Коли ти поруч - Талан Светлана (мир книг .txt) 📗
Даша прочитала послання Сергія і не витримала. Вона відклала вбік ноутбук і гірко, невтішно розплакалася. Листування, яке їй давало стільки приємних хвилин, сьогодні закінчиться. І зустріч, про яку вона мріяла таємно, хоча підсвідомо розуміла, що це неможливо, вже не відбудеться ніколи.
Виплакавшись, вона втерла сльози і написала: «Ми не зможемо зустрітися».
Сергій: «Добре, нехай це буде не сьогодні, нехай завтра вранці. Я почекаю».
Дарина: «Ми не зустрінемося з тобою і завтра».
Сергій: «Я тобі неприємний?»
Дарина: «Навпаки».
Сергій: «Я давно мріяв про нашу зустріч, іще тоді, коли не знав, що ти врятувала мене в аварії. Хочеш вір, хочеш ні, але я покохав тебе вже давно, боячись зізнатися навіть самому собі в тому, що можна любити після всього, що сталося зі мною. Я не зміг полюбити ні одну з жінок, які були поруч зі мною, яких я бачив на власні очі. Я полюбив твій образ, який склався з твоїх рядків, з нашого листування, з твого фото. Прошу тебе, скажи мені, де ти?»
Дарина: «Мені не хотілося б говорити, де я. Не думаю, що тобі буде приємно дізнатися, де я є».
Сергій: «Навіть якщо ти в місцях позбавлення волі – я приїду до тебе, прилечу на крилах. Для мене це неважливо».
Дарина: «Ні, я не у в’язниці. Але гадаю, що це буде мій останній, прощальний лист. Дякую, що ти був у моєму житті. Спасибі, що ти є на світі. Склалися б обставини інакше, ми змогли б зустрітися. Не приховуватиму, що відчуваю до тебе тільки ніжність і любов. Проте в даній ситуації нам не судилося бути разом, і мені дуже шкода. Я буду пам’ятати про тебе все своє життя, що залишилося, перечитувати всі твої листи, які зберегла, і шкодувати про несправджені мрії. Але, напевно, так мало бути, як є зараз, і я не в змозі щось змінити. Мені залишається тільки побажати тобі величезного людського щастя. Милий, хороший, добрий! Люди так часто говорять одне одному “До побачення”, але на цей раз я скажу тобі: “Прощавай!”»
Сергій: «Ні! Ні! Ні! Ти не можеш так учинити, Дашо! Давай зустрінемося і ти мені все поясниш. Я піду, якщо проженеш зі свого життя, але не вчиняй зі мною так жорстоко, прошу тебе!»
Сергій чекав відповіді довгу, нескінченну, схожу на цілий рік, годину. Даша не відповідала. У нього закінчилися сигарети, і він послав охоронця купити цілий блок. Сергієві здалося, що той десь ходив дуже довго і нагримав на нього. Тоді Сергій вирішив писати кожну годину. Писати добу, дві, три, місяць, рік – доти, доки Даша не відповість, поки не скаже, де вона є, поки він не побачить її. І він писав цілу ніч щогодини:
«Дашо, відповідай мені, прошу тебе!»
«Чому ти не хочеш поговорити зі мною?»
«Благаю, не мовчи!»
«Від твого мовчання в будинку стало порожньо. У ньому стоїть лунка тиша, і тільки чути схвильоване биття мого серця».
«Де ти, прекрасна незнайомко, Дашо?»
«Я буду писати тобі вічно, поки ти не відповіси».
«Мені погано без тебе».
«Дашо! Дашо! Дашо! Де ти є?!»
«Дашенько, мила дівчинко! Ти врятувала мене два рази. Чому тепер ти вирішила мене вбити? Прошу тебе про одне: скажи мені, де ти?»
Даша провела безсонну, дуже важку ніч, багато передумала. Вона перечитувала всі повідомлення від Сергія і на ранок здалася.
«У хоспісі», – відповіла вона коротко і закрила ноутбук так, як закривають прочитану книгу.
…Сергій перебував у кабінеті Маргарити Іллівни близько трьох годин. Завідувачка повісила зовні на дверях табличку «Не турбувати!» і вимкнула на цей час усі телефони. Коли з кабінету вийшов високий чоловік з борідкою, у нього на руках уже були всі виписки з історії хвороби Дарини Андріївни Шевченко. Завідувач провела його до палати Даринки і, постукавши, розчинила двері.
Даша відразу ж упізнала Сергія, але не повірила своїм очам. У її запаленому мозку майнула думка, що перед нею просто уявний привид, і вона кволо всміхнулася.
– Добридень, Даринко, – тихим, низьким голосом сказав чоловік, і Даша мовчки простягла назустріч примарі свої тоненькі руки. Їй так не хотілося, щоб він зникав, вона хотіла голосно його гукнути, але сили залишали її, і з пересохлих, порепаних до крові губ злетіло тихе, як ніжний шепіт осіннього листочка: «Сергію…» Руки знесилено опустилися на пішву в дрібну синю квіточку, і вона заплющила очі. У напівзабутті – чи то їй здалося, чи то було наяву – вона відчула, як чиїсь дужі руки підняли її з ліжка і кудись понесли…
Маргарита Іллівна подала Сергієві сумку з речами Даші:
– Пам’ятайте, що шанси ще є, – сказала вона чоловікові. – Тільки покваптеся.
– Через півгодини ми будемо в аеропорту, а через кілька годин – у найкращій клініці Європи, – відповів Сергій.
– Ой! – схаменулася Маргарита Іллівна. – Мало не забула! Зачекайте хвилиночку, я швидко.
«Щастя тим, хто йде далі» – прочитав Сергій.
– Що це? – запитав він, ховаючи аркуш у бокову кишеню піджака, де лежали їхні паспорти.
– Це її талісман. Його зробила дівчина, яка померла від СНІДу. Наразі Даша з ним не розлучається, – пояснила Маргарита Іллівна і додала: – Врятуйте її, прошу вас!
Даша не бачила, як з усіх вікон відділення дивилися хворі, мовчки проводжаючи поглядом «тойоту», що від’їжджала.
Маргарита Іллівна змахнула сльозу з очей, перехрестила машину і тихо прошепотіла:
– Спаси, Боже, і збережи Твою рабу Дарину.
Частина VI
Розділ 46
На початку червня Даша поверталася після лікування на батьківщину. Вона потай, щоб не помітили її цікавості інші пасажири, визирала в ілюмінатор. Дорогу повітряним шляхом туди вона не пам’ятала, і виходило, що тепер вона вперше летіла літаком. Даринка бачила тільки клуби хмар, немов густий туман, такий, який був у незабутній день її життя. Своїм чудесним порятунком і другим народженням вона була зобов’язана Сергію, який знайшов її в хоспісі кілька місяців тому. Весь цей час він оплачував дороге лікування й був поруч. Коли Даринка приходила до тями, вона бачила очі Сергія, його підбадьорливу посмішку, відчувала теплий і ніжний дотик надійної руки. Іноді він відлучався на роботу, і для Даші дні розлуки тяглися непомірно довго. І тоді вона чекала на нього. Дівчина розуміла, що не має права обдурити його і свої надії. Вона боролася за своє життя і за їхнє майбутнє день по дневі. Смерть, яка вже стояла біля її узголів’я в хоспісі, вдоволено потираючи руки, попленталася за нею в аеропорт, у літак, у закордонну клініку. До Даші крапля за краплею, дуже повільно, поверталися життєві сили, змушуючи смерть потроху відступати. Відчуваючи свою поразку, смерть не хотіла просто так відступати і кілька разів йшла в атаку, вибравши зручний момент, і Даша знову впадала в кому.
Зараз Даринка вже сумнівалася в тому, що в непритомному стані чула поруч із собою голос Сергія, який був тією краплиною життя, що змусила смерть піти з її палати. Потім був курс реабілітації, після якого Даша відчула себе заново народженою людиною. Майбутня зустріч із Сергієм її хвилювала, розбурхувала і захоплювала хвилею радості. Даша вже не почувалася втомленою та хворою, хоча відбиток принижень, душевних і фізичних страждань назавжди залишився на її обличчі. Вона стала дорослішою і мудрішою.
…Перекинувши сумочку через плече, Даринка спустилася сходами трапа й одразу ж побачила в натовпі тих, хто зустрічає, Сергія. Він радісно помахав їй рукою та побіг назустріч. Даша з деяким смутком відзначила, що у Сергія не було в руках квітів, і зітхнула, списавши цей ґандж на чоловічу нерозторопність і нездогадливість. Вона зробила кілька кроків і потрапила в міцні обійми Сергія, які миттєво відірвали її худеньку фігурку від землі й закружляли. Безмежне почуття радості та ніжності залило їй серце, і Даша в щирому пориві прошепотіла:
– Милий, милий Сергійку, що ти робиш? На нас усі дивляться.
– Хай дивляться, – сказав Сергій і поставив Дашу на ноги, – ми їм не забороняємо. Адже так?
