Великі сподівання - Диккенс Чарльз (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Обідали ми в найкращій з трьох кімнат; друга з них була гардеробною містера Джеггерса, а третя - спальнею. Він сказав нам, що йому належить увесь будинок, але що рештою кімнат він користується лиш деколи. Стіл був обставлений щедро - хоч таки справді без срібного посуду,- а обік стільця містера Джеггерса стояла містка обертова етажерка з численними пляшками та карафками і чотирма вазами садовини на десерт. Я запримітив, що він усе тримав у себе напохваті й волів пригощати гостей з власних рук.
У кімнаті стояла книжкова шафа; книжки, як свідчили корінці, складалися з життєписів іменитих злочинців, праць про слідство й судочинство, про кримінальне право, парламентських актів тощо. Меблі всі у мого опікуна були міцні й добротні, як ланцюжок від його годинника. Але вигляд вони мали діловий, та й узагалі в кімнаті оздоб, як таких, не водилося. У кутку там примостився столик з паперами та абажурною лампою - отже, і з цього погляду йото домівка нагадувала контору: ввечері йому досить було викотити столика з кутка, щоб знов сісти за роботу. Досі він не мав нагоди роздивитись моїх колег - ми ж з ним удвох ішли попереду,- тож тепер, теленькнувши дзвіночком, опікун став на килимку перед каміном і зміряв їх прискіпливим поглядом. На мій подив, основну - якщо не всю - увагу він приділив Драмлові.
- Піпе,- сказав він, поклавши свою велику руку мені на плече й одводячи мене до вікна.- Я не знаю, як кого з них звуть. Хто оцей Павук?
- Павук? - не зрозумів я.
- Цей прищавий, незграбний, набурмосений.
- Це Бентлі Драмл,- пояснив я.- А той з ніжними рисами обличчя - Стартоп.
Цілком знехтувавши «того з ніжними рисами», опікун сказав:
- Отже, він зветься Бентлі Драмл, так? Принадний тип.
Містер Джеггерс зразу ж заговорив до Драмла і анітрохи не збентежився, що той відповідав знехотя й оспало,- навпаки, він ще завзятіш хотів утягти його в балачку. Я саме задивився на них двох, коли в кімнаті з'явилась економка, що принесла першу страву.
Років їй було під сорок - хоч, може, вона мені здавалася молодшою, ніж насправді. Досить висока й струнка, рухлива, дуже бліда, ця жінка мала великі пригаслі очі й цілу кучму виткого волосся на голові. Вона раз у раз розтуляла рота, немов від задухи, і на обличчі її був вираз сполошеності й тривоги - не знаю, може, це тому, що вона мала хворе серце, але я кілька днів перед тим дивився в театрі «Макбета», і ось її обличчя, здавалось мені, неначе так само було обвіяне гемонським вогнем, як і ті примари, що виринали там з відьомського казана.
Вона поставила посуд, тихенько торкнулась пальцем ліктя мого опікуна, даючи знак, що обід на столі, і зникла. Ми посідали за круглий стіл - опікун посадив біля себе з одного боку Драмла, а з другого - Стартопа. Перша страва виявилася смачнющою рибою, а потім ми мали так само добірну печеню з баранини і не менш добірну птицю. Соуси, вина, різні приправи - все найвищого гатунку - ми діставали з рук господаря, котрий брав їх з етажерки, пускав круг столу, а тоді незмінно вертав назад на ті полички. Звідти ж подавав він нам чисті тарілки, ножі й виделки для кожної відміни, а брудні складав у два кошики, що стояли на підлозі біля його стільця. За столом ніхто не прислуговував, тільки економка вносила страви. І щоразу, як я бачив її обличчя, воно нагадувало мені ті поріддя з відьомського казана. Через багато років я уздрів моторошну її подобизну, коли в темній кімнаті позад запаленої чаші з пуншем переді мною промайнуло одне обличчя, яке тільки й мало спільного з обличчям цієї жінки, що хвилясте волосся.
Я пильно приглядався до економки - вражений її зовнішністю, та й пам'ятаючи Веммікові слова про неї,- і помітив, що ввійшовши в кімнату, вона невідривно дивиться на мого опікуна і не зразу випускає з рук посудину, яку ставить перед ним,- немов боїться, щоб він не покликав її назад, немов хоче, що як він має щось їй казати, то хай би вже казав, коли вона поруч. Він же начебто цілком це усвідомлював і зумисне тримав її в постійній напрузі.
Обід пройшов весело, і, хоч мій опікун, здавалося, не спрямовував, а тільки підохочував розмову, мені виразно вчувалося, що він спонукає нас розперезатися. Я от, ледве розкривши рота, виявив, що торочу про власний нахил до марнотратства, поблажливо висловлююсь про Герберта й вихваляюся своїми блискучими перспективами. І так кожен з нас, а Драмл - найбільше за всіх: його схильність злісно і єхидно так брати на глузи ближніх виявилася сповна ще до того, як ми встигли впоратися з рибою.
Дещо пізніш, коли вже подали сир, розмова наша перекинулась на гребню і ми почали кепкувати з Драмла, що він завжди повзе поночі ззаду, ближче до берега, як той земноводний плазун. Драмл на це заявив господареві дому, що ми для нього - порожнє місце і що спритністю він кожного з нас перекриє, а щодо сили, то він може розкидати нас, як тріски. Скориставшись цією дріб'язковою пересваркою, мій опікун непомітно розпалив його мало не до шалу: Драмл закасав рукав і став натужувати руку, щоб усі побачили, які у нього м'язи, і ми теж, як ідіоти, позакасували рукави й стали напружувати м'язи.
А економка в цю хвилину саме прибирала зі столу. Мій опікун не звертав на неї ніякої уваги, навіть одвернув обличчя; відхилившись на стільці, він покусував пальця і не знати чого зацікавлено спостерігав за Драмлом. І ось, коли економка простягла руку через стіл, він раптом накрив її своєю здоровенною долонею, як пасткою. Цей його рух був такий несподіваний і вправний, що ми відразу припинили наше безтямне змагання.
- Коли вже говорити про силу,- сказав містер Джеггерс,- то ось я вам покажу зап'ясток. Моллі, хай вони глянуть на вашу руку.
Одна рука її лежала затиснута пасткою, але другу вона встигла сховати за спину.
- Я вас прошу, хазяїне,- тихо озвалась вона, уважно й благально втупившись у нього очима.
- Ось я вам покажу зап'ясток,- повторив містер Джег-герс, непоступливий у своїй рішучості.- Моллі, хай вони глянуть.
- Ради бога, хазяїне! - знов стала вона благати.
- Моллі,- сказав містер Джеггерс, не обертаючись до неї, а вперто дивлячись у протилежний бік кімнати.- Хай вони побачать обидві ваші руки. Покажіть їм. Ну-бо!
Він послабив свій стиск і повернув її руку долонею догори. Друга її рука з'явилася з-за спини й лягла на стіл поруч з першою. Зап'ясток на ній був геть спотворений - вздовж і впоперек у глибоких шрамах. Витягши вперед руки, вона відірвалась очима від господаря і обвела кожного з нас настороженим поглядом.
- Ось де сила,- сказав містер Джеггерс, спокійно проводячи пальцем по прожилках.- Мало хто з чоловіків має в руках таку силу, як ця жінка. Просто неймовірно, як міцно можуть стиснути ці руки. Мені багато рук доводилось бачити, але дужчих за ці я не бачив - ні у чоловіка, ні в жінки.
Поки він неквапно й розважливо промовляв ці слова, погляд її невідступно стежив за нами. Тільки він змовк, вона знов перевела очі на нього.
- Досить, Моллі,- сказав містер Джеггерс, злегка кивнувши їй головою.- На вас помилувались, тепер можете йти.
Економка прибрала руки зі столу й вийшла, а містер Джеггерс узяв з етажерки карафку, налив собі вина й пустив її по колу.
- О пів на десяту, панове,- сказав він,- нам треба буде розійтись. І прошу вас - намагайтесь не марнувати часу. Я радий був з усіма вами познайомитись. Ваше здоров'я, містере Драмл.
Якщо, вирізняючи отак Драмла, він хотів, щоб той ще дужче розпалився, то йому цілком пощастило. Попри всю свою насупленість, Драмл був утішений: він дедалі відвертіше виявляв зневагу до нас і зрештою зробився зовсім нестерпним. А містер Джеггерс із тим самим своїм незрозумілим для мене зацікавленням придивлявся до його поведінки, все нахабнішої з кожною хвилиною. Здавалося, Драмл правив йому за своєрідну присмаку до вина, яким він частував нас.
При нашій хлоп'ячій нестриманості ми, мабуть, випили зайвого, а що вже набазікали зайвого - то безперечно. Особливо ми розгарячкували, коли Драмл став під'їдати нас, що ми занадто легковажні з грішми. Я тоді в запалі необачно бовкнув, що не йому б говорити про це, бо ось у мене на очах він з тиждень тому позичив у Стартопа гроші.
