Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— На вірьовці звелю Кривоносові привести його сюди! — кричав він. — Під ноги собі зімну, на коня з його хребта сідатиму!
Скшетуський глянув спогорда на метушливого Хмельницького і спокійно сказав:
— Спершу спробуй його перемогти.
— Ясновельможний гетьмане! — втрутився у розмову Кричевський. — Нехай уже цей зухвалий шляхтич мерщій їде, бо не гоже тобі у гнів через нього впадати. А якщо ти йому свободу обіцяв, він розраховує, що ти або порушиш слово, або його інвективи слухатимеш.
Хмельницький отямився, посопів трохи, а потім мовив:
— Нехай же тоді їде і знає, що Хмельницький добром за добро платить. Дати йому пірнач, як було сказано, і сорок татар, котрі його аж до самого табору проведуть.
Відтак, звернувшись до Скшетуського, додав:
— Ти ж знай, що ми з тобою тепер поквиталися. Полюбив я тебе попри твою зухвалість, але, якщо ти ще раз попадешся мені в руки, не викрутишся.
Скшетуський вийшов із Кричевським.
— Якщо гетьман відпускає тебе з цілою шиєю, — мовив Кричевський, — і ти можеш їхати, куди хочеш, то скажу я тобі як давньому приятелеві: тікай хоч у Варшаву, але не на Задніпров’я, бо звідти живою жодна ваша душа не вийде. Ваш час минув. Якби ти був чоловіком розумним, то пристав би до нас, але я знаю, що говорити про це з тобою річ марна. А ти пішов би високо, як і ми.
— На шибеницю, — буркнув Скшетуський.
— Не хотіли мені дати Літинського староства, а тепер я сам не одне, а десять візьму. Виженемо геть панів Конецпольських, і Калиновських, і Потоцьких, і Любомирських, і Вишневецьких, і Заславських, і всю шляхту, а самі їхніми багатством і маєтками поділимося, що знову ж не суперечить промислу Божому, оскільки він подарував нам уже дві такі значні вікторії.
Скшетуський, не слухаючи полковникової балаканини, задумався про щось своє, а той вів далі:
— Коли я після битви і нашої звитяги побачив у Тугайовій ставці полоненим пана мого і добродія, ясновельможного гетьмана коронного, він мене одразу ж невдячним і юдою називати став. А я йому на це: «Ясновельможний воєводо! Я аж ніяк не невдячний, бо коли вже у твоїх замках і маєтках сяду, тільки пообіцяй, що не напиватимешся, то тебе своїм підстаростою зроблю». Хо-хо! Наживеться Тугай-бей на цих пташках, котрих спіймав, тому їх і не чіпає. Ми б із Хмельницьким інакше з ними поговорили. Але — ой! — віз для тебе готовий і татари вже у сідлах сидять. Куди ж ти надумав їхати?
— У Чигирин.
— Як постелиш, так і виспишся. Ординці проведуть тебе хоч би й до самих Лубен, бо так їм наказано. Подбай тільки, щоб твій князь їх на палю не звелів посадити, що з козаками напевно б учинив. Тому й дали тобі татар. Гетьман і коня твого сказав віддати. Бувай же здоровий, нас добром згадуй і князеві вклонися від нашого гетьмана, а якщо зможеш, то вмов його до Хмельницького на поклін приїхати. Може, ласкаво буде прийнятий! Бувай здоровий!
Скшетуський сів на воза, якого ординці враз оточили довкола, і вирушив у дорогу. Проїхати через майдан було важко, бо він увесь кишів запорожцями і черню. І ті й ті варили собі кашу, співаючи пісень про жовтоводську й корсунську перемоги, уже складених сліпцями-лірниками, котрих безліч з усіх усюд зібралося в таборі. Поміж багаттями, що полум’ям своїм облизували котли з кашею, тут і там лежали тіла замордованих жінок, над якими вночі відбувалася оргія, або стирчали пірамідки, складені із голів, відрубаних після битви у поранених і вбитих жовнірів.
Тіла ці й голови почали вже розкладатися й смердіти, що, здавалося, зовсім не турбувало численні юрби. У місті видно було сліди спустошень і дикої сваволі запорожців: вікна й двері були повиривані, уламки й осколки тисяч предметів, перемішані з пташиним пухом і соломою, завалили майдан. Піддашшя будинків були внизані повішеними, переважно євреями, а натовп тут і там бавився, чіпляючись за їхні ноги і розгойдуючись на них.
По один бік майдану чорніли згарища спалених будинків, а поміж ними парафіяльного костьолу; від згарищ цих іще пашіло жаром, і над ними курився дим. Запах гару стояв у повітрі. За спаленими будинками розміщувався кіш, повз який пан Скшетуський мав проїхати, повен ясиру, під наглядом численної татарської охорони. Хто в околицях Чигирина, Черкас і Корсуня не встиг сховатися або не впав під сокирою черні, той опинився в неволі. Серед полонених були й жовніри, взяті у полон в обох битвах, і довколишні жителі, котрі досі не змогли або не схотіли пристати до бунту: люди з осідлої шляхти або просто шляхетського звання, підстарости, службовці низького чину й службовці у приватному маєтку, хуторяни, дрібнопомісна шляхта, жінки і діти. Старих не було — їх, як не придатних на продаж, татари вбивали. Вони позагарбували також цілі села й поселення, чому Хмельницький не смів перечити. У багатьох місцевостях траплялося, що чоловіки приставали до козацького табору, а на «віддяку» за це татари спалювали їхні хати й забирали дружин і дітей. Але серед поголовного розгулу і здичавіння душ ніхто про це не питав, ніхто не згадував. Чернь, що бралася за зброю, відрікалася од рідних гнізд, дружин і дітей. Відбирали у них дружин — відбирали й вони, і навіть кращих, бо «ляшок», котрих, натішившись, вони вбивали або продавали ординцям. Серед полонених не бракувало також і українських молодиць, зв’язаних однією вірьовкою по три або по чотири вкупі з паннами із шляхетських домів. Неволя і недоля рівняли стани.
Вигляд цих істот вражав до глибини душі й викликав жадобу помсти. Обдерті, напівголі, беззахисні перед сороміцькими жартами поганців, що заради цікавості тинялися юрбами по майдану, побиті або ціловані огидними вустами, вони втрачали розум і волю. Одні схлипували або ридма ридали, другі — із застиглим поглядом, із безумством в очах і розтуленим ротом — пасивно піддавалися всьому, що з ними діялося. Тут і там лунали крики полонених, яких безжально мордували за спалах відчайдушного спротиву. Свист батогів із бичачої шкіри розлягався над юрбами полонених-чоловіків і зливався з вигуками страждань і плачем дітей, ревінням худоби й іржанням коней.
Ясиру не було ще поділено й вишикувано у похідному порядку, тому скрізь панувала страшенна метушня. Вози, коні, рогата худоба, верблюди, вівці, жінки, чоловіки, купи награбованого збіжжя, посуду, килимів, зброї — усе це, стягнене в один великий табір, чекало розподілу й порядку. Раз по раз приганяли нові юрби людей і худоби, навантажені пороми перепливали через Рось, а з головного коша прибували нові й нові гості, щоб помилувати зір виглядом зібраного багатства. Дехто, п’яний від кумису чи горілки, вбравшись у дивний одяг — ризи, стихарі, руські ряси або навіть у жіночі сукні, — уже починав сперечатися, сваритися, зчиняв ярмарковий ґвалт щодо того, що кому належатиме. Татарські чабани, сидячи біля своїх отар на землі, забавлялися — одні висвистували на сопілках пронизливі мелодії, другі грали в кості, взаємно луплячи одне одного киями. Тічки собак, що поприбігали сюди за своїми господарями, валували і жалібно вили.
Пан Скшетуський проминув нарешті цю людську гієну, сповнену стогону, сліз та пекельних криків, і подумав уже, що зітхне вільніше, але відразу ж за табором нове страшне видовище постало перед його очима. Віддалік сірів власне кіш, звідки долинало безперервне іржання коней. Він кишів тисячами татар, а ближче, на полі, тут же біля путівця, що вів на Черкаси, молоді воїни вправлялися у стрільбі із лука, для забави пускаючи стріли у слабих чи хворих полонених, котрі не могли б витримати довгої дороги у Крим. Кілька десятків тіл уже лежали викинуті на дорогу, продірявлені як сито, дехто з них іще сіпався в конвульсіях. Ті, у кого стріляли, висіли прив’язані за руки до придорожніх дерев. Були серед них і старі жінки. Задоволеному після вдалого пострілу сміхові вторували вигуки:
— Якше, єгіт! — Добре, хлопці!
— Ук якше кол! — Лук у добрих руках!
Біля головного коша білували тисячі голів худоби і коней на харч воїнам. Земля була залита кров’ю. Нудотні випари свіжини забивали дух у грудях, а поміж купами м’яса крутилися червоні ординці із ножами в руках. День стояв ясний, сонце припікало. Ледве через годину вибрався пан Скшетуський разом зі своїм ескортом у чистеє поле, та ще довго долинали із головного коша гомін і ревіння худоби. Дорогою теж виднілися сліди «діяльності» хижаків: спалені садиби, чорні печі згорілих хуторів, потолочені вруна збіжжя, поламані дерева, поспилювані на дрова вишневі сади біля колишніх хат. На битому шляху раз по раз попадалися кінські або людські трупи, жахливо покалічені, посинілі, набряклі, а на них і над ними табуни ворон і круків, які, побачивши людей, із вереском і шумом зривалися з місця. Криваве діяння Хмельницького повсюди впадало в око, і важко було збагнути, на кого цей чоловік підняв руку, бо його власний край передусім стогнав під тягарем недолі.
