Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
— Що я можу знати?
— А їм яка різниця? — щиро здивувався Дзюба. — Люди добрі, я ж у губчека служив! Те саме, дядьку! Нагребуть повну буцегарню народу, ребра поламають, заб'ють до крові для годиться — та й по всьому! Признався, не признався — до стінки, місця звільняй! Розмова коротка! То що, Артемію, де ми покуримо?
— Надворі кадіть! — заявила Маруся, підводячись, навіть упираючи руки в боки. — І знаєш що, Якове? За всіх скажу. Як лякати нас приїхав, то махай краще, вертайся зі своїм благородієм, робіть, що хочете. Бо тобі не раді, й ніяких розмов не буде!
— А ти, Марусько, хіба за господиню?
Опанас, крекчучи, підвівся, підважив сокиру.
— Вона до діла говорить. Ми люди мирні, намагаємося при всіх владах уціліти. Та коли вже на те пішло, що з'явився тут юда, — нехай: зустрінемо, як він заслуговує. Порадилися, вирішили. Страшно помирати, але терпіти таких, як оце ти, — ще страшніше.
Дзюба поцмокав язиком.
— Бач, заговорили… Мирні люди… Багато чого вам треба пояснювати. І не хочу, бо бачу: теж не будете слухати. Я до Шеремета приїхав, хрещеника, вважайте, свого. Дасте кількома словами з ним перекинутися — добре. Не дасте — поїду геть. Не приведу сюди нікого, можу навіть перехреститися.
— Ой, та йдіть уже собі! — роздратовано відмахнувся Опанас, тут же гримнув на жінок: — Ви чого розсілися? Спати мені лягайте! Я поки посиджу…
…Надворі було по — осінньому прохолодно. Шеремет накинув бекешу, Дзюба щільніше закутався в шинель. Мовчки витяг кисета, дістав нарізані папірці, простяг Артемові. Той кивнув головою, заклеїв свою цигарку. Вони задиміли, дивлячись на всипане зоряними цяточками небо. Яків заговорив першим:
— Ти ж у штани наклав, коли мене побачив. Скажи?
— Усе, що хотів сказати? Тоді я пішов.
— Чекай — чекай, дядьку, — Дзюба притримав його за рукав. — То я так, жартую. Хоч наклав, наклав, але можеш мені не признаватися. То правда, не думав тут, на хуторі, тебе застати. Потрусити його взагалі поїхали для звичаю. Партизанів шукають, зеленівців. Тільки нема їх уже. І не буде більше.
— Чому?
— Не знаю, хто на солдатів налетів. Але не хлопці Зеленого, точно. Або інший отаман у них, або просто гуляють, без ватажка. Треба ж кудись себе дівати.
— Досить крутити, Дзюбо. Якого дідька?..
— Такого! — різко перебив той, забувши про цигарку. — Такого! Сидиш тут у комірчині, в теплі й добрі. Жереш, спиш, баба поруч! Не знаєш нічого! Усе, амба отаманові! Нема Зеленого, вбили!
У голові Шеремета лунко бамкнув дзвін.
Раз. Другий. Третій.
Так калатало, як наче церковна дзвіниця била на сполох.
— Брешеш, — процідив Артем. — Скільки знаю тебе, завжди брехав. Звідки знаєш?
— Вуха є, то й слухаю, — огризнувся Дзюба. — Як я до золотопогонників потрапив? Здався. Сам прийшов. Тоді, влітку, коли втік від Зеленого, так само покаявся. Помилявся, мовляв, під страхом смерті став під отамана. Усе чекав нагоди втекти, людей зберіг, зате…
— Кого це ти зберіг?
— От хай би в чека пішли й перевірили! — відбрив Яків не без гордощів. — Розказав, що знав, де в отамана яка агентура, хто симпатизує. Поки на гауптвахті сидів, перевірили товариші. Не я б здав, то по — любому каюк. Губчека теж не дурні верховодять. Бач, назад узяли. Туди ж, тюрму охороняти. Ну, а як дядько Денікін попер, заметушилися там, почали людей стріляти, папери палити. Бачив би, скільки крові по собі лишили… — він говорив спокійно, ніби оповідав байку, казку чи звичайну історію з життя. — Ну, думаю собі, не підходить мені таке. Тихцем, хаміль — хаміль — і заліг, зачаївся. Та й помалу забули про мене в чека. Ой, не тільки я втік! Зайшли добровольці, біла кістка. Я відразу до них. Мовляв, натерпівся від червоних, був силою мобілізований, сам служив государеві імператору вірою — правдою. Не повіриш, «Боже, царя храни!» їм утнув!
— Чого ж — повірю.
— О, бач! — Яків не відчув іронії. — Значить, пояснив: служив при тюрмі, конвоїром. Вони мене й приписали до контррозвідки. Тепер, бач, я в каральному загоні. На правах місцевого, все тут знаю. Пани офіцери мене навіть бережуть…
— Не заговорюй мені зубів, Дзюбо! Зелений… Як знаєш, що його вбили?
— До цього ж і веду! Десь днів із п'ять тому пішли в контррозвідці чутки — застрелили отамана Данила Зеленого десь біля Канева. Він ніби вертався сюди, в рідні краї. Про щось там домовлявся з Петлюрою. І наче був біля нього агент самого Щучкіна.
— Це ще хто такий?
— Ніколи не бачив, — признався Дзюба. — Керує контррозвідкою діда Антона.
— Кого?
— Золоті погони кличуть так свого командувача — Денікіна Антона Івановича. Та ну його, тебе ж, дядьку, Зелений цікавить.
— Дуже цікавить. Хто бачив отамана мертвим?
— Були люди, — Яків кивнув, ніби погоджувався сам із собою. — Перевіряли. Отамана вашого стріляли, та не дострелили. Довезли сюди, до Стрітівки, знаєш, де це… Там відійшов. Хоч кажуть, дуже схожого чоловіка туди доправили, аби обдурити всіх. Сам же отаман ховався десь у Ковалях, теж недалечко. І там усе одно помер…
— Могили, значить, нема?
— Я не бачив, — Дзюба приклав собі розчепірену правицю до серця. — Та казали люди всякі, що самі бачили. Є такі, що були на похороні. Словом, Артемію, скажу тобі так: різні місця смерті Зеленого називають. Але ніхто не каже — живий. Тут інше: розбіглося військо без отамана. Золотопогонники ганяють по повітах залишки, зграйки роздрібнені. Ніхто вже з тилу не скубе.
Очі звикли до ночі. Шеремет побачив, як Яків посміхнувся у вуса.
Захотілося стрельнути впритул. Не думаючи про наслідки. Учинити з ним, як у давнину розправлялися з гінцями, що приносили недобрі звістки.
— Нащо ти говориш мені це все? — запитав глухо.
— Аби не надибав — не сказав би, — легко признався Дзюба. — Я ж нічого не забуваю, дядьку. Міг би помітити. Ти ж мене тоді, біля кручі, пам'ятаєш, від неминучої смерті, вважай, урятував. Та ще й від дурної. Засмалив би мені хлопчисько — шмаркач кулю в пузо, не розбираючись, — і по всьому, ніхто б тебе зараз від іншої кулі не врятував.
Заведешся з ним, і таке враження, наче в гною вивалявся. А глянь з другого боку, то без Дзюби й діла б не було.
Від кого й коли Шеремет почув це? Мабуть… Точно, Палій розмірковував, коли вони сиділи у нього в хаті ще цією весною, а здавалося, ніби відтоді минуло ціле життя. Була жива його дружина, діти сопли на печі…
Значить, хтось його тримає коло нас на цьому світі.
Різко труснувши головою, Артем прогнав від себе ті спогади. Хоч таки правду казав тоді Федір, щиру правду. Як усе непросто з цим Яковом Дзюбою! Як усе заплутано! Чорна людина, янгол — вигнанець, якогось дідька все довкола нього крутиться…
— Ти чого, наче кінь? — поцікавився той, мовби відчуваючи, що Шеремет думає про нього.
Та прочитати тих думок не міг.
— Повірити важко, — Шеремет говорив правду.
— А ти все одно вір, дядьку. Отак візьми й повір. І думай, куди себе дівати. Військо Зеленого розлетілося. Зараз, кажуть, хто перший назвався, той і отаман. Нема тобі чого там робити. Відлежся на хуторі. Хтозна, як воно піде далі й куди вітер повіє. Але не до отаманів, я тобі кажу.
Може, хотів Яків почути якусь відповідь, та Шеремет відмовчався.
— Тоді бувай, дядьку, — Дзюба легенько ляснув його по плечі. — Відплатив я тобі за той день коло Дніпра. Ми квити. От не сходитися б нам більше — ані так, ані сяк. Ніяк бажано. Різними дорогами йти, не перетинатися.
Отут Артем цілком погоджувався. Та промовчав. Дозволив Якову знову потріпати себе по плечі. Дочекався, поки той скочить на коня і зникне в нічній темряві. Лише тоді повернувся до хати.
Треба розказати людям про смерть отамана Данила Зеленого…
8
Того селянина привели, коли в таборі зібралися відправити дев'ятини за Федором Палієм.
Наближався грудень. Болота в Гощівському лісі, де знайшли притулок партизани, що збилися в загін після отаманової загибелі, подекуди не замерзали навіть лютими зимами. Шеремета на початку листопада привів сюди всюдисущий Семен Середа потаємними стежками, про які з чужинців мало хто знав. Там, на острівцях, хлопці поставили міцні курені. Здебільшого сиділи в них, коли падали дощі, палили вогнища, грілися й коли — не — коли посилали невеличкі групи до найближчих сіл по харчі.
