Зворотний бік світла - Корний Дара (первая книга .TXT) 📗
Стриб стояв з гордо піднятою головою. Він не опускатиме її перед нею, нізащо, ніколи. Хай виговориться, а тоді прийде його час діяти.
— Пам’ятаєш, Мальво, ти мене розпитувала про справжніх твоїх батьків? Так от, цей огидний пан — твій батько, як тут у вас кажуть — біологічний батько. І ти, Стрибе, познайомся. Мальва — твоя донька, про яку ти ніколи нічого не знав і знати не міг.
Стриб трохи збентежено посміхнувся, уважно дивлячись в очі Птасі. Та говорила правду. Він перевів очі на дівчину, що визирала з-за спини Птахи. У нього є дочка? Доросла дочка, але як?
Обхопив руками голову, закрив очі. Збирав докупи думки, фрази, спогади… Батько допоміг йому знайти Птаху, а він за це мав доправити нову безсмертну в Оселище Відтіні. План був геніальним, використати Обмінчука, такого собі закоханого ідеального Святослава, і постаратися звабити ще кволий незрілий розум, нехай майбутньої безсмертної, але ж юної дівчини. Це виявилося не таким складним завданням. Тим паче, що майже не прикидався, Мальва так нагадувала Птаху… Думав, це він заганяє Птаху в пастку, показує їй — хто вона така насправді, слабачка та безпомічна жінка, а тут таке… Мальва — його донька. Струснув головою. Згадав листа Птахи. Стільки разів перечитував його, що врешті вивчив напам’ять: «Нехай тобі так само болить, як і мені боліло купу літ. Маленька помста сильної і слабкої жінки». Врешті відвів руки від очей, заговорив:
— Отже, це помста. Ох, як вишукано! Але чи то в дусі світлих таке витворяти. Ревнива дуринда! Птахо, ти ж світла, як ти могла? Тепер я розумію понаписуване тобою в тому листі. Хотіла навчити мене жити без тебе? Що, переконалася — не мертвий, живий перед тобою стою. Чи ти сподівалася, що я тупо чекатиму тебе в Яровороті, в чужому для мене місці? Мене тільки ти там тримала. Не стало тебе — не стало й причини отам залишатися. О, так благородно в листі написалося: «Мій відхід — це постріл в голову». Ні, ні, любонько. Ти попала в інше місце. Ти це спеціально організувала, мою ганьбу? — розгубленість чоловіка танула. Перед Птахою та Мальвою стояв жорстокий чоловік, який чітко карбував слова, а ті злітали з уст залізними шматками.
Мальва зіщулилася, їй здалося, що в кімнаті стало холодно, щось невидиме з тими словами захопило простір кімнати і наче білий іній вкрив все довкола. Але поки що біля Птахи було безпечно. Стриб нахмурився, заплющив очі.
Цього всього для Мальви на один раз було забагато. Темний Стриб — її батько, світла Птаха — дружина Стриба, але не її мати. Як ті двоє могли бути разом? Божевілля, божевілля! І хто врешті вона? Заручниця сварки оцих двох чи щось більше? В голові запаморочилося, вчепилася ззаду в руку Птахи. Та, здається, все розуміла. Обернулася до неї, похапцем запихаючи щось їй в руки, швидко прошепотіла:
— Мальво, дівчинко моя, візьми свій ключ і забирайся звідси якнайдалі. Ця розмова добром не закінчиться. Всі відповіді потім. Зараз тут буде гаряче, — помітивши, що Мальва хоче заперечити, бо ще ніколи не подорожувала сама за допомогою варгана, тільки разом з Птахою, випередила її: — Розумію, що не знаєш добре, як ним користуватися. Просто подумай про когось чи про щось, намалюй картинку в голові й, коли гратимеш на дримбі, тримай її, не відпускай. Забирайся якнайшвидше, благаю.
Птаха знову розвернулася до Стриба. Той люто дивився на неї. Таким вона його знала, ще коли не була безсмертною, таким він був, коли померли її батьки. Але тоді вона була маленькою загубленою дівчинкою. А зараз… Зараз вона не боялася його.
В кімнаті затріщало, то Мальва скористалася ключем. Стриб подався вперед на той шум, але Птаха помахом руки його зупинила, чоловіка відштовхнуло від неї. Якусь мить стояв ошелешений тим, що вона посміла нехай легко, але вдарити його прокляттям. Криво посміхнувся. Він добре знав свою кохану.
— Скільки часу ти знаєш про мою доньку, Птахо? Скільки часу, кохана? Ми жили з тобою, правда ж, добре? Я заради тебе зрікся своїх, а ти… Ти знала і нічого мені не казала про доньку? Ти, моя дружина, ховала від мене мою ж дитину. Скільки літ? Не мовчи, не мовчи…
Лють, образа, гнів і майже втрачене почуття, що все ще можна виправити, вернути Птаху собі, почути від неї якісь втішні слова, стояли в очах Стриба. Але Птаха цього не бачила чи не хотіла бачити:
— Я думала, ти подорослішав, Стрибе. Хлопчик повернувся до татуся? Чому я не здивована? Ти приклав пістолет до лоба, Стрибе, цитуючи мене, і вистрелив. Навіщо? Ти ж розумієш, що це наш з тобою кінець і назад дороги вже немає…
Говорила стримано, майже пафосно, чітко карбуючи кожне слово. І тільки блідість обличчя видавала — вона хвилюється. Бо він ще досі їй не байдужий.
— Ти не відповіла на моє запитання, Птахо. — Чоловік не зводив з неї очей. — Скільки, Птахо, ти знаєш про Мальву?
Не вміла брехати, не відводила від нього своїх очей:
— Від початку. Я допомогла їй народитися, хоча тоді ще не знала, що вона твоя дитина. Дізналася після того, як стало питання про порятунок Мальви. Вона народилася у світі поляниць. Пригадуєш Верху?
Зробила паузу, вдивляючись у його обличчя. Він пам’ятав, бачила добре — пам’ятав. Закололо всередині. Отже, не одна з багатьох, а така, що не забувається. Ревнощі затуманювали розум, гнала їх геть, мусила мати здоровий глузд, щоб зараз давати раду тій нелегкій ситуації, в якій опинилися світлий та темний світи. Нова безсмертна — з роду темних смертних, і, начебто за попередніми колишніми домовленостями, перше право на неї мають темні, але вона виросла на світлому боці і світла допомогла їй з’явитися на світ.
— Пригадуєш Верху? — перепитала ще раз, уже для себе. — Вона мати Мальви. Дівчину-сироту я віддала простим смертним, і вони виховали Мальву як рідну.
— Сироту? А я? І ти це говориш так спокійно? — Стриб скаженів, ледве стримуючи себе. — Ти віддала онуку та доньку великих безсмертних якимось невдахам? Прості смертні виховували та ростили в цьому жалюгідному світі мою дитину, мою єдину доньку? Ти — божевільна ревнива жаба, жінко, а не велика Магура!
Стриб закрив очі, він ледве стримував гнів, щоб не вбити зараз ту, заради якої ще пару годин тому був готовий умерти.
— За що, Птахо? Скажи мені, за що? Я тебе так любив. І досі ще… — вклякав, розуміючи, що всі слова про кохання зараз падають у безодню, тому стогнав, як тяжко ранений звір: — Як ти могла, кохана? Як могла?
— Ти мене зрадив! Ти мене зраджував завжди, — мов наконечник стріли, слова впивалися в мозок.
— Чим, скажи мені, чим? Тим, що настільки кохав тебе, що боявся, чи тим, що не витримував інколи твоєї сили, розсудливості, правильності і втікав до подібних на себе — не таких ідеальних. Птахо, зірко моя, та пожежа, що зветься коханням до тебе, мене просто спопеляла. Так, я втікав до інших жінок, але тільки до їхнього тіла. А моя душа? Вона завжди з тобою. І навіть тепер частинка її залишається при тобі.
Перевів подих.
— Що? То ти пожежі боявся? А Мальва, хто вона? Це лишень іскорка чи ні? — Птаха жорстоко посміхалася. — А чому ти не спитаєш, чи боліло мені, коли я дізналася, що простій смертній ти зумів подарувати щастя материнства, а мені, яку ти начебто обожнюєш, — ні. Розмову завершено. Якщо і далі діятимеш такими ж методами, то не бачити тобі Мальви ніколи.
— Ти не можеш. Не можеш. Ти не така, Птахо! Це жорстоко. Я мушу поговорити зі своєю донькою. Куди ти її відправила? Вона тут, у цьому місті, правда? Вона ж не вміє користуватися отим вашим ключем, він може її вбити, як темну.
— Ні! Не вб’є, і вона може. Ми з нею це вже не раз робили, бо з Чорнобогової чари вона не пила і йому обіцянок не складала. Так, вона донька темного, але не темна. Бо вона ще й дитина своєї матері, простої смертної.
— Що? Ні, Ні! Чуєш, Птахо! Вона насамперед моя донька, вона онука самого Мора! Чуєш, жінко, по-доброму прошу! Поверни доньку. Куди ти її заслала, у Яроворот?
І Птаха не втрималася. Говорила, говорила, говорила, звинувачувала, кричала… Наче хотіла враз виштовхати разом зі словами всі свої болі та жалі, вилити кохання із серця, очиститися і втриматися не могла. Зламалися всі гальма, все котилося кудись згори в провалля — і нікому нічого доброго це не обіцяло.
