РАЙ. Центр - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗
— О котрій зустрічаємося? — тільки й спитав Гоцик.
На Костянтинівську повертався без поспіху. Так само як і Макс, думав про те, що завтра може побачити Любу. Точно розсміється і закричить: «Голото! І навіщо ти примчав?» А він — що? Він скаже: «Чи ти дурна, що геть пропала?» А вона скаже, що це не Гоцикове діло, що вона — доросла людина. А він їй на те повідомить новину, що Макар — сука. Вона розстроїться, спитає, що сталося, а він нічого не відповість: те, що люди люблять однакові музику, кіно, цигарки, вболівають за київське «Динамо» і поважають Ґевару, — нічого не варте. Як з’ясувалося.
Гоцик знайшов похмурого Макса у плетеному кріслі на веранді. Присів поряд, показав на сусідські двері.
— Тут жила Роза Сиґізмундівна. Вона померла на ранок після тої ночі, коли Люба…
— А що з човном?
— Завтра зранку, — відповів Гоцик. Помовчав і додав: — Роза Сиґізмундівна остання бачила Любу живою. Казала, під ранок повернулася… Постояла на веранді і пішла.
— Під ранок? — Макс вразився. — Значить, точно жива. Значить, серденята не брехали.
— Ясна річ, не брехали. Сам бачив — то люди справжні.
— Підемо спати. Завтра би раніше встати. Щоб раніше рушити.
— Макс занервував, підхопився.
— Диван мій, — попередив Гоцик.
Під вечір від ранкового радісного азарту Володимира Гнатовича Сердюка не лишилося й сліду. Друг Купа, до якого Сердюк у піднесеному настрої дістався вже по обіді, без зайвих слів відвів у підвал власного будинку, вказав на скривавленого молодика, що мішком валявся на підлозі:
— Ось! Хай сам каже…
Сердюк напружився. Обережно підійшов до тремтячого чоловіка, з подивом упізнав дизайнера, чи як він там себе називає, — консультував дружину щодо останніх модних тенденцій. Судячи з конвульсивних посмикувань, говорити він уже не міг.
— Купо, у мене нема бажання чекати, поки він прийде до тями, — занервував Сердюк.
— Це лайно трахало твою дружину, — розсміявся Купа. — Уявляєш?! Вони трахалися, а служниця бачила. От і все. Розслабся, Сердю! Нікого до тебе в дім не підсилали. Непогана новина, а?
— Вона трахалася з цим лайном?! — Сердюк оскаженів. Підскочив до Токо Моно, бив ногами без тями, топтав підборами черевиків, кричав, аж доки Купа не відтяг його і не сказав з докором:
— Не треба виконувати нашу роботу. Попрактикуйся на власній дружині.
— На дружині?..
Сердюка залило гнівом, як пляшку пивом, — по горло. Тільки у голові лід. Ускочив в автівку — додому. Гнав і гарчав. Сука! Сука невдячна. Однолітки по кілька дружин поміняли, усі при молодих білявках, а він стільки років терпів Перепечаєву доньку, дурну корову з червоним дипломом лікаря, яка жодного дня не працювала, а тільки й уміла, що кричати з будь-якого приводу. Та якби не син, якого зачали, бо напилися на першотравневому банкеті і випадково залишилися удвох у Перепечаєвому кабінеті… Якби не Макс… Сердюк ніколи не оженився б з гладкою потворою, хоч і була та дочкою першого секретаря обкому партії.
У дім ускочив. Наштовхнувся на Женю, що вибігла на шум. Вчепився у її шию.
— Щоби ти, падло, назавжди зникла з мого життя! Назавжди! Зрозуміла? — трусив огрядну тушу.
Відпустив — пані Женя так і заклякла. По вітальні забігав, усе підряд у дружинину сумку вкидає — гроші, золоті цяцьки, ключі від автівки. У руки їй тицьнув.
— Пішла! — під руку і до дверей. Під дупу ногою. Дверима грюк! Усе! А далі хай адвокати голови сушать.
Упав у крісло біля перенаселеного бару. Серце калатає. Налив чарчину. Другу… Увімкнув телевізор, знайшов музичний канал і налив третю. Четверту випити не встиг. Різкий дзвінок у двері повернув до реальності. Володимир Гнатович схопив важку бронзову, кажуть, скажено дорогу рибу з дивним хвостом і пішов добивати Женю аргументами. Бо хто ще міг бути? Тільки вона.
Відчинив. Замахнувся.
— Ай! — Рома Шиллєр ледь устиг відскочити — бронзова риба прорубала дірку в підлозі на тому місці, де стояв легковажний «мордодєл».
— А, Шиллєр! — глухо сказав Сердюк. — Хочеш жити, дзвони три рази.
— Володимире Гнатовичу, я за вами… — Шиллєр хвилювався. Якби Сердюк не був настільки шокованим, він би обов’язково помітив — Рома Шиллєр надзвичайно хвилювався, а це щось неймовірне.
— Пішов звідси! — Сердюк спробував грюкнути дверима перед Роминим носом, але Шиллєр вчепився у дверну ручку, смикнув до себе, почав гарячково пояснювати — надзвичайна ситуація, з’явилися документи, що підтверджують участь Сердюка у зґвалтуванні.
— Що?! — Сердюк відпустив двері, глянув на Рому як на божевільного.
Рома нервово показав на годинник.
— Зустріч через двадцять хвилин. Якщо не приїдете, віддають матеріали в пресу. Тільки заради вас влізаю в цю багнюку. Сердюк загарчав, вирвав з підлоги рибу і пішов до ліфта. Не дозволив Ромі сісти за кермо. Сам. Напружений Шиллєр скрутився поруч, з острахом дивився на дорогу, пояснював — сам нічого не розуміє, дивний дзвінок, несподівана інформація, короткий наказ бути за містом біля ресторану «Мисливець».
— Якби був час з’ясувати, хто це…
— А хто б не був — порву! — вибухнув Сердюків адреналін.
За містом по трасі. На п’ятому кілометрі непримітний поворот, кілометр углиб лісу по ґрунтовій. Ресторан «Мисливець» — як мисливець у засідці посеред густої діброви. Сердюк зупинив автівку, грюкнув дверцятами — бронзова риба так і лишилася на сидінні, — посунув на ресторан бульдозером — хай би хто спробував на дорозі стати. Шиллєр обережно йшов слідом, все озирався, наче на дубах засіли снайпери. А що? І таке цілком могло би бути. За метр до ресторану зупинився. Звідси подивиться на Сердюкдве соло.
Володимир Гнатович навіть не уявляв, що за нові вороги враз виникли на поверхні. Купа — не фраєр, Купа докопався б. Може, якась новітня дрібота з молодих думає, що Сердюка можна залякати фразами на кшталт: «Мільйон, чи за десять хвилин усе вибухне!» Боже ж мій! Та ми це пройшли у дев’яностих. Нас на понти не взяти. У нас за плечима такий досвід, що…
Ногою у двері — ба-бах! Став на порозі, зробив крок і… закляк. У невеличкій — чоловік на двадцять — вишуканій залі з мертвими оленячими головами по стінах сиділи двоє. І навіть якби приглушене м’яке світло раптово померкло, Сердюк би й тоді упізнав цих двох.
— А! Вовко! — скептично усміхався Сердюків тесть — старий Перепечай. — 3 тебе штраф. Запізнився на десять хвилин.
— Привіт, колего, — повернув до Сердюка квадратну щелепу Ростик Коноваленко.
Сердюк нахабно примружив око, усміхнувся дияволом і мовчки пішов назад.
— Перепрошую! — На порозі виріс чолов’яга з м’язів. Жестом запропонував Сердюку приєднатися до компанії. — На вас чекають…
— А-а-а… Чекають… Ну що ж… — задихнувся, пішов до стола, за яким сиділи Федір Перепечай і Ростик Коноваленко, демонстративно розкуто усівся між тестем і ворогом. — Поруч із Ростиславом сядь! — наказав Перепечай.
— Може, вам ще станцювати?!
Коноваленко кинув на Сердюка швидкий погляд, і Сердюк раптом зрозумів — Ростик теж запрошена жертва, як і він. Цікаво, цікаво… Підсунув стілець ближче до Коноваленка — чисто партійний шеф комсомолят до себе на килим викликав.
Перепечай облизав язиком вставні зуби:
— Оце перебирав архіви… Мемуари хочу написати. Для молодих. Аби знали, як треба життя прожити. Аж наштовхнувся на свідчення секретарки вашого обкому комсомольського, Софії… Що її зґвалтував… Сердюк Володимир. Справа, звичайно, давня, але не мертва, — примружив вицвілі оченятка, Сердюка зміряв. — Якщо сьогодні ж не повернеш мою Женечку додому, завтра уся ця багнюка заполонить пресу.
Сердюк оскаженів. Що завгодно! Що завгодно і від кого завгодно, але чути від падли Перепечая, який зґвалтував Соню, погрози на свою адресу…
— Якої Софії?! — зашипів. — Тої, яку ви ґвалтували у Ростиковому кабінеті? Тої, що через вас на себе руки наклала?! Та ваша Женя мізинця її не варта! Ваша Женя — облудна курва! Крапка. Більше до цієї теми не повертаємося. Що ще? Перепечай дістав з кишені складений учетверо аркуш паперу, простягнув Коноваленку.
