Зірка для тебе - Корний Дара (читать хорошую книгу полностью TXT) 📗

Конференція, багато людей, шумно, гамірно… Аплодують, сперечаються… Завтра вільний день. Вільний для мандрів. Погода на диво тепла та суха. Чому на диво? Ти ж знаєш, то Крим. Таким він тобі намарився уві сні. Чи не вві сні?

Заходить на територію знайомої обсерваторії, знайомої зі сну. Навіть не дивується, що тут все таке ж, яким він його пам’ятає чи просто знає. Можливо, фотографії в Інтернеті бачив чи якийсь науковий фільм. То себе так переконує, знаючи наперед відповідь — не в Інтернеті справа. Бо на фотках не можна розгледіти, що третя сходинка при вході надщерблена, а от зараз її старанно заліпили чимось схожим на цемент, та не дуже ефективно, бо все одно кришиться. Також фото не передадуть того, що на морві, [9] яка росте у дворі обсерваторії, є два воронячих гнізда, а в дуплі мешкає дятел. Задер під деревом голову, вишукуючи дупло, а з нього, наче на підтвердження, висунулася голова дятла.

У дворі обсерваторії підмітав старе пожухле листя двірник. Він неквапом махав мітлою, роблячи акуратні купки. Довгий чорний халат майже до землі, зелений фартух.

— Прошу пана, доброго здоров’ячка, — гукнув Сергій.

Так само неквапом двірник роззирнувся:

— Га? — поважного віку чоловік. Довгі сиві вуса.

— Перепрошую, що турбую, та чи не знаєте ви часом пані Раї, яка тут кілька літ тому працювала прибиральницею.

Чоловік якось, здається, напружився весь, вдивляючись в обличчя незнайомця:

— Га? — перепитав іще раз.

Сергій уже хотів повторити запитання, та старий заговорив:

— То моя дружина. Її немає.

Сергій наче втішився, почувши відповідь. Отже, пані Рая справжня, невигадана. Двірник підійшов до чоловіка ближче:

— А тобі вона нащо?

— Та я кілька років тому тут із нею познайомився. Гарна людина, тому хо…

Не договорив.

— Вона померла від серцевого нападу два роки тому. Усе хвилювалася через моє серце, а померла сама… А моєму серцю що станеться, як барахлило, так і барахлить. Старий віз тріщить, та не ламається.

Двірник розповідав Сергію, як давньому приятелю, що тяжко йому без Раї, ой як тяжко. Усе чекає, коли вона нарешті його до себе забере. Говорив і про свою родину —

велику та дружну, про яку Сергій уже багато знав, та все ж чемно слухав, наче вперше. Навіть не дивувався, що всіх із розповіді впізнає.

— А Рустем? Як ваш онук Рустем?

Чоловік печально подивився в небо, заплакав. Сергій уже знав відповідь. Рустем також мертвий, як і пані Рая.

— Він завжди був особливим хлопчиком. Раєчка казала, що Рустем — копія її батька. Ви, певно, знаєте, що він у нас від народження глухонімий. Так от, ви не повірите, він умів розмовляти з тими, хто теж не мав голосу. З рибами, з травою, з небом. Таких Господь забирає до себе молодими, бо тут їм важко, їх не розуміють. На дев’ятий день після смерті Раї і він пішов від нас. Загинув у аварії. П’яний водій не впорався з керуванням. Знаєте, пане, колись мій батько розповідав історію про свого діда, мого прадіда. Дід був знаменитим пасічником в околиці. Бджоли його любили, бо знали, що і він любить їх. Так от, коли діда не стало, вони просто покинули свої домівки і полетіли. З десяти вуликів не залишилося жодного. Таке і з садом нашим сталося. Після смерті Рустема сад почав гинути. Він просто не хотів жити, наче з нього вийняли душу.

Поговорили, розпрощалися, і Сергій рушив туди, де раніше «жив» (чи не жив). Знайома дорога, трохи розмокла від дощів, та Сергій знав, як нею ходити. А ось він завертає ліворуч, отут дорога вужча та вже дуже заросла, наче нею давно не ходять. Понабирав будяків та різного сухого непотребу на одяг. Майже біг, щоб швидше побачити дім. Хата стояла на місці, та сама, точніше, майже така сама. Бо ця здавалася надто занедбаною, видно, у ній давно ніхто не мешкає. Облуплені стіни, забиті навхрест дошками вікна. На дверях масивний замок. Криниця також не ліпше виглядає. Обійшов будинок і закляк. Саду майже не стало. Сад помер. Сухі головешки, деякі просто вже зрубані під корінь. Якісь гулі на стовбурах тих дерев, що ще доживали. Сад щось точило зсередини, воно його і вбивало. Ні, не так. Убило. Сад загубив душу.

Пролетіла павутинка бабиного літа, заплуталася в його волоссі, спадаючи на чоло. Відмахнувся. Зараз тут усе мертве — не тільки люди, які допомагали йому повернутися. Будинок, сад, криниця.

— Криниця з мертвою водою посеред ирію, — сказав сам до себе Сергій, згадуючи приятеля крука.

— Кар-кар-рр-р-р-р! — почулося за спиною. Озирнувся. На покритому іржею дашку криниці сидів він.

— Ти? Живий, справжній? — не повірив своїм очам. Єдиний живий свідок його історії.

— Кар-кар, — відповів крук.

Зробив коло над головою Сергія й опустився на плече. Зазирнув в очі. Легко дзьобнув у плече. Чи був то той самий крук? Сергій навіть не запитував себе. Одинока біла пір’їнка на крилі — на місці. Підійшов до дверей комори. Знайомі двері, ручка, крук на ній — усе як і було. Приклав вухо до дверей — тиша, ніщо там навіть не шкреблося. Запхав руку між каміння, де колись зазвичай лежали запасні ключі. Дзенькнуло. Витягнув їх зі сховку. Той самий ключ, що приніс крук. Поклав на долоню. Дивився вдумливо кілька секунд на нього. Серце шалено калатало. А якщо спробувати ще раз тим ключем скористатися? Крук невдоволено каркнув. Усе відбулося блискавично. Крук махнув крилами, злетів, ухопив у свого міцного дзьоба ключа і… став підніматися дедалі вище, аж поки щез чорною цяткою в небі.

Сергій іще довго сидів на порозі комори. Він таки відчинив її, просто повернув ручку. Вона виявилася не замкненою. Комора була порожня: ні паперових коробок, ні картатих торбинок та решти мотлоху.

Місію виконано? Так, очевидно. «Інколи деяким дверям краще залишатися закритими» — згадав слова пані Раї. Вона знала, що він намагатиметься, і крук знав. І тому чекав його.

Сергій повертався додому. Він скучив за сином, за Зорянкою, Львовом. Він нарешті повертався й до себе. Коли валізи були зібрані і до приїзду таксі залишалося якихось півгодини, в двері несміливо постукали. Відчинив. Там стояв чоловік пані Раї, важко відсапуючись, наче кудись поспішав. Вбраний у теплу куртку з капюшоном, а на ній краплі дощу. Отже, на вулиці задощило. У руках тримав пакунок.

— Доброго здоров’ячка, пане Сергію! Даруйте старому за візит. Ледве встиг. Коли вранці пригадав, що ви казали про нинішній ваш від’їзд, то так квапився, так квапився. Можна?

Сергій привітався, запрошуючи гостя заходити. Старий увійшов, на ходу починаючи розмотувати те, що тримав у пакунку.

Сергій запропонував йому сісти. Усівся на ліжко, заговорив:

— Мені вночі наснилася Рая. Вона давно до мене не приходила. Уже думав, що забула мене. А тут… Бачив її так реально, як вас зараз. Що вона мені говорила, всього не скажу, бо то розмова між мною і дружиною. Та ту частину, що стосується вас, мушу. Вона просила передати вам дещо. Казала, ви зрозумієте. Але перед тим я маю розповісти вам стару притчу. Вона недовга. Ви маєте кілька хвилин? — старий глянув на валізи, розуміючи, що Сергій уже зібрався в дорогу.

Сергій мав півгодини, та навіть якби поспішав, усе одно знайшов би час. Кивнув головою.

Старий нарешті добув те, що ховав у пакунку. То був годинник. Сергій упізнав його відразу. Той самий, що стояв у нього на каміні, коли він жив у хаті пані Раї. Чи то начебто жив.

— Той годинник — то Раїне придане. Бачите, на ньому дивні чеканки? То ілюстрації до старої татарської легенди. У давні часи, коли люди розділилися на племена і заселили землі, предки тюрків жили на краю величезного болота. Якось напали на них воїни з ворожого племені і винищили весь народ. Живим залишився лише десятирічний хлопчина. Вороги не стали вбивати малого, вирішили познущатися над дитиною, просто відрубали йому руки-ноги і кинули помирати посеред болота. У той час Великий Тенгрі, творець світу, в подобі крука пролітав над болотом, побачив нещасного, пожалів. І став час від часу прилітати та годувати малого. Так, милість великого творця безмежна. І коли врятований ним чоловік виріс, Тенгрі прислав до нього білу вовчицю. Та вовчиця стала дружиною врятованого. Дружиною, вірним оборонцем та другом. Така легенда. Годинник ваш. Я бачу, ви більше зрозуміли, ніж почули, і то значить, що не вважатимете мене божевільним.