Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
«Не виїхав ледащо! Не поміг мені вкладаться та пакуватися на повозці. А сам тиняється в Києві та п'є чай з співачками. І Люба жаліється на свого Елпідифора, що він неначе здичів або сказився і шпурляє на неї тарілками, мов той дикун… Мабуть, усі вони такі. А я думала, що Мишук мене брав через те, що мене любе».
Приїхала вона додому й потрапила саме на чай. Наймички повибігали з покоїв і позносили коробки й пакунки. Мелася увійшла в столову, поздоровкалась і поклала на стіл торбинки з кренделями та сухариками до чаю. Вона, очевидячки, була втомлена й біганиною по Києві, і театрами, і візитами; та й язиком вона напрацювалась таки добре, аж до втоми.
- Ну та й засиділась же ти в Києві! - сказав батько. - Ми тебе ждали, ждали та й ждати перестали.
- Ой тату! там було так багацько дечого цікавого, що я мусила зостаться в Києві сливе на тиждень. Голубкова застрелили… а потім ховали його. Люба й Таїса Андріївна задержали мене, щоб вкупі піти та подивиться, як його ховатимуть. Ой який же то був похорон! Яка була процесія! Яка пишнота! Скільки накидали в катафалк вінків! - на віз не забрать. Та все в процесії сливе самісінькі дами вищої верстви. Усе були аристократки. Був увесь бомонд! Не можна ж було не зостаться на такий похорон. Це ж загинув великий артист, великий чоловік. Увесь бомонд збігся для пошани високої штучності, бо акторське грання це ж і велика, і найцікавіша штучність. Ховали його, ніби якогось поета, - говорила Мелася й почала оповідать і за похорон, і про усі обставини убийництва великого, незрівняного Голубкова.
- Але ж ось у газеті вже промайнула звістка, що в небіжчика навіть не було й справдешнього таланту, окрім гарної вроди та чудових очей, - обізвавсь Мишук. - В цьому була його й сила й омана.
- Авжеж! Говори! Не було ніякісінького таланту… Тямиш ти в тих талантах, як одна животина в апельсинах, - сказала сердито Мелася. - Он і в тебе гарні таланти: не виїхав проти мене на вокзал. А я набралась мороки з тими коробками за цілу дорогу: все скачуть, як скажені собаки, та підскакують, неначе живі; трохи не повискакували з повозки. Сидиш влома та нічого не робиш, б'єш байдики, а не потурбувався протрястись хоч до вокзалу мені назустріч.
- Та не виїхав я так собі: якось не було охоти, - сказав Мишук. - Я й не думав і не гадав, що ти навантажиш на повозку такого багато усяких коробок та пакунків.
- Навантажила коробок, бо було треба. Не порожні ж коробки я везла з Києва в Деркачівку собі на втіху, - гримала Мелася.
- Та вже ж! Яка ж «втіха з порожнього міха»? - пожартував Мишук.
- Добре, що ти вже поспорожняв багато міхів в Києві, а позапорожнювать міхи ти не дуже-то квапишся, - натякнула Мелася.
«Це вона на щось натякає, та не вгадаю на що. Але щось там та було в Києві. Чи не понабріхували часом на мене Люба або Кандибиха?» - подумав Мишук.
Мелася попередавала поклони од київських знайомих, розказала про життя Люби, її нарікання на високодумного й опришкуватого Елпідифора і все зиркала злими очима на свого Мишука. Мишук замовк, бо почував якусь неласкавість до себе в Меласі сливе в кожному слові й у злому зирканні скоса на його.
Мелася повиймала з паперових торбинок та коробок і понакладала в кошики усяких кондитерських бубличків та кренделів. Вона пила чай і з смаком їх трощила, аж її міцні зуби скреготали.
- А присунь лишень, Меласю, отой кошик, нехай і я поласуюсь трохи, - просив Мишук.
Але Мелася ніби й не чула, що він казав, і все трощила сухі бублички, навіть не глянула на його.
- Меласю кохана! посунь-бо до мене кошик з тими ласощами, - вже голосніше сказав Мишук.
Мелася зирнула на його й не посунула, а ніби пхнула кошик так завзято, що аж бублики повискакували й посипались на стіл.
«Що це з нею? Ні сіло ні впало, як приїхала з Києва, а вже чогось приндиться. Бачу, що зла на мене. Щось там та трапилось в Києві. І з якої це причини вона привезла з Києва свою лютість ніби в цих паперових торбинках з бубличками та кренделиками?» - думав Мишук, скоса зиркаючи на Меласю, але Мелася в розмові навіть не оберталась до його й, очевидячки, одмикувала од розмови з ним.
- А мені ж звідтіль ніхто не передав поклону? - спитав Мишук в Меласі, зачіпаючи її зумисне.
- Елпідифор Ванатович і не думав передавать, бо Люба казала, що він тепер так бундючиться через ту звізду на грудях, що не хоче й дивиться на тих, хто нижчий за його в чинах. Він думає, що незабаром буде десь губернатором, бо має ласку в міністра. А Люба така стурбована повсякчасною сваркою з ним, що, мабуть, за тебе й забула, - знехотя сказала Мелася.
- Ну, сказати по правді, гарна й Люба, не тільки Елпідифор! - промовив Мишук, очевидячки, трохи скривджений нехтуванням давньої знайомої. - Вона начебто й добра серцем, але… але… їй не клади пальця в рот, бо вкусе. Таки добре натуриста. Може, й вона в дечому винна.
- А мабуть, так, - сказав Андріян Кирилович. - Їй припадають до вподоби тільки компліменти й підлесливість. Вона любить, щоб перед нею все кадили. Хто кадить цим кадилом, до того вона буде й добра. Це така, про яку співають в пісні: «Коли б мені бог поміг, щоб я оженився,- у скло в рямця її б вправив, сів би та й дивився». Її вправ у рамця, засвіти перед нею свічку, як перед образом, кади перед нею лестощами та прав акафисти з хвалами, - тоді вона буде й добра, і ласкава, й прихильна до своїх хвалеників. А тільки трошки погладь її проти шерсті, то вона одразу так і присне, як кішка, бо надто вже опришкувата та й самолюбна на вдачу.
- Ну, тату! ви вже надто гудите її. Це ви глузуєте з моєї приятельки, побільшуєте хиби її вдачі, - сказала Мелася, обороняючи Любу.
- Це правда. Що вона скаже, те повинно буть і гарне й нехибне, навіть святе. Ніякої суперечки вона не стерпить і зараз румсає або й плаче. Я її знаю добре! - обізвавсь Мишук.
- О, бач! В тебе все винні жінки, а не чоловіки, а чоловіки, бач, усі святі та божі. Ти ще скажеш, що й я така достоту, як Люба? - одповіла Мелася.
«Щось та є! Певно, й за мене була в неї розмова з Любою, коли Люба жалілась на свого Ванатовича, - думав Мишук, гризучи сухі бублички. - Певно, судили й його й мене обидві в щирій розмові між собою. Знать, розмова була й за мене».
- Ну, я ж не кажу, що ти така достоту, як Люба. Борони боже, якби й ти була така на вдачу! Любою можна тішитись та бавиться здалеки, як цяцькою або як гарною артисткою на сцені. Але зблизька, в щоденному житті вона неприємна й навіть препогана людина. А нехай Елпідифор тільки зачепить Любу хоч словом, то вона одразу так і присне, наче приском, та й стане дибки. А ти добра хазяйка: знаєш, де й яка курка несеться, - говорив Мишук.
- Ну, спасибі за таку думку про твою жінку. Як розкритикувавсь! Чи ви бачите? А подивись лишень на себе та обкритикуй себе. Цього в чоловіків то й нема. Себе вони навіщось минають, а своїх жінок то й критикують та й гудять. Знаємо ми вас гаразд! - лепетала Мелася.
Довго ще оповідала Мелася навіть за вечерею про Київ, за усіх київських знайомих, за Любу й Ванатовича, за оперу, а найбільше розказувала за роман Голубкова та за його пишний похорон, на котрому деякі дами плакали. Вже пізньої доби вона пішла до себе в надвірню хату на одпочинок. Але й там нянька, стара бабуся, ще розпитувала в панії, що вона бачила цікавого в Києві. А Мелася, аби тільки хто торкнув її язик, була ладна торохтіть, наче катеринка.