Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
— Тут, знаєш, таке діло: менше будеш їсти — довше проживеш, — не зрозуміти, жартома чи всерйоз зазначив він. — Менше радіації споживеш. Тож нам голод корисний.
Ні, з цим солдат не міг погодитись, він і так зголоднів до нестями, а сили від того не побільшало, — поменшало, це певно. І він все думав, де б його що з'їсти. Але тепер біля річки з’явилася надія, і він нікуди не хотів звідси йти.
Коли стало темніти, бомж підняв із землі вудлище і відв’язав від жилки гачок, який акуратно зачепив за підкладку куфайки.
— Треба берегти, а то… Спати хочеш?
— Не дуже, — відповів хлопець.
— То пильнуй вогонь. А я кемарну пару годин.
Бомж накарачки поліз у тісний лаз своєї землянки в обриві, а солдат залишився біля багаттячка.
Він підкладав у вогонь сухе соснове ломаччя, сонливо спостерігав, як поволі, але наполегливо між дровиняк точилися, більшали, набирали сили, щоб потім почати мізерніти, ліниві язики полум’я. Тоді знову треба було підкладати. Часом на хлопця шугало димом — від подиху вітру з річки. Навколо панувала темрява; чорної річкової затоки звідси було вже й не вгледіти. Лише нерівно світився — то яскравішав, то темнішав — невисокий пісковий обрив з норою поряд. Бір уночі майже перестав шуміти, і навколо зробилося аж занадто глухо.
На хлопця знову обвалилося звичне відчуття самоти, і він почав думати-міркувати про своє незаздрісне становище. Врешті, думав він про нього завжди, ніби намагався щось вирішити. Чи щось зрозуміти. Але ні того, ні цього ніколи остаточно не вдавалося, він не міг викараскатися з якоїсь розумової безвиході, куди його загнало життя. Чи, може, загнав себе сам. Багато було незрозумілого в його недовгому житті, але одне було певно, — йому не пощастило народитися дужим. Не можна сказати, що слабаком, але й не дужим, — таким, щоби власною силою оборонити себе. Як це робили інші — у дворі. Коли тієї сили бракує, тоді над тобою будуть знущатися інші, а тобі зостається лише сподіватися на їх милосердя чи абстрактну справедливість. Силі ж не треба справедливості, вона сама собі господиня і керує собою як хоче. В дитинстві солдата так сталося, що хлопці з подвір’я були старші за нього і вже тому дужчі, які не гребували тим, щоб познущатися з нього. Якщо треба було кудись збігати по щось, посилали його; коли у нього з’являвся ножик, можна було його відібрати. Чи попросити подивитись і не віддати. Обдурити також можна було. Бо, крім того, що він слабкіший за інших, він ще й скаржитись не побіжить, адже йому не було кому скаржитись — він не мав батька. А після в нього не стало й матері.
Дитинство для нього видалося малощасливе, навіть страдницьке; особливо, коли він втратив батьків і залишився один зі старою, немічною бабусею. Після, в інституті, дещо для нього змінилося на краще, він щиро потягнувся до знань, набув самостійності і по змозі відокремився від колективу, який його ніколи не вабив. Але після призову до війська все гірше до нього повернулося: і гомінкий, метушливий колектив у казармі, і абсолютна залежність від нахабних солдатських лідерів. Опинившись після «учбівки» в полку, він думав, що тут буде інакше, що тут вони всі рівні, і офіцери будуть ставитися до них справедливо. Офіцери, може, і ставилися до всіх справедливо, але офіцерів було небагато, і ті були зайняті власними офіцерськими справами. Солдатами ж верховодили свої, ті, що вилучилися з солдатської маси і керували згідно зі своїм кримінальним розумінням. Найавторитетнішими серед них були ті, що вже посиділи в тюрмі, звідки вони принесли власну мораль і тюремні звичаї. Якось перед вечірньою перевіркою сержант Дробишев упустив під ліжко свій футляр від зубної щітки і, як завжди, по-хамськи наказав солдату: «А ну, підніми!» Замість того, щоб негайно виконати наказ, солдат коротко кинув: «Сам підніми» і тут же полетів від міцного удару в обличчя. Він не втямив, що сержант з наміром кинув під ліжко футляр, і ця його нетямущість коштувала солдатові прикметного синця під оком. Назавтра при розводі на заняття командир роти поцікавився: «Що це в тебе?» В строю всі напружено чекали його відповіді, і він, трохи помовчавши, сказав, що упав. «Треба дивитися під ноги», — глибокодумно завважив ротний. А неподалік з першої шереги злісно шкірився на нього сержант Дробишев. Солдат подумав тоді, що, напевно, відповів правильно, але вже наступного дня йому довелося пошкодувати об тім. У курильні, де він лише присів з хлопцями, з’явився сержант Дробишев і мовчки з усієї сили садонув йому кулаком під дихало — чому не встаєш, коли старший заходить? Скорчившись від болю, солдат почвалав у казарму, в той час як інші мовчки і байдуже позирали вслід. Ніхто не заступився, ніби так і належало ставитися до рядових.
Але ще гірше стало на початку весни, коли старшиною роти призначили прапорщика Зеленку. Цей узяв за звичай таємно кучкуватися з друзями після відбою в каптерці, де вони випивали.
Часом кого-небудь будили в казармі й також кликали в каптьорку. Одного разу після опівночі звідти вийшов з почервонілим обличчям, мо’ навіть заплаканий, земляк Петюхов, мовчки ліг на своє ліжко і накрився з головою ковдрою. «Що вони там?» — тихо спитав солдат, та земляк навіть не відповів і довго ще здригувався під ковдрою від плачу. Солдат здогадався про те, що там відбулося, але мовчав, уже відчуваючи, що настане і його черга. Правда, поки що не наставала, і хлопець із тривогою і страхом чекав, коли те скоїться. Пару разів він помічав, як під ранок з каптьорки вибредав явно п’януватий Дробишев, поспішно роздягався і клався в своє дбало розстелене для нього ліжко — через три ліжка від солдатового. Якось Дробишев, уже поклавшись, підвівся і з кишені штанів дістав фінку, яку, озирнувшись, сунув під матрац. Вже чи не збирався він когось зарізати вночі, засинаючи, подумав солдат. Тої миті він не знав ще, що зарізати доведеться самому, і з тієї хвилини все його життя піде наперекіс.
Вони тоді стомлені змінилися з наряду, і тільки солдат заснув після відбою, як одразу проснувся від міцного штурхана в бік, — над ним у проході стояв осадкуватий радист Подобєд. «До прапора», — прогундосив він, і солдат зрозумів, що його кликали в каптьорку. Після другого такого ж стусана він мусив устати, почав одягати штани, затим чоботи. «Босий», — просипів Подобєд, і він, пом’явшись, босий поплентався в каптерку.
Там ще сонного і стомленого, із замутненою гидотною свідомістю його нахабно згвалтував на підлозі все той же ненависний йому сержант Дробишев; Подобєд і Зеленка тримали. Змучений і зганьблений, як і недавно його земляк Петюхов, він добрів до свого ліжка і ліг. Він не поліз ховатись під ковдру, навіть не заплющив очі і лежав, чекаючи свого часу. Навколо в нічному півмороку казарми сопли, ворочалися, мурмотіли уві сні солдати і нікому не було справи до того, що робилося за стіною в каптьорці. І солдат так міркував, що не буде справи й до того, що незабаром мало вчинитися.
Все ж він дочекався того, чого хотів. Через годину чи більше до свого ліжка, ніби крадькома, підійшов нарешті й Дробишев, роздягся і ліг. Ще минуло трохи часу і почулося його негучне хропіння, сержант спав. Тоді солдат підвівся, одягнувся, акуратно накрутив онучі, натягнув чоботи. Все робив неспішно і грунтовно, бо тягнув час. Залишалося надіти бушлат, але бушлат разом з іншими висів біля тумбочки днювального, який там примостився кемарнути в глухий час ночі. Солдат підійшов до сонного Дробишева, потиху засунув руку під його матрац. Не одразу, але намацав фінку і без розмаху, з незвичайною для себе силою увігнав її по самий держак у лівий бік Дробишева. Той лише хропонув гучніше і, не проснувшись, обів’яв на ліжку.
Ледве тримаючися на тремтячих ногах, солдат зняв з крючка свій бушлат і, на ходу вдягаючи його, кинувся в коридор.
— Куди? — сонно гукнув до нього днювальний.
— Живіт! — крикнув він, зачиняючи двері.
На далекувату прохідну він не побіг, за вбиральнею в огорожі був вузький пролом, крізь який ті ж сержанти ходили в самоволку. Солдат виліз із нього і темним завулком рушив на міську околицю.
