Диво - Загребельный Павел Архипович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
- Маю жону, царицю Анну, і не можу тепер мати більше нікого, так велить новий мій бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собі мужа, якого забагнеш серед моїх вельмож.
Тоді Рогніда зіскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгій білій сорочці, висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його від Ярослава своєю постаттю, він бачив саму тільки матір і чув тільки її голос:
- Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш богові!
- Ти княгиня! - закричав малий князь так, як він кричав тільки на Будия.- Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!
І він відчаєно виштовхнувся руками з нагрітої постелі, - руки мав напрочуд дужі як на його вісім літ, силою дорівнював чи й не дорослому мужу, - поштовх рук був такий несподіваний для нього самого, ідо він сів і простягнув ноги, як то роблять усі здорові люди, а потім подався на край ложа і вже не міг стриматися, вже ноги самі послизнули по м'якому хутрі, вже відкинуто легку ковдру з білячих шкурок, і вперше в своєму житті князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й клекотіло від страху й напруження, все напнулося в ньому - от-от перерветася і він помре, але нічого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з відвертим страхом, Рогніда теж озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила його за плечі, щоб не дати впасти, але він стояв і далі, навіть зміг спробувати відгорнути від себе матір, але зробив те для годиться, н-е мав сили ні на що більше, окрім цього першого в житті стояння на власних ногах, не міг навіть промовити слова, та де там слова - звуку бодай видати з себе не зміг би.
Князь Володимир ще трохи постояв остовпіло, потім важко повернувся й хильцем посунув з палати.
А Ярослав відтоді почав потроху ходити, підтримуваний і навчений веселим пестуном, але намагався робити те потай, щоб ніхто не бачив, бо мав качину походу, ноги йому йшли врозтіч, все гойдалося перед очима, і якби не його неймовірна впертість, то чи й навчився б як слід ступати по землі, але мав невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах не знав ні впину, ні спочинку, чи то від матері з її невтишимою зненавистю до князя Володимира.
Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі - і в зненависті, і в любові, та навіть у дріб'язку.
…Князь Ярослав сидів над гарним озерцем - синювата латочка серед старих білих беріз, сидів уже давно, не помічав, що його чоботи з дорогого тіму, саджені по швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння і в ямки набігло води, м'яка шкіра розмокла, ноги князеві, власне, викупу-валися в воді, але він того не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо Холод у ногах відтягував пекучі думки, якими нуртувалася князева голова.
Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття - міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим, м'ясистим но-еом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про свої холодні очі, про камінну суворість свого обличчя.
У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги, читав про.страждання, про великомучеників, про подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради - і цього було досить для нього.
Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком і всіма довколишніми людьми. Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, - і тоді вперше закрутилася в душі хробачком приваблива думка про те, що тільки він згодом повинен панувати в цій великій землі. Покрепу такій думці давав і новий бог, взятий князем Володимиром від ромеїв, - бог Христос, жорстокий до всіх неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих.
«Чоловік, що має повагу, а розумі не має, зрівняється скоту, що на зарізь
Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував він байдужих у своїй доброті до всіх без винятку слов'янських перунів, стрибогів, ярил і велесів. Мовчки вигрівалися собі на сонечку, терпляче зносили дошкульні осінні хльости, набурмосено стрічали холодні зав'юги довгих зим, а навколо люд пив меди, сміявся, плакав, народжував, помирав, сіяв жито і просо, ходив на лови, і все те в якійсь заведеній з давніх передвіків кругойдучості, з яловою думкою, без вознесіння духа.
А тим часом світом заволодівав новий всемогутній бог - Христос. У ньому молодий князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого духу.
«Не.ма між богами такого, як ти, господи, І ніщо не рівняється ділам твоїм».
Здалеку зачулися стривожені вигуки, між деревами в шаленім гоні наближалися вершники на добрих конях, дзвеніла збруя і зброя. Запримітивши князя, верхівці стримали коней і збилися оддалік у тісну рухливу купу, а від неї відокремився один, на білім високім коні, одягнений ошатно, сміливо погнав до Ярослава, осадив коня перед самим князем, гукнув, розпалений швидкою їздою:
- Насилу знайшли тебе, княже!
Свїтловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов заморськими перлами, поляпував широкою пеіденою долонею по крутій коневій шиї. Коснятин, син Добрині, батькового уя. Доводився Ярославові дядьком, якщо розібратися. Був трохи старший і роками, головне ж - переважав хитрощами.
- Та в тебе ноги у воді! - гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи бодай чимось покінчити з мовчазною насупленістю князевою.
- Мої ноги, - суворо мовив Ярослав.
- Застудишся. Вода вже холодна, - трохи стриманіше сказав Коснятин, який зрозумів, що Ярославові не до вподоби гуки й тюки.
- Коли князь захоче, то може й у кризі сидіти, - знов обірвав його Ярослав. - Їдьте собі, а я ще посиджу.
- Нагнали ж такого оленя, - зітхнув Коснятин.
- Наженіть ще. їдь!
- Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою.
- Повертайтесь.
Коснятин тихо від'їхав од князя, вже тільки тоді підняв свого коня у скок. Ярослав бачив, як він змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, між деревами гарно вирізьблювалися летючі постаті коней, блискала зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видіння щезло, князь зостався сам.
«Доки носити мені щодня думу в душі моїй, журбу в серці иоїм? Доки буде підніматись ворог мій надо мною?»
Коснятин був сином Добрині, того самого Добрині, який кинув Рогніду до ніг молодого тоді князя Володимира і намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку Добриня залічувався до ворогів князевих. А що не застав його живого в Новгороді, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добрині Коснятина. А той від батька перейняв зневажливу зверхність до Володи-мирового роду, хоч і ховав це за дбайливістю й уважністю, найбільше ж - за хитрощами.
Добрині ображені були князем Володимиром і обдурені. Бо спершу Володимир на знак вдячності до свого уя, рідного брата матері своєї Малуші, проголосив того князем у Новгороді, але згодом, коли довелося йому розпихати своїх синів,.що їх наплодив од незліченних жон, то забув про свою обітницю перед Добринею і найменував князем у Новгороді свого старшого сина Вишеслава. Діяв тоді Володимир швидко й хитро. Найстаршому синові од Рогніди Ізяславу, який мав би право сісти на батьків стіл у Києві, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогніду, насправді ж - відібрав в Ізяслава всі сподівання на повернення до Києва, бо Полоцьк було проголошено князівством самостійним, незалежним од влади великого князя. Іншим синам своїм Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його послушні люди, і, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав їм уділи без видимого ладу, з простої примхи. Другого по Ізяславу - Мстислава загнав аж у Тмутаракань, тоді як несправжнього сина від Ярополкової грекині, Святополка, посадив у близькому від Києва Турові: хоч Ярослав був син від Рогніди, а Святослав од Мальфреді-чехині, та не Ярослава послав батько в близькі Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його книжної мудрості, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за ліси й за ріки, між чудь і мерю, між бродників, які втікали з усіх князівств, ховаючись од бояр, од переступів і лихої долі. Але бог не полишив молодого князя і в тій далекій землі.
