На краю Ойкумени - Ефремов Иван Антонович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
— Хочу і дякую тобі, вождь. А чи товаришам моїм можна буде піти зі мною?
— Ні, всіх вас дуже багато. Поклич з собою одного-двох, інакше ви заважатимете.
— Нехай зі мною підуть два моїх друзі: ось він, — Пандіон показав на Кідого, — і ще один…
— Хто, отой похмурий, густобородий? — спитав учитель слонів, маючи на увазі Каві, і молодий еллін підтвердив його догадку.
— Я хотів би з ним теж поговорити, нехай він прийде до мене, — сказав старик. — Ти, мабуть, хочеш швидше передати товаришам звістку про те, що ми згодні допомогти їм. Коли ми призначимо день полювання, тобі про це скажуть. — І старик жестом руки відпустив обох друзів.
Під зловісні удари барабанів мисливці зібралися в дорогу. Частина вирушила на слонах, навантажених вірьовками, їжею і водою, інші пішли пішки. До них приєднались Каві, Кідого і Пандіон, озброєні своїми міцними списами. Двісті мисливців перейшли річку і пішли степом у північному напрямі, до пасма голих скель, які ледве видно було в синьому серпанку над горизонтом. Мисливці йшли дуже швидко, так що навіть таким ходокам, як наші три друзі, було нелегко встигнути за ними.
Від підошви гірського пасма на південь і схід степ був зовсім плоский, з випаленими великими і рівними-ділянками. Жовта рівнина під вітром укривалася хмарками' куряви, що крутилися над тьмяною зеленню дерев і чагарників. Найближчі урвища було виразно видно, але далекі скелі ховалися під сіроголубим туманом. Закруглені і. уривисті вершини виступали там, наче величезні черепи примарних слонів, нижчі морщилися, нагадуючи спини крокодилів.
Заночувавши біля південного краю скелястого пасма, володарі слонів на світанку вирушили вздовж їх східного схилу. Попереду над рівниною клубочилося червонувате марево, в ньому тремтіли і розпливалися силуети дерев. Велике болото простяглеся на північ. Від юрби мисливців відокремився юнак, звелівши чужоземцям іти слідом за ним, і почав підніматися на гірське пасмо.
Каві, Пандіон і Кідого піднімалися по уступу на висоту в двісті ліктів. Над їх головами височів кам'яний укіс, що аж пашив жаром, на яскравожовтій поверхні скель звивалися чорні тріщини. Мисливець довів друзів до виступу, що видавався проти краю болота, велів сховатися за жмутами жорсткої трави та камінням, дав знак мовчати і зник.
Етруск, негр і еллін довго лежали під палючим промінням сонця, не сміючи розмовляти. Жодного звуку не доносилося з боку долини, що розстилалася внизу.
Раптом ліворуч почувся невиразний хлюпаючий шум, він наближався і посилювався. Пандіон обережно виглянув з-за каменя крізь траву, що злегка коливалася, і завмер.
Темносіра хмара з кількох тисяч слонів укрила болото. Велетенські тварини йшли навскіс від пасма скель і, переходячи межу степу й болота, прямували на південний схід.
Тіла тварин чітко виділялися на жовтосірій траві. Слони йшли стадами від ста до п'ятисот голів, табуни їх сунули один за одним цепом з невеликими проміжками. Кожне стадо купчилося щільною масою, тварини тиснулися одна до одної, і згори здавалося, що рухається суцільна сіра пляма з хвилястою поверхнею сотень спин, яка рябіла білими рисками бивнів.
На грузьких місцях стадо розтягалося у вузьку стрічку. Деякі слони кидалися вбік, розчепірюючи вуха і смішно розставляючи випрямлені задні ноги, але потім знову вливались у потік.
Одні, здебільшого величезні самці, не поспішаючи, переставляли ноги, опустивши голови і вуха; другі важко виступали, високо піднявши передню частину тулуба і перехрещуючи задні ноги; треті часто поверталися боком, відставляючи тонкі хвости. Бивні різної величини і форми, короткі й довгі, що майже торкалися землі, вигнуті і прямі, біліли в темносірій масі величезних тіл. Кідого нахилився до вуха Пандіона.
— Слони переходять на болота і ріки, степ висох, — прошепотів негр.
— А де ж мисливці? — спитав молодий еллін.
— Вони сховалися, чекають стадо, де багато маленьких слонят, — таке стадо йтиме позаду всіх. Тут, бачиш, тільки дорослі.
— Чому в одних слонів короткі бивні, а в інших вони довгі?
— У них бивні зламані.
— У бою між собою?
— Мені казали: між собою слони б'ються дуже рідко. Значно частіше слон ламає бивні, коли валить дерева. Бивнями він вивертає дерева, щоб з'їсти плоди, листя й тонкі гілки. У лісових слонів бивні куди міцніші, ніж у степових, — ось чому з лісів іде для торгівлі тверда слонова кістка, а з степів м'яка.
— А ці слони степові чи лісові?
— Степові, он подивися сам. — Кідого показав на старого слона, що затримався недалеко від скелі, де сиділи друзі.
Сірий велетень, стоячи по коліна в траві, повернувся прямо до них. Широко розкинуті вуха розчепірились, шкіра їх натягувалася, наче парус, нижні краї обвисали невеликими складками. Слон опустив голову. Від цього руху похилий лоб тварини висунувся наперед, глибокі ями позападали між очима і тім'ям, і вся голова здалася схожою на товсту колону, що тоншала донизу і непомітно переходила в прямовисно опущений хобот. Глибокі поперечні складки, схожі на темні кільця, пересікали хобот на рівних проміжках. Там, де починався він, косо в різні боки і донизу розходилися шкірясті трубки, з яких стирчали, широко розходячись, бивні, дуже товсті і короткі.
— Я не розумію, як ти взнав, що цей слон степовий, — прошепотів Пандіон, уважно оглянувши спокійного старого велетня.
— Бачиш його бивні? Вони не зламані, а стерті. У старого слона вони не ростуть так, як у слона в розквіті сил, і він дуже стер їх, бо вони м'які. В лісового слона не побачиш таких бивнів — вони частіше бувають тонкі й довгі…
Друзі стиха перемовлялися. Час минав. Передні слони зникли за обрієм, уже виднілися не слони, а якась темна смуга.
Ліворуч показалося ще одне велике стадо. На чолі його йшли чотири самці навдивовижу величезні — близько восьми ліктів заввишки. Вони рухалися, похитуючи головами, і довгі, трохи вигнуті бивні то піднімалися, та торкалися трави гострими кінцями.
У стаді було багато слоних, які відрізнялися запалими спинами і великими складками шкіри на боках. За ними, впритул до задніх ніг, невпевнено йшли маленькі слонята, а трохи збоку, весело ступала підросла молодь. Маленькі бивні і вуха, невеликі довгасті голови, великі животи і однакова висота передніх і задніх ніг відрізняли їх від дорослих.
Друзі зрозуміли, що наближається рішучий момент полювання. Маленьким слонам важко було йти болотом, і стадо відхилилося праворуч, вибравшись на твердий грунт між чагарниками і рідкими деревами.
— Чому слон, такий важкий, не грузне в болоті? — знову спитав Пандіон.
— У нього особливі ноги, — почав Кідого, — він…
Оглушливий грім металевих листів і бубнів, нестямні зойки враз розляглися по степу, — у друзів аж дух перехопило від несподіванки.
Слонове стадо в паніці кинулося до болота, але там з трави цепом вискочили люди з бубнами і сурмами. Слони, що йшли попереду, відсахнулися назад, зупинивши напір задніх. Пронизливий трубний рев зляканих слонів, гуркотіння металевих листів, хрускіт гілок, — у цьому пекельному шумі зрідка пробивалися тоненькі, жалісні крики слонят. Тварини заметалися, то збиваючись докупи, то кидаючись врозтіч. У цьому хаосі серед велетнів, що металися туди й сюди, в хмарах густої куряви мелькали люди. Вони не наближались до стада, перебігали, шикувалися і знову били в листи. Поступово друзі зрозуміли, що робили мисливці: вони відбивали молодих слонів від дорослих і відтісняли їх праворуч, у широке гирло сухої долини, що врізалася в скелясте пасмо і була перегороджена смугою дерев. Сірі велетні кинулися на мисливців, щоб розтоптати, розтрощити ворога, який невідомо звідки взявся. Але люди, високо підстрибуючи, на мить зникали в чагарниках і між деревами. Поки розлючені тварини розмахували хоботами, розшукуючи ворога, що сховався від них, з другого боку з'являлися нові лави воїнів, які шалено галасували і гуркотіли металевими листами. Слони кидалися на цих мисливців, і люди знову повторювали той самий маневр, намагаючись відокремити молодих тварин.
