Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
Найбільше, звісно, цікавило мене все, пов’язане з перебуванням Хоми в Америці. Мої радіобіологічні здібності спричинились до того, що інформація, виловлена з ефіру, в моїй свідомості оберталась на живі картини, тобто я не
тільки чув, а й бачив, тобто радіобіологічні мої здібності були водночас здібностями телебіологічними. Замкнувшись у знахарчиній хаті (аби ніхто не навідався й не викрив моїх таємниць), я приглядався до тих живих картинок, які так і ряботіли в очах. Майнув Нью-Йорк, хмарочоси, густий смог, далі показалась підземка-спідвей, а в підземці — жорстока різанина. Парубки-хіпаки і дівки-хіпачки, що, видно, належали до двох ворогуючих молодіжних банд американського мегаполіса, бились між собою на ножах, кололи одне одного гострими довгими шпичаками, кров’ю був заляпаний одяг, вагони метро, щити з рекламними оголошеннями, трупи валялись на рейках, на ескалаторі, а мимо затятих учасників цієї страхітливої різанини спокійно проходили — навіть не пробігали, а проходили!— пасажири. В них були зосереджені кам’яні обличчя жителів кам’яних джунглів, яких узагалі не обходить чужа смерть... Ось блиснув оптичний приціл гвинтівки, в тому оптичному прицілі появилася залюднена вулиця, схожа на глибокий каньйон у горах Сьєрра-Невади, мушка спинилась на елегантній блондинці в замшевому пальті кавового кольору та пухнастим шарфом верблюжої вовни довкола білої, мов лотос, шиї. Гримнув постріл, блондинка впала на тротуар, а повз неї байдуже проходили з кам’яними обличчями жителі великих кам’яних джунглів. Ось в оптичному прицілі гвинтівки вже показалась дитяча голівка з чорними кучериками, блиснули мигдалевидні очі, сяйнула білозуба усмішка... Гримнув постріл, і дитина впала на тротуар перед вітриною фешенебельного ювелірного магазину, й мимо непорушно завмерлої дитячої фігурки проходили з кам’яними обличчями жителі кам’яних джунглів. Далі постала перед моїм зором якась собача вакханалія, собаче вавілонське стовпотворіння — бульдоги і доги, сетери і фокстер’єри, доберман-пінчери й вівчарки, боксери і лайки, болонки і такси, хорти і мюстенлендери, курцхаари і пойнтери, коллі і гончаки, дратхаари і сетери, спанієлі і ще якісь породисті й безпородні. Собача зграя перебувала в безперервному хаотичному русі, ощирювались морди, клацали ікла, світились очі, здригались вуха, тупцяли лапи, втягувались і відвисали животи, тріпотіли хвости, напинались м’язи на шиях, на холках і на спинах, вібрували попереки. Здається, на спортивній арені, призначеній для гри в американський футбол, відбувались якісь дивні собачі змагання, перегони, бо по твердій тартановій доріжці, довкола якої біснувались люди і собаки, бігло тракурцхаари.
Темної масті, кавово-рябі, з сивим відблиском, вони лисніли короткою, жорсткою шерстю, грали гнучкими м’язами, високо несучи сухі й довгасті, клиноподібні голови. Бігли майже поряд, та посередині дороги крайній правий курцхаар вирвався вперед — і від несобачої перенапруги обріз верхньої губи вже не здавався плавно скошений, а хижо порізкішав, широка мочка носа затремтіла рухливими ніздрями. Спершу на півкорпуса, далі на цілий корпус цей курцхаар летів по доріжці попереду своїх суперників, і його перемога в змаганнях уже ні в кого не викликала сумніву. Як ізненацька з людського натовпу важким болідом вирвалась постать чоловіка в чорних крагах, ця постать звалилась на пса, схопила за шию руками, підім’яла тварину. Рев натовпу, свист, горлання, вигуки захоплення! Два курцхаари вже наближались до фінішу, як раптом чоловік у чорних крагах раз і вдруге вкусив оскаженілу тварину, що виривалася з його обіймів. Покусаний і скалічений, курцхаар нарешті зумів вирватися, прожогом зник у собачому тирловиську, а чоловік у чорних крагах — виваляний у блискучу кавової барви шерсть, запінений, із скривавленими губами та з виряченими очима божевільного,— розтанув у натовпі.
І тоді я, сидячи в знахарчиній хаті і замкнувшись од усього світу, побачив... Хому Прищепу.
Не подумайте, що відхилив фіранку і побачив грибка маслючка на вулиці, в затінку вишень. Чи раптом старший куди пошлють просотався до хати через щілину у замку, через димар звалився на припік чи пройшов через стіну — й опинився в хаті, поруч зі мною. Ні, зовсім не так.
Я навіч угледів Хому не в Яблунівці, не в хаті знахарчиній, а там, в Америці!
Видимість у голові була така хороша, що можна роздивитись кожну зморщечку на його червоному, як панцир вареного рака, обличчі. В його зморених очах бився, як телячий хвіст у петрівку, легесенький смуток, і він дивився перед собою печально, мовби там, на чужині, розжився, халявки попікши. Хома був зодягнений у знаменитий свій одяг, у якому колись ходив позичатись Одарці Дармограїсі, і своїм одягом, либонь, виказував до Америки таке саме ставлення, як до яблунівської пройдисвітки і спекулянтки. Хома, видать, сидів у студії якоїсь телевізійної компанії, бо на столі перед ним стриміло кілька мікрофонів, наче то великі заокеанські гади позадирали точені зміїні голови.
Враз і телекоментатор чи, може, телеінтерв’юєр появився — глистуватий тип у смугастому костюмі, у великих черепахових окулярах на довгообразій кінській морді. Голова його лиса нагадувала індійські прерії, випалені нещадним сонцем. Ліве вухо в типа обвисло, наче велось тому вуху гірше, ніж собаці на перелазі, а праве геть зів’яло, наче воно нажилося, мов зеленого мила наїлося. Лоб у коментатора був вузенький, що й курці дзьобом ніде клюнуть, зате очі дивилися з холодною жорстокістю, й ліве око в коментатора нагадувало чорта, який узяв батіг у бідного американського фермера й тепер ось прибіг по пужално, а праве око скидалось на того чорта, що взяв у американського фермера корову, а тепер ось надумав і теля забрати. Про такого б у Яблунівці сказали: «Видать, добрий, як баранчик, тільки ж чомусь він по-вовчому виє, бо, либонь, із тих, що ріднею лисиці доводяться».
Коментатор говорив так, наче в кожному слові його сидить цуцик і той цуцик гарчить гаркаво. Причому голос у цуцика виривається з горлянки, що склепана із заліза на якомусь заводі в Буффало.
— Щойно по першому каналу наша телекомпанія вела живий телерепортаж, присвячений насильству в американському світі. Епізоди, які ви бачили, знято з натури прихованими камерами, які в нас розставлено по всьому місту, по всій країні, в найгарячіших місцях земної кулі. Наша телекомпанія веде репортаж безпосередньо з місця подій і безпосередньо в ефір. Я вважаю, що насильство так само необхідне для нормального існування суспільства, як і будь-які інші форми людських стосунків. Я вважаю, що насильство так само слід пропагувати по телебаченню, як і секс. Однак нашим глядачам буде цікаво довідатись, якої думки про насильство дотримуються в колгоспі «Барвінок».
Побачили б ви усмішку на обличчі в Хоми! Вона промайнула, мов собаці в корито впала, наче її корова язиком злизала, наче вовки з’їли,— така вона була миттєва, безнадійна, сумна.
— Яблунівські наші дядьки говорять: «Захотіла муха стального обуха!» — звернувся Хома до мільйонів і мільйонів у далекій Америці. Мабуть, усі зараз там припали до екранів телевізорів, бо, виховані на сенсаціях, вони не могли пропустити такої сенсації, як виступ Хоми із Яблунівки.— А ще й так говорять: «Книшу, книшу, я тебе не лишу, у сметану замочаю, у душу закачаю».
— Чудово! — неживою рекламною усмішкою всміхнувся коментатор, показуючи два ряди прекрасних діальши- вих зубів.— Із вашої заяви можна дійти висновку, що тема насильства не байдужа як для вас, так і для всіх інших колгоспників Яблунівки?
— Живому багацько і треба,— загадкою відказав Хома всьому американському народові.
Тип у черепахових окулярах разом із грибком маслючком зникли з екрана, мовби їх гангстерська банда викрала, й тепер на екрані стало творитися щось несосвітенне. А це несосвітенне було дуже несосвітенне й виявлялося ось у чому... Уявіть собі старий цегляний будинок доброї, надійної кладки. Уявили? А тепер уявіть дванадцять-п’ят- надцять чоловіків, строкато зодягнених, товстих і худих, високих і куцих, молодих і старих, проте з однією спільною прикметою: лоби їхні якщо й не виготовлені були зі справжнісінької міді, то принаймні здавались мідними. Видно, дуже таки тверді, вперті, дзвінкі. Дія відбувалась у заштатному містечку якогось штату. Чоловіки методично бились лобами в стіни, які від тих ударів спершу надщерблювались, над- кришувались, стріляючи хмарками вапна й цегляного порохна, а подекуди вже й потріскались, узялись щілинами. Дехто гатив кулаками, дехто бив ребром долоні, дехто лупав стіну пальцями босих ніг, та все ж таки переважна більшість гатила лобами,— під схвальні вигуки великого натовпу гаволовів, без яких, звісно, вода освятитись не могла. Хоч би в кого в руках блиснув лом чи кирка, якесь залізне чи дерев’яне знаряддя, так ні ж! Під тими ударами будинок прямо перед очима розвалювався, гаволови захоплено кричали, неподалік над якоюсь установою хлюпотів смугастий, багатозоряний американський прапор. Зрештою, добрались до брандмауера, котрого розтрощити не могли ні руками, ні ногами, ні лобами. Тоді четверо здорованів, четверо дебелих гевалів, четверо наймордатіших мордоворотів узяли за руки та за ноги п’ятого здорованя, п’ятого гевала, п’ятого наймордатішого мордоворота. І, розгойдуючи туди-сюди, як таран, стали гатити в брандмауер. Гатили головою, причому гевал-таран тримав голову так, щоб поціляти в брандмауер не чимось, а лобом. Лоб дзвенів, як може дзвеніти мідна колотушка, з лоба, здавалося, сиплються великі пелехаті іскри, проте зоставався цілий, не тріскався, навіть гулька жоднісінька не вискочила. Зате брандмауер став колотися, дав тріщину, цегла повищерблювалась. Далі тих четверо гевалів узяли іншого твердо-
