Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
Річард пропустив Келен вперед, намагаючись триматися між нею і переслідувачами. Виття долинало здалеку, з боку кордону, але Річард зрозумів, що пси мчать їм навперейми. Зіткнення неминуче, тепер це тільки питання часу. Якби подорожні могли повернути праворуч, подалі від кордону, тоді ще був би шанс відірватися від погоні. Але ліс був занадто густим, через зарості швидко не поскачеш, а зволікання могло вартувати смерті. Залишалася єдина надія — дістатися до драговини перш, ніж їх наздоженуть гончі. Річард поняття не мав, скільки туди їхати і що робити, опинившись на місці. Він знав одне: дістатися необхідно.
Кольори дня поблякли. Наближалася ніч. Холодні дрібні краплі падали Річарду на щоки і, змішавшись з потом, стікали теплими струменями по обличчю. Він дивився на безвольн тіла Зедда і Чейза, які погойдувалися і сподівався, що вони міцно прив'язані до сідел, сподівався, що рани їх безпечні, що незабаром вони прийдуть до тями. Така гонка явно не піде їм на користь. Келен не оглядалася. Вона пригнулась до гриви і пильно дивилася вперед.
Стежка петляла, звертаючи то вправо, то вліво, огинаючи могутні дуби і скелі. Все рідше зустрічалися загиблі дерева. Дуби і клени заступали пишними кронами сіре вечірнє небо. Стало зовсім темно. Гончі наблзилися. Коли вершники в'їхали в сирий кедрівник, стежка раптово пішла під ухил. «Добрий знак, — подумав Річард, — кедр росте на болотах».
Келен зникла за поворотом. Обігнувши групу дерев, Річард побачив, як вона спускається в балку. Незважаючи на туман Річард зауважив, що верхівки дерев розступалися. Похмурі драговиння. Нарешті.
Спустившись по стежці слідом за Келен, Річард відразу ж відчув запах гнилі та сирості. Химерні клапті туману розступалися і зникали при його наближенні. З непролазних хащів долинали різкі крики і ухання. Позаду, вже зовсім близько, долинало завивання гончих серця. З дерев, чиє коріння, більш схоже на чіпкі пазурі, йшло глибоко в воду, звисали ліани. Тонкі, вкриті чахлим листям, вони обвивали все, що могло витримати їх тягар. Здавалося, кожна рослина існує за рахунок іншої, намагаючись узяти гору над сусідами. Вода, темна і спокійна, розходилася гнилими калюжами, забиралася під коріння, лизала потужні стовбури. На поверхні води плавала ряска. Буйна рослинність поглинала стук копит. Тільки крики споконвічних мешканців драговин луною розносилися над водою.
Стежка стала зовсім вузькою. Довелося притримувати коней, щоб ті не спіткнулися об коріння. До слуху Річарда долетіли завивання гончих, що з'явилися на краю лощини. Келен озирнулася. Якщо не звернути з стежки, через кілька хвилин їх наздоженуть гончаки серця. Річард обвів поглядом околиці і оголив меч. Неповторний металевий дзвін зазвучав над каламутною водою. Келен зупинилася і обернулася.
— Туди, — він вказав вістрям меча направо, — на острів. Здається, там досить сухо. Можливо, гончі серця не вміють плавати.
Річард не надто сподівався на це, але нічого кращого придумати все одно не міг. Чейз сказав, що серед мочарів вони будуть в безпеці, але не сказав, чому. І це єдине, що прийшло йому в голову. Келен без коливань направила коня в воду. Річард пішов за нею. Крізь просвіти між стовбурами він бачив гончих, що наближалися. Озерце виявилося не надто глибоким, фути три-чотири. Кінь Келен повільно наближався до острова. Болотяна трава, відірвавшись від мулистого дна, спливала на поверхню.
І тут Річард побачив змій.
Довгі, темні, вони, звиваючись, підпливали з усіх сторін, піднімаючи голови. Червоні язички тріпотіли в тумані. Бурі з мідними плямами тіла були майже невидні в каламутній воді. Водна гладь залишалася практично нерухомою. Таких величезних змій Річарду ще не доводилося бачити. Келен дивилася тільки на острів і тому не помітила змій. До нього було далеко. Річард знав, що вони не встигнуть дістатися до острова. Їх наздоженуть змії.
Він озирнувся, намагаючись прикинути відстань до стежки. Там вже темніли контури гончих. Звірі металися, опустивши голови, і поривалися кинутись в воду слідом за вислизаючою від них здобиччю, але тільки протяжно вили від розчарування і безсилля.
Річард опустив вістря меча в воду. Він вб'є першу ж змію, яка наважиться наблизитися до них. І тут сталося щось дивне. Як тільки меч торкнувся води, змії різко повернули і поспішно попливли геть. Магія меча відлякала їх. Річард і не підозрював, що магія могла мати такий вплив, але був невимовно радий такому повороту подій.
Вони повільно просувалися вперед, об'їжджаючи гнилі дерева, які підносилися серед трясовини, як колони. Кожному доводилося розводити в боки звисаючі з гілок клапті моху. Як тільки вони виїхали на мілководдя і меч перестав торкатися поверхні води, повернулися змії. Річард нахилився і знову опустив меч в воду. Змії тут же відпливли, явно не бажаючи мати справи з чарівною зброєю. Річард замислився над тим, що відбудеться, коли вони виберуться на сушу. Чи підуть за ними змії? Ці тварюки можуть виявитися куди небезпечніше гончих.
Кінь Келен вийшов на берег і став підніматися по крутому схилу. З боків його стікала вода. Посеред острова, на найвищому місці, стояло кілька тополь. Біля берега росли кедри. Більша частина суші була покрита заростями очерету. Бажаючи перевірити, що станеться, Річард вийняв меч з води трохи раніше, ніж слід було. Змії попрямували до нього. Коли він вибрався з води, частина з них розгорнулася і попливла геть, частина залишилася поблизу, але жодна змія не наважилася виповзти на сушу.
Річард поклав Зедда і Чейза на землю під тополями. Уже стемніло. Він витягнув з дорожнього мішка шматок парусини і натягнув між деревами. Вийшов хоч якись притулок. Все навколо промокло, але вітру майже не було, і імпровізований намет надійно захищав від дощу. Про те, щоб розпалити вогонь, годі було й думати. Хмиз, що валявся під деревами, абсолютно відсирів. Добре ще, що було не холодно. В темряві квакали жаби. Річард прилаштував на уламок дерева пару свічок, і під навісом стало трохи світліше.
Вони з Келен оглянули Зедда. Ніяких ран у старого не було, але він все ще залишався без свідомості. Чейз перебував у такому ж стані.
Келен помацала лоб Зедда.
— Для Чарівника закриті очі — недобрий знак. Не уявляю, що ми можемо для них зробити.
— І я не знаю. — Річард похитав головою. — Добре ще, що у них немає гарячки. Може, в Південному Пристанищі знайдеться лікар? Я споруджу носилки і причеплю їх до коней. Думаю, так буде краще, ніж знову прив'язувати їх до сідел.
Келен дістала ще дві ковдри і закутала друзів. Потім вони з Річардом всілися перед свічками. Лив дощ. На стежці в зловісній темряві горіли жовті очі. Недобрі вогники очей металися уздовж берега. Час від часу до острова долітало розчароване виття. Річард і Келен дивилися на переслідувачів, яких відділяла від них всього лише чорна смуга води.
— Цікаво, чому вони не попливли слідом за нами? — Келен невідривно дивилася на палаючі очі хижаків.
Річард крадькома глянув на неї.
— Думаю, вони злякалися змій.
Келен миттєво скочила, ударившись головою об натягнуту парусину, і стала озиратися по сторонах.
— Змії, які змії? Мені зовсім не подобаються змії, — швидко промовила вона.
— Якісь великі водяні змії. — Річард подивився на неї. — Як тільки я опустив у воду меч, вони попливли геть. Думаю, тепер нам нема чого боятися. Вони не вилазять на сушу. Так що тут ми в безпеці.
Келен ще раз окинула пильним поглядом околиці, щільніше загорнувшись у плащ і підсіла ближче до Річарда.
— Ти повинен був попередити мене, — насупившись, сказала вона.
— Я й сам не знав, що вони тут водяться, до тих пір, поки не побачив. Позаду були гончаки. Не думаю, щоб у нас був інший вибір, і потім мені не хотілося тебе лякати.
Келен промовчала. Річард дістав ковбасу і кусень хліба, останній. Він розламав хліб, відрізав кілька шматків ковбаси і передав їй. Вони підставили бляшані кухлі під стікаючий з парусини струмінь води. Мовчки поїли, стривожено оглядаючи околиці, прислухаючись до безугавно шуму дощу.
