Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги полностью бесплатно TXT) 📗

«Не виїхав ле­да­що! Не поміг мені вкла­даться та па­ку­ва­ти­ся на по­возці. А сам ти­няється в Києві та п'є чай з співач­ка­ми. І Лю­ба жаліється на сво­го Елпіди­фо­ра, що він не­на­че здичів або ска­зив­ся і шпур­ляє на неї тарілка­ми, мов той ди­кун… Ма­буть, усі во­ни такі. А я ду­ма­ла, що Ми­шук ме­не брав че­рез те, що ме­не лю­бе».

Приїхала во­на до­до­му й пот­ра­пи­ла са­ме на чай. Най­мич­ки по­вибіга­ли з по­коїв і поз­но­си­ли ко­роб­ки й па­кун­ки. Ме­ла­ся увійшла в сто­ло­ву, поз­до­ров­ка­лась і пок­ла­ла на стіл тор­бин­ки з крен­де­ля­ми та су­ха­ри­ка­ми до чаю. Во­на, оче­ви­дяч­ки, бу­ла втом­ле­на й біга­ни­ною по Києві, і те­ат­ра­ми, і візи­та­ми; та й язи­ком во­на нап­ра­цю­ва­лась та­ки доб­ре, аж до вто­ми.

- Ну та й за­сиділась же ти в Києві! - ска­зав батько. - Ми те­бе жда­ли, жда­ли та й жда­ти пе­рес­та­ли.

- Ой та­ту! там бу­ло так ба­гацько де­чо­го ціка­во­го, що я му­си­ла зос­таться в Києві сли­ве на тиж­день. Го­луб­ко­ва заст­ре­ли­ли… а потім хо­ва­ли йо­го. Лю­ба й Таїса Андріївна за­дер­жа­ли ме­не, щоб вкупі піти та по­ди­виться, як йо­го хо­ва­ти­муть. Ой який же то був по­хо­рон! Яка бу­ла про­цесія! Яка пиш­но­та! Скільки на­ки­да­ли в ка­та­фалк вінків! - на віз не заб­рать. Та все в про­цесії сли­ве самісінькі да­ми ви­щої верст­ви. Усе бу­ли арис­ток­рат­ки. Був увесь бо­монд! Не мож­на ж бу­ло не зос­таться на та­кий по­хо­рон. Це ж за­ги­нув ве­ли­кий ар­тист, ве­ли­кий чо­ловік. Увесь бо­монд збігся для по­ша­ни ви­со­кої штуч­ності, бо ак­торське гран­ня це ж і ве­ли­ка, і най­цікавіша штучність. Хо­ва­ли йо­го, ніби яко­гось по­ета, - го­во­ри­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла оповідать і за по­хо­рон, і про усі обс­та­ви­ни убий­ницт­ва ве­ли­ко­го, незрівня­но­го Го­луб­ко­ва.

- Але ж ось у га­зеті вже про­май­ну­ла звістка, що в небіжчи­ка навіть не бу­ло й справ­дешнього та­лан­ту, окрім гар­ної вро­ди та чу­до­вих очей, - обізвавсь Ми­шук. - В цьому бу­ла йо­го й си­ла й ома­на.

- Авжеж! Го­во­ри! Не бу­ло ніякісінько­го та­лан­ту… Тя­миш ти в тих та­лан­тах, як од­на жи­во­ти­на в апельси­нах, - ска­за­ла сер­ди­то Ме­ла­ся. - Он і в те­бе гарні та­лан­ти: не виїхав про­ти ме­не на вок­зал. А я наб­ра­лась мо­ро­ки з ти­ми ко­роб­ка­ми за цілу до­ро­гу: все ска­чуть, як ска­жені со­ба­ки, та підска­ку­ють, не­на­че живі; тро­хи не по­вис­ка­ку­ва­ли з по­воз­ки. Си­диш вло­ма та нічо­го не ро­биш, б'єш бай­ди­ки, а не по­тур­бу­вав­ся прот­ряс­тись хоч до вок­за­лу мені на­зустріч.

- Та не виїхав я так собі: якось не бу­ло охо­ти, - ска­зав Ми­шук. - Я й не ду­мав і не га­дав, що ти на­ван­та­жиш на по­воз­ку та­ко­го ба­га­то уся­ких ко­ро­бок та па­кунків.

- Навантажила ко­ро­бок, бо бу­ло тре­ба. Не по­рожні ж ко­роб­ки я вез­ла з Києва в Дер­качівку собі на втіху, - гри­ма­ла Ме­ла­ся.

- Та вже ж! Яка ж «втіха з по­рожнього міха»? - по­жар­ту­вав Ми­шук.

- Добре, що ти вже пос­по­рож­няв ба­га­то міхів в Києві, а по­за­по­рож­ню­вать міхи ти не ду­же-то ква­пиш­ся, - на­тяк­ну­ла Ме­ла­ся.

«Це во­на на щось на­тя­кає, та не вга­даю на що. Але щось там та бу­ло в Києві. Чи не по­набріху­ва­ли ча­сом на ме­не Лю­ба або Кан­ди­би­ха?» - по­ду­мав Ми­шук.

Мелася по­пе­ре­да­ва­ла пок­ло­ни од київських знай­омих, роз­ка­за­ла про жит­тя Лю­би, її нарікан­ня на ви­со­ко­дум­но­го й оп­риш­ку­ва­то­го Елпіди­фо­ра і все зир­ка­ла зли­ми очи­ма на сво­го Ми­шу­ка. Ми­шук за­мовк, бо по­чу­вав якусь не­лас­кавість до се­бе в Ме­ласі сли­ве в кож­но­му слові й у зло­му зир­канні ско­са на йо­го.

Мелася по­вий­ма­ла з па­пе­ро­вих тор­би­нок та ко­ро­бок і по­нак­ла­да­ла в ко­ши­ки уся­ких кон­ди­терських буб­личків та крен­делів. Во­на пи­ла чай і з сма­ком їх тро­щи­ла, аж її міцні зу­би скре­го­та­ли.

- А при­сунь ли­шень, Ме­ла­сю, отой ко­шик, не­хай і я по­ла­су­юсь тро­хи, - про­сив Ми­шук.

Але Ме­ла­ся ніби й не чу­ла, що він ка­зав, і все тро­щи­ла сухі буб­лич­ки, навіть не гля­ну­ла на йо­го.

- Меласю ко­ха­на! по­сунь-бо до ме­не ко­шик з ти­ми ла­со­ща­ми, - вже го­лосніше ска­зав Ми­шук.

Мелася зир­ну­ла на йо­го й не по­су­ну­ла, а ніби пхну­ла ко­шик так зав­зя­то, що аж буб­ли­ки по­вис­ка­ку­ва­ли й по­си­па­лись на стіл.

«Що це з нею? Ні сіло ні впа­ло, як приїха­ла з Києва, а вже чо­гось прин­диться. Ба­чу, що зла на ме­не. Щось там та тра­пи­лось в Києві. І з якої це при­чи­ни во­на при­вез­ла з Києва свою лютість ніби в цих па­пе­ро­вих тор­бин­ках з буб­лич­ка­ми та крен­де­ли­ка­ми?» - ду­мав Ми­шук, ско­са зир­ка­ючи на Ме­ла­сю, але Ме­ла­ся в роз­мові навіть не обер­та­лась до йо­го й, оче­ви­дяч­ки, од­ми­ку­ва­ла од роз­мо­ви з ним.

- А мені ж звідтіль ніхто не пе­ре­дав пок­ло­ну? - спи­тав Ми­шук в Ме­ласі, зачіпа­ючи її зу­мис­не.

- Елпідифор Ва­на­то­вич і не ду­мав пе­ре­да­вать, бо Лю­ба ка­за­ла, що він те­пер так бун­дю­читься че­рез ту звізду на гру­дях, що не хо­че й ди­виться на тих, хто ниж­чий за йо­го в чи­нах. Він ду­має, що не­за­ба­ром бу­де десь гу­бер­на­то­ром, бо має лас­ку в міністра. А Лю­ба та­ка стур­бо­ва­на пов­сяк­час­ною свар­кою з ним, що, ма­буть, за те­бе й за­бу­ла, - зне­хо­тя ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Ну, ска­за­ти по правді, гар­на й Лю­ба, не тільки Елпіди­фор! - про­мо­вив Ми­шук, оче­ви­дяч­ки, тро­хи скривд­же­ний нех­ту­ван­ням давньої знай­омої. - Во­на на­чеб­то й доб­ра сер­цем, але… але… їй не кла­ди пальця в рот, бо вку­се. Та­ки доб­ре на­ту­рис­та. Мо­же, й во­на в де­чо­му вин­на.

- А ма­буть, так, - ска­зав Андріян Кирилович. - Їй при­па­да­ють до впо­до­би тільки комплімен­ти й підлес­ливість. Во­на лю­бить, щоб пе­ред нею все ка­ди­ли. Хто ка­дить цим ка­ди­лом, до то­го во­на бу­де й доб­ра. Це та­ка, про яку співа­ють в пісні: «Ко­ли б мені бог поміг, щоб я оже­нив­ся,- у скло в рям­ця її б впра­вив, сів би та й ди­вив­ся». Її вправ у рам­ця, засвіти пе­ред нею свічку, як пе­ред об­ра­зом, ка­ди пе­ред нею лес­то­ща­ми та прав ака­фис­ти з хва­ла­ми, - тоді во­на бу­де й доб­ра, і лас­ка­ва, й при­хильна до своїх хва­ле­ників. А тільки трош­ки пог­ладь її про­ти шерсті, то во­на од­ра­зу так і прис­не, як кішка, бо над­то вже оп­риш­ку­ва­та та й са­мо­люб­на на вда­чу.

- Ну, та­ту! ви вже над­то гу­ди­те її. Це ви глу­зуєте з моєї при­ятельки, побільшуєте хи­би її вдачі, - ска­за­ла Ме­ла­ся, обо­ро­ня­ючи Лю­бу.

- Це прав­да. Що во­на ска­же, те по­вин­но буть і гар­не й не­хиб­не, навіть свя­те. Ніякої су­пе­реч­ки во­на не стер­пить і за­раз рум­сає або й пла­че. Я її знаю доб­ре! - обізвавсь Ми­шук.

- О, бач! В те­бе все винні жінки, а не чо­ловіки, а чо­ловіки, бач, усі святі та божі. Ти ще ска­жеш, що й я та­ка дос­то­ту, як Лю­ба? - од­повіла Ме­ла­ся.

«Щось та є! Пев­но, й за ме­не бу­ла в неї роз­мо­ва з Лю­бою, ко­ли Лю­ба жалілась на сво­го Ва­на­то­ви­ча, - ду­мав Ми­шук, гри­зу­чи сухі буб­лич­ки. - Пев­но, су­ди­ли й йо­го й ме­не обидві в щирій роз­мові між со­бою. Знать, роз­мо­ва бу­ла й за ме­не».

- Ну, я ж не ка­жу, що ти та­ка дос­то­ту, як Лю­ба. Бо­ро­ни бо­же, як­би й ти бу­ла та­ка на вда­чу! Лю­бою мож­на тіши­тись та ба­виться зда­ле­ки, як цяцькою або як гар­ною ар­тист­кою на сцені. Але зблизька, в що­ден­но­му житті во­на неп­риємна й навіть пре­по­га­на лю­ди­на. А не­хай Елпіди­фор тільки за­че­пить Лю­бу хоч сло­вом, то во­на од­ра­зу так і прис­не, на­че прис­ком, та й ста­не диб­ки. А ти доб­ра ха­зяй­ка: знаєш, де й яка кур­ка не­сеться, - го­во­рив Ми­шук.

- Ну, спа­сибі за та­ку дум­ку про твою жінку. Як розк­ри­ти­ку­вавсь! Чи ви ба­чи­те? А по­ди­вись ли­шень на се­бе та обк­ри­ти­куй се­бе. Цього в чо­ловіків то й не­ма. Се­бе во­ни навіщось ми­на­ють, а своїх жінок то й кри­ти­ку­ють та й гу­дять. Знаємо ми вас га­разд! - ле­пе­та­ла Ме­ла­ся.

Довго ще оповіда­ла Ме­ла­ся навіть за ве­че­рею про Київ, за усіх київських знай­омих, за Лю­бу й Ва­на­то­ви­ча, за опе­ру, а най­більше роз­ка­зу­ва­ла за ро­ман Го­луб­ко­ва та за йо­го пиш­ний по­хо­рон, на кот­ро­му де­які да­ми пла­ка­ли. Вже пізньої до­би во­на пішла до се­бе в надвірню ха­ту на од­по­чи­нок. Але й там нянька, ста­ра ба­бу­ся, ще роз­пи­ту­ва­ла в панії, що во­на ба­чи­ла ціка­во­го в Києві. А Ме­ла­ся, аби тільки хто торк­нув її язик, бу­ла лад­на то­рохтіть, на­че ка­те­рин­ка.