Гонихмарник - Корний Дара (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗
Аліна бере Марту за руку, і вони сидять так мовчки. Кожна думає про своє. У кімнату заклопотано зазирає Агнеса Петрівна:
— Алінко, Мартусю, мені слід ненадовго вийти, на годинки дві. Там на кухні Юлія Орестівна, медсестра, про всяк випадок нагадую. Ви тут погомоніть. Доню, ти не втомилась?
— Від лежання, мамо, чи від спання? Ні! — Марта відповідає безбарвним голосом.
Агнеса Петрівна сумно виходить, прикривши за собою двері, згодом замикаються і вхідні.
— Марто, пригадуєш, як колись твоя бабуся Роза розповідала нам різні казки-бувальщини? — Аліна досі тримає Марту за руку. — Ти знаєш, а я віднедавна збираю їх, деякі вигадую сама. Уже й не пригадаю зараз, яку вигадала, яку почула. Хочеш послухати одну?
Марта ствердно киває головою.
— Якось затіяли гру в піжмурки-хованки людські почуття. Настала черга Божевіллю жмуритись. «Один, два…» — почало Божевілля свою лічилочку і рахувало довго-довго. Почуття заховалися — хто де. Розпочалася гра. Першим Божевілля знайшло Лінь, бо через власну ледачкуватість та заховалася зовсім поруч, за каменем. Потім Божевілля почуло, як розмовляє Віра на небі з Богом, тож знайшло і її. Вулкан тремтів від емоцій — зрозуміло, там заховалися Пристрасть та Бажання. Тріумф віднайшовся на Евересті, найвищій вершині світу, недалечко, в затінку, причаїлася
і Заздрість. Егоїзм зі свого вулика прогнали розлючені бджоли — шукати його не мусило Божевілля, сам знайшовся. У плесі озера віднайшлася Краса, що милувалась собою. У свіжій і соковитій траві лежав та мріяв Талант. На дні занедбаної криниці дрімала Журба. За веселкою заховалась Брехня. Лишень Кохання мов крізь землю провалилося. Ні в океані, ні на небі, ні в лісі, ні в пустелі його не було. Раптом на галявині Божевілля помітило розкішний кущ диких руж, які пломеніли з любов'ю. Здогадалося Божевілля — хто там. І вирішило налякати Кохання. Тож воно тишком-нишком розсунуло гілки куща і раптом почувся жахливий зойк. Тисячі гострих шипів вп'ялися в очі Коханню. Прикро, але Кохання осліпло, стало безпомічним. Божевілля вважало себе винним у цій пригоді. З того часу Божевілля стало вірним поводирем Кохання. Ходять і донині вони разом — Кохання та Божевілля. Деякий час дівчата сиділи мовчки.
— До чого я веду, Мартушко? Зрозумій, поки поруч із тобою будуть ті, хто не боїться тобі дати руку, стати твоїм поводирем, спіймати тебе, коли ти падаєш, доти варто жити… Навіть якщо той поводир — Божевілля. Варто жити, подруго, коли поруч є ті, кому ти потрібна, кому потрібні твоя присутність, твоє слово, твій сміх.
— Ти говориш зараз про сліпу Марту чи про сліпу Любов? — Марта пробує жартувати, й Аліна розуміє, що варто продовжувати далі.
— І про одну, і про другу. У тебе є мама, є я, є Петро. У мене є батьки, ти і Сашко.
— Сашко? Ага, так, той хлопець, що врятував мене. Про нього Петро розповідав. Він тебе кохає. І ти його також? Правда ж. Хіба можна такого хлопця не кохати? Не розумію, Лінушко, чому ти його від пані Ірини ховаєш?
— Що, Петро накапав? А ще кажуть, що у жінок язик мов помело?
— Аліно, не з'їжджай із теми!
— А я й не з'їжджаю! Те, про що я тобі зараз розповім, не знає ніхто — ні Петро, ні моя мама, ні тато, не все знає навіть Сашко. Це стосується Кохання, отого сліпого. Спочатку це все може видатися божевіллям. Але колись люди гадали, що і Земля пласка, а те, що вона майже кругла і крутиться навколо Сонця, вважалося святотатством. Я розповім тобі дещо, а ти будеш вирішувати — божевільна я чи закохана. А може, і одне, і друге.
Аліна розповіла Марті все. Спочатку про маму та Ігоря, бабусю-травницю, про мамину родину. Про Сашка-Кажана, про Гонихмарника.
— Тепер я розумію, Алінко, чому ти мені розповіла легенду про Божевілля. Ти справді божевільна. Закохатися в такого… Господи, Аліно, воно таки сліпе, те кохання! Що ж ти будеш далі робити? Ти хіба не розумієш, що ви не можете бути разом. Він ніколи не належатиме лише тобі. Я ж тебе знаю: ти не зможеш ділити свого Сашка зі ще кимсь чи чимось. А якщо в тебе народиться син? Ти що, хочеш померти?
Марта від почутого сіла на ліжку, перейшла майже на крик. На обличчі дівчині заграв рум'янець. Гарний стрес для хворої! У кімнату перелякано зазирнула медсестра в білому накрохмаленому халатику і в такій же шапочці:
— Марто! У вас все гаразд? Нічого не трапилося? Що за крики, дівчата?
— Юліє Орестівно, то я галасую — не стримала емоцій, не звертайте уваги. — Марта вертає в свою звичну позу.
— Марто, вам не можна хвилюватися. А ви, — звертається до Аліни, — маєте піти. Хворій такі емоції протипоказані.
— Знаєте шо, Юліє Орестівно, якщо Аліна піде, то я розкажу мамі, що ви на кухні палите. Не забувайте — у мене прекрасний нюх, як для сліпої. Ну, вижене вас мама, де ви ще зможете на дурняка такі гроші заробляти? Вийдіть із кімнати і зачиніть за собою двері.
— Та я, я… Це ж тільки краще для вас! Тому що…
Марта сердито перебиває медсестру:
— Цить! Хто платить — той замовляє музику!
Медсестра, вся зблідла від хвилювання та щойно почутого, виходить із кімнати.
Дівчата починають голосно реготати.
— То ти мене, Аліно, хвору-нещасну, приречену довела! Уже на людей починаю кидатися. А ще годину тому думала, що помираю. Ти мені скажи, що робити станеш? Ти точно ненормальна.
Аліна якусь мить мовчить, ніби вирішує дилему чи варто зараз казати подрузі те, що вона замислила, але без Марти та затія не варта ніц:
— Таки щось маю зробити. Та без твоєї допомоги, Мартушко, ніяк.
— Боже, Аліно, що може сліпа немічна істота? Мені б хто допоміг.
— Хто зна, може те, що я замислила, і тобі допоможе?
Коли Аліна закінчує говорити, кімнату наповнює тиша, і вони сидять мовчки, здається, вічність. Насправді минуло лише пару хвилин. Нарешті озивається Марта. Голос звучить дуже серйозно і навіть трішки урочисто:
— Алінко, я мушу подумати.
— Згода, ти маєш все обміркувати, тому що в разі удачі — назад дороги не буде, розумієш, про що я? Врешті — то твій вибір, тільки твій, — Аліна, ніжно пригортає до себе Марту. — Знаєш, а я думала — ти мене пошлеш після почутого.
— Та що ти, Лінушко. Тепер я мушу жити! Бо в мене з'являється вибір! Точніше, вже є!
Знову повернувся той сон. Сама й не знає, який він? Учора її лякав, а сьогодні? Вона падає, падає вниз із верхівки вежі, мов осінній лист. Аліна вже знає, хто її зіштовхує, вона розгледіла його обличчя ще в Карпатах. Аліна розуміє, що могла б і не втікати, бо не боїться його. Уже не боїться. Але то гра, і в ній такі правила. Вона піднімається вкотре на вежу. І знову падає. Не долітаючи до землі, легкі й міцні руки-крила підхоплюють її. Аліна встигає розгледіти обличчя рятівника. Вірніше, рятівниці. То блакитноока дівчина із салатовим волоссям, її знайома, навіть приятелька. Вона з нею щоранку бачиться у люстерку, у ванній. І вона останнім часом їй дуже подобається.
Аліна йде вранішньою львівською літньою вулицею. Сонце ще не надто високо, щоб зуміти зіпсути зі своєю приятелькою-спекою настрій. Просто гріє. Уже серпень. Чомусь літо завжди так проходить — стрімко, чвалаючи босими ногами теплими калабаньками, струменіючи з неба скажено палаючим Сонцем, підморгуючи хитро вишнями-черешнями, чорноокою смородиною, червонобокою полуницею, суницею, порічкою, малиною… Тоді приходить сливопад, абрикосовій, неперевершені запахи кавуна та дині. На те воно і літо — щоби бути ось таким пекуче-нестримно-нестерпним, щоб згодом взимку снитися. Ніжно й терпко, як оті перші яблука-зеленушки, які так настирливо обривають діти, не даючи їм змоги дочекатися осені. І коли взимку ти п'єш липово-шипшиновий чай зі смородинним варенням, чи малиновим, чи абрикосовим, чи ожиновим, ням-ням, то ти направду п'єш літо, щедре і багате. Яке ось так дбайливо залишило по собі знимку, таку смачну, правдиволітню пам'ять.
Аліна йшла таким ще свіжим Стрийським парком і думала, думала, думала.
Сьогодні вранці при вході на стадіон її чекав Юрко, у голові закалатали дзвоники. Він звично потис їй руку і промовив дуже серйозно, майже пафосно:
