав, гнав до хати. Лише учепилася в арку, притулилася до неї, з місця не зрушила.
Ілія не наважився гукнути. У домі тільки-но бігав-кричав, та побачив отут, на вітрі – і душа в п’яти. І все божевілля перед очі.
– Матір Божа!
Кинув шкатулку на кам’яні плити. Ізідора озирнулася.
Опустив голову, упав на коліна.
– Прости мене… Прости за все!
Усміхнулася тужливо. Підійшла. Повела долонею по кучерявому волоссю.
– Тихо, тихо…
Присіла навпочіпки. Міцно поцілувала в губи. Наче прощалася.
– Ні… Ізідоро… Не покидай мене!
Усе зрозумів. Що – кінець. Що неможливо надалі разом божеволіти від відчайдушної всепоглинаючої самотності. Смертельна втома огорнула важким покровом, підігнула коліна. Ілія опустився на кам’яні плити тераси й заплакав.
Ізідора не бідкалася поряд. Підвелася. Тихо пішла по подвір’ю. Ілія підвів голову, ошелешено дивився дівчині вслід: куди?…
Ізідора йшла до каплички.
Ілія забув про розпач. Уп’явся очима у дивну споруду. А тій – геть зле! Вітер знайшов слабину. Учепився у зелене тополине гілля – розгойдував! Ще трохи – скляний дах почне розгойдуватися разом із деревиною.
– Ізідоро! Не йди туди! – закричав відчайдушно.
Та Ізідора й не озирнулася.
Ілія рвучко подався вперед.
– Ізідоро! – закричав ще відчайдушніше. – Я збрехав! Він… повернеться! Він обов’язково повернеться!
Ізідора зупинилася лише на мить. Закам’яніла під вітром. Зрушила знову. Дійшла до каплиці, розчахнула важкі дерев’яні двері, зникла у череві дивакуватої споруди.
Ілія проковтнув відчай, тихо пішов услід. Буря збивала з ніг, штовхала на землю: куди, йолопе?! Підводився, мружив очі, уперто йшов до каплиці.
– Ізідоро, – шепотів. – А я?…
Став на порозі каплиці тої миті, коли сильний порив вітру так рвучко смикнув тополю – аж рипнула. Зі скляного даху посипалося скло. Ступив крок – Ізідора лежала на кам’яних плитах. Розкинула руки, крізь прозорий дах дивилася у чорне небо.
Ілія не встиг крикнути:
– Біжімо! Тут небезпечно! Стіни… Вони не витримають!
Скляна конструкція разом із важким дерев’яним перекриттям зарипіла й обвалилася на Ізідору.
– А-а-а-а!
Ілія закричав так моторошно – буря на мить затихла. Божевільними очима дивився на дівчину – й не ворухнулася. Як лежала хрестом – так і завмерла навіки. Тільки кут важкої дерев’яної балки біля закривавленої скроні.
– Ізідоро…
Упав на коліна, так і посунув до дівчини. Вихід був. У цю чорну буремну ніч Ілія ясно розумів: вихід є. Варто повернути до розчахнутих важких дверей – устигне вискочити, перш ніж слабкі стіни обваляться. Та жадав іншого – доповзти. Торкнутися чорних кіс востаннє, обійняти за ноги і так завмерти.
Буря розсердилася: ідіот! Схаменулася. Заширяла берегом. Ілія чув, як рипить тополя, як падають цеглини… Доповз до Ізідори. Закляк поряд. Дивився у чорні очі.
– Моя, моя… єдина…
Обійняв, притулився до Ізідори всім тілом.
– Господи… – зашепотів гарячково. – Зроби так, щоб на небесах ми з Ізідорою ніколи не розлучалися…
Буря буцнула по капличці – стіни не подужали, завалилися. Ілія лежав під громаддям битої цегли, скла і дерева. Прикривав собою Ізідору. Скривдженим, зламаним тілом рухалися останні потяги життєдайної крові, завмирали, наче перед смугастими шлагбаумами. Сіпалися рухатися далі, знову завмирали.
Ілія не міг розплющити очей – засипало піском і пилом. Сили йшли в землю. І тільки процесор ніяк не бажав вимикатися. «Радість… – стрибали хаотичні думки. – Яка незбагненна радість і легкість… Бог почує. Я… вірю…»
У правому вусі – скорботне зітхання.
– Спи… – з Іліїного вуха, ледь пересуваючи слабкі ніжки, виліз мізерний чорний тарган.
– Горане?… Ти… був зі мною? – чи то подумав, чи то прошепотів Ілія.
– Прощавай, Іліє. Я помираю…
Ілія не відповів. Усміхнувся гордо й натхненно, з останніх сил учепився в Ізідору і віддав Богові змучену душу.
Наступного дня на подвір’я покинутого дому ступив Гоцик.
Дім
Гоцик рвонув на середземноморське узбережжя з новеньким паспортом на ім’я Вяйно Кірвеса. Зухвало не оминав поліцейських, по приколу купив собі новенький рюкзак «Nike» фірмового синьо-гранатового кольору каталонської «Барселони». Втім, для опудал, яким футбол нецікавий, тут ще й через увесь рюкзак значилося величезними літерами «Barcelona».
Настрій зашкалював до радісного буяння, і хоч кінець вересня в Андалусії супився важкими хмарами, тільки усміхався азартно: та пофіг! Додому невдовзі поїде. Хоч кишки порве на рідних горбатих дорогах, не на чужих горах.
Лише дві проблеми муляли Гоцикову душу: мама Марічка й Ізідора.
Жінка потроху оклигувала, та радість навіки покинула змучену душу. Мордувався, ніяк уявити не міг: от довезе жінку до кордону… Чи прямісінько до рідної хати. А там – що? Може, уже поховали і забули. Все кумекав, як краще вдіяти. Та чим більше придивлявся до Марічки, тим більше переконувався: помирати додому їде. Ніяк не жити. Мучився, сподівався: може, побачить рідну землю, оговтається…
