Цифрова Фортеця - Браун Дэн (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗

Нуматака здивовано вигнув брови.

— Щойно отримаєте номер — негайно зателефонуйте мені.

РОЗДІЛ 72

Непевно ступаючи в темряві, Сюзанна Флетчер перетнула приміщення шифрувального відділу й рушила до сходів, що вели до офісу Стретмора. Його офіс був найдальшою точкою в цьому замкненому комплексі, куди вона могла втекти від Ґейла.

Коли Сюзанна опинилася на горішньому майданчику сходів, вона побачила, що двері вільно розгойдуються, бо електронний замок вийшов із ладу через припинення електропостачання. І Сюзанна буквально увірвалася всередину.

— Командире! — Єдине світло в офісі Стретмора йшло від моніторів його комп’ютерів. — Командире! — знову гукнула вона.

Вона пригадала, що Стретмор мав бути в лабораторії безпеки комп’ютерних систем. Іще не відійшовши від паніки після сутички з Ґейлом, вона намотувала кола по порожньому офісу начальника. їй треба було будь-що вибратися з шифрувального відділу. «Цифрова фортеця» чи не «Цифрова фортеця», а настав час діяти: зупинити роботу «Транскоду» і вшиватися звідси. Зиркнувши на монітори Стретмора, вона кинулася до його робочого стола. «Треба вимкнути “Транскод”!» Це завдання спрощувалося тим, що вона опинилася біля термінала з дозволеним доступом. Вивівши на екран відповідне командне вікно, вона надрукувала в ньому:

Її палець на якусь мить затримався над клавішею «Ввід».

— Сюзанно! — гаркнув голос із порога. Вона перелякано крутнулася на п’ятах, боячись, що то — Ґейл. Але ж ні — то був Стретмор. Блідий та химерний у голубуватому світінні моніторів, він стояв у дверях, важко дихаючи. — Що тут, у біса, відбувається?!

— Ком... мандире! — затнулася Сюзанна. — У блоці № 3 — Ґейл! Він щойно на мене напав!

— Як?! Це ж неможливо! Він замкнений внизу в...

— Ні, не замкнений! Він на свободі! Треба негайно викликати сюди службу безпеки! Я вимикаю «Транскод»! — і з цими словами вона простягнула руку до клавіатури.

— НІЧОГО НЕ ЧІПАТИ!!! — Стретмор кинувся до термінала й відсмикнув руки Сюзанни геть.

Вона ошелешено відсахнулася й подивилася на шефа. Уже вдруге за день вона подумала, що не впізнає цю людину. Сюзанна відчула себе страшенно самотньою.

Раптом Стретмор побачив на блузці Сюзанни кров і відразу ж пожалкував про свою поведінку.

— Господи милосердний, Сюзанно... З вами все гаразд?

Вона не відповіла.

Стретмор пожалкував, що напустився на жінку. Але його нерви були на межі. Надто багато доводилося йому контролювати одночасно — як жонглеру. Були речі, що тисли йому на психіку, речі, про які Сюзанна Флетчер нічого не знала, про які він їй нічого не сказав і молив Бога, що й не доведеться казати.

— Перепрошую, — стиха мовив він. — Розкажіть мені, що трапилося.

Сюзанна відвернулася.

— Це вже не має значення. Кров — не моя. Заберіть мене звідси — і все.

— Ви поранені? У вас щось болить? — допитувався Стретмор, кладучи руку їй на плече. Сюзанна відсахнулася, скинула руку й відвернулася. Коли Стретмор знову поглянув на її обличчя, то помітив, що жінка дивиться через його плече на стіну.

Там, у темряві, яскраво світилася клавіатура. Стретмор прослідкував за її поглядом і нахмурився. Він сподівався, що Сюзанна не помітить освітленої панелі управління. То була панель управління його особистим ліфтом. Стретмор і його гості-високопосадовці користувалися ним для того, щоб дістатися до шифрувального відділу непомітно для решти персоналу. Цей особистий ліфт опускався на п’ятдесят футів під долівку купола шифровідділу, а потім рухався горизонтально сто дев’ять ярдів крізь тунель до підземних поверхів головного комплексу АНБ. Цей ліфт, що з’єднував шифровідділ з АНБ, живився струмом від головного комплексу; і тепер він працював, попри те, що система електропостачання шифрувального відділу вийшла з ладу.

Стретмор увесь час знав, що ліфт працює, але навіть коли Сюзанна щосили гепала внизу в головні двері, він їй про це не сказав. Він не міг випустити її — поки що. Він подумав, що йому доведеться сказати їй дуже багато, щоб вона захотіла тут залишитися.

Проштовхнувшись повз Стретмора, Сюзанна швидко підбігла до тильної стіни. І стала несамовито тицяти пальцями на кнопки.

— Ну будь ласка! — благально мовила вона. Але двері не відчинилися.

— Сюзанно, — тихо зазначив Стретмор. — Для цього ліфта потрібен пароль.

— Пароль?! — сердито перепитала вона. І злобно вирячилася на кнопки. Під головною клавіатурою була ще одна — менша, із малесенькими кнопками. Кожна з них була позначена літерою алфавіту. Сюзанна різко обернулася й вирячилася на шефа.

— Назвіть мені пароль! — кинула вона тоном наказу.

Стретмор на мить замислився й важко зітхнув.

— Сюзанно, сядьте.

Вона поглянула на нього так, наче не повірила почутому.

— Сядьте, — повторив командир твердим голосом.

— Випустіть мене! — скрикнула вона й кинула тривожний погляд на відчинені двері командирського офісу.

Стретмор зміряв поглядом охоплену панікою Сюзанну Флетчер. Тихо наблизившись до дверей офісу, він вийшов на сходовий майданчик і вдивився в темряву. Ґейла ніде не було видно. Потім він повернувся й зачинив за собою двері. Підперши їх стільцем, Стретмор підійшов до свого стола й витягнув щось із шухляди. У блідому світлі моніторів Сюзанна побачила, що він тримав у руці. Її обличчя стало білим, як крейда. То був пістолет.

Стретмор витягнув два крісла на середину кімнати. Повернув їх до дверей офісу й сів. Піднявши блискучу напівавтоматичну «берету», він спокійно націлив її на трохи прочинені двері. А за кілька секунд поклав пістолет собі на коліна.

І заговорив серйозним тоном.

— Сюзанно, тут ми в безпеці. Нам треба поговорити. Якщо в ці двері пройде Ґреґ Ґейл, то... — Він навмисне замовк, і його слова повисли в повітрі.

Сюзанна ошелешено мовчала.

Стретмор поглянув на неї крізь тьмяне світло свого кабінету. І поплескав по кріслу, що стояло біля нього.

— Сідайте, Сюзанно. Мені треба вам дещо сказати.

Та вона навіть не поворухнулася.

— Коли я закінчу, я дам вам пароль від ліфта. І ви самі вирішуватимете — іти геть чи залишатися.

Настала довга тиша. Сюзанна, як у трансі, пройшла до крісла й сіла поруч зі Стретмором.

— Сюзанно, — почав він. — Я не був із вами повністю відвертим.

РОЗДІЛ 73

Девіду Бекеру здалося, що його обличчя полили скипидаром, а потім підпалили. Перевернувшись на підлозі, він примружився й таки розгледів розпливчастий силует дівчини, що вже здолала половину відстані до обертальних дверей. Вона пересувалася короткими перебіжками, відчайдушно тягнучи за собою по кахляній підлозі свою торбу. Бекер спробував було підвестися, але не зміг. Пекучий вогонь засліпив його.

«Треба зупинити її!»

Він спробував вигукнути, але його легеням забракло повітря — там був лише нестерпний біль. «Ні!» — прокашляв Бекер. Та звук ледь зірвався з його вуст.

Бекер знав, що тієї миті, коли дівчина пройде у двері, вона зникне для нього назавжди. Він знову спробував гукнути, але його рот пеком пекло.

Ось дівчина майже добігла до дверей. Бекер, похитуючись, зіп’явся на ноги, хапаючи ротом повітря. І важко поплентався за нею. Дівчина вже вскочила в першу секцію обертальних дверей, тягнучи за собою торбину. А двадцять ярдів позаду неї плентався Бекер, майже наосліп намацуючи дорогу.

— Стривай! — хапнув він ротом повітря. — Стривай!

Дівчина несамовито сіпнулася у дверях. Ті почали обертатися, але раптом зупинилися. Білявка панічно обернулася й побачила, що то в отворі застрягла її торба. Нахилившись, дівчина щосили смикнула її, щоб витягнути.

Бекер зосередив свій тьмяний погляд на тканині торби, що стирчала із дверей. Коли він кинувся туди, то тільки й бачив, що червоний клаптик нейлону крізь щілину. Простягнувши вперед руки, він нахилився до нього. Та коли Бекер, упавши на підлогу, ось-ось мав схопити цей шматочок нейлону, той прослизнув у щілину — і зник. Двері крутнулися, і Девід вхопив руками повітря. Дівчина з торбою буквально випала з дверей на вулицю.