Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (бесплатная регистрация книга txt) 📗

Дивлячись на них, я не міг стримати посмішки. Перехопивши мій погляд, тихенько реготнули «панки». За колоритною парочкою спостерігали й «першокласники», стійко тупцяючи у своїй осібній черзі, однак їм було не до сміху: за хвилину чи дві вони мали зайняти місце тих клоунів.

«Вони зовсім інші, - знову й знову думав я. — Їхній світ — наче стерильна безмовна пустеля, і що найгірше, ні в кого з них не вистачить духу зізнатися собі у цьому».

А ще вони ніколи не дізнаються, як це класно, сидіти в самих шортах на прохолодній підлозі зали реєстрацій з одним рюкзаком, меншим від подушки, чекаючи на свій літак, коли всі інші годинами нудяться в черзі…

І помер він, як і належить справжньому мужику, з гордо піднятою головою, зі спокійним поглядом. Не те що ті сто п’ятдесят шмаркачів, які горлали від страху в салоні за його спиною.

«Чорні» жарти у льотчиків

Об одинадцятій над літовищем Мехіко виникла сильна злива, а небавом знялася гроза. Із зали очікування було добре видно, як у темряві за вікнами одна за одною шибали і коцюрбилися світло-бузкові блискавиці.

За сорок хвилин до вильоту пасажирів почали запускати в салон. Цього разу я летів на велетенському «Boeing-777» — білосніжному красені, найдовшому літаку в світі, найновішому і найбільш технологічному з усіх «Боїнгів», на якому, до того ж, встановлено найпотужніші турбіни за всю історію авіації.

Склом ілюмінатора збігала сила-силенна дощових крапель. Я сидів над широченним, немов швидкісне шосе крилом 777-го, і бачив, як по вигнутій глянсуватій поверхні стікають рясні потоки дощової води. З темряви над летовищем раз-по-раз вистромлювались страхітливі кістляві блискавки, за якими навздогін неслись сухі розкати грому.

Літак довго не рухався. Спливла чверть години, за нею ще одна, але нічого не мінялось: на вулиці бешкетувала злюща гроза, а сталевий гігант нерухомо ціпенів біля залитого вогнями мокрого термінала. Нарешті над головами захурчало радіо і салоном розтікся терпкий голос капітана. Він перепросив за затримку і пояснив, що зараз над Мехіко бушує буревій (а то ми, бляха, самі не бачимо…) і диспетчер польотів не дає дозволу на зліт. Він замовк, після чого ми простояли ще з півгодини у повній невідомості того, що на нас чигає попереду. На вулиці не переставав періщити дощ.

Блискавки усе ще миготіли, освітлюючи погризені клапті страхітливих хмар на далекому горизонті, коли радіо увімкнулося знов, а перший пілот рішуче проказав:

— Панове, говорить ваш капітан. Непогода дещо стишилася. Ми простояли більше години, через що багато пасажирів у Парижі можуть спізнитися на внутрішні рейси… Поки ситуація дозволяє, ми вирішили злітати. Прошу усіх зайняти свої місця, застебнути пояси безпеки і приготуватись до зльоту…

Говорив він спокійно та впевнено, хоча мене він не дуже заспокоів.

За якусь хвилину турбіни гладко застугоніли, 777-ий взявся вирулювати на злітну смугу. Зайнявши позицію для розгону, капітан погасив у салоні світло, дав останній звуковий сигнал, нагадуючи, що ремені мусять бути застебнуті, і вшкварив повний газ. Моє серце тьохкало так, що ледь не розривало легені, було дійсно лячно, та я не міг примусити себе відірвати погляд від пластикового овалу ілюмінатора. Коли струмені дощу за вікном стали горизонтальними, літак відірвався від землі.

Унизу сире і вогке Мехіко мляво блимало міріадами вогнів. З усіх боків із тьми на нього насувались набубнявілі чорні хмарища, в яких подекуди спалахували громовиці. Видовище причаровувало похмурою моторошністю та грізною силою, але, скажу я вам, таку красу я волів би спостерігати через вікно якогось сучасного будиночка з потрійними шибами і добротним громовідводом, а не з ілюмінатора пасажирського авіалайнера, що з останніх сил пнеться в небо.

Затим ми влетіли в грозу.

Вогні двадцятимільйонного мегаполіса зблякли, а потім звелись нанівець, мовби втонули у грузькому болоті. Гостроносий літак оповила непроникна в’язка темрява, нашпигована електричними розрядами і м’язистими моцаками турбулентності. Двічі нас добряче струснуло, двічі я починав подумки прощатися з рідними і прощати усім свої борги. І саме тоді, після другого наскоку шпаркої турбулентності, я зміг повною мірою відчути, що воно таке, оті «найпотужніші турбіни за всю історію авіації». Двигуни заревли з колосальною силою, ще гучніше ніж під час зльоту, моє тіло занурилося в крісло, а літак з неймовірною стрімкістю почав набирати висоту. На невеличкому екрані перед кріслами (такі є на всіх далекомагістральних лайнерах) можна було бачити поточну висоту та швидкість польоту. За три хвилини 777-ий видерся на шість тисяч метрів і розігнався до 650 км/год. Від такого підйому мої мізки ледь не вилетіли через задній прохід, зате гроза лишилась безсило бурувати десь далеко-далеко під літаком…

У Європі була вже майже п’ята вечора. Ми підлітали до Парижа.

Мене сповивали дивні почуття. Я мовчки стежив, як 777-ий акуратно знижується над аеропортом ім. Шарля де Голля, і роздивлявся літаки, котрі висіли в повітрі навпроти мого ілюмінатору, заходячи на посадку до паралельної смуги. З одного боку з’явилося щемке і мульке розуміння того, що світ раптом наче поменшав, зіщулився, зсохся. Прилетів у Францію — і вже наче вдома. Що б не сталося, тепер я якось зможу доволокти ноги до України чи Швеції. Віднині політ у будь-яку частину світу вже не здаватиметься казна-яким геройством. А шкода…

З іншого боку, в грудях розплився ледь помітний порожнистий смуток, коли я остаточно усвідомив, що моя велика Мрія відгриміла сповна, благополучно втілившись у життя.

Таки-так, Мрія завершилася, ставши реальністю… Мрії більше не було…

Залишились самі спогади.

Літак трохи нагнав над Атлантикою згаяний у Мехіко час, однак все одно запізнився майже на годину. Для того, щоб пересісти на рейс «Alitalia», який мав доправити мене в міланський аеропорт Мальпенза, у мене лишалось всього-на-всього сорок п’ять хвилин.

Зі швидкістю світла я пронісся крізь редути паспортного контролю. У «зеленому» митному коридорі ледь не розреготався, коли низенький і кучерявий працівник митниці суворо проказав до мене:

— Якщо ви провозите з собою більше ніж десять тисяч євро, ви мусите їх задекларувати!

Я відмахнувся від нього, мовляв, стільки грошей ще в житті не бачив, і почухав далі зиґзаґуватими галереями аеропорту. На той момент у моєму схудлому гаманці мирно покоїлись двісті шведських крон, півтори сотні мексиканських песо різними купюрами, та дві блідо-рожеві банкноти по десять євро кожна. От з таким бюджетом я повертався назад у Європу. Була, правда, ще кредитна картка з достатнім балансом, але…

Прокладаючи дорогу серед обурених пасажирів, я галопом прошмигнув останній контрольний рубіж — перевірку служб безпеки аеропорту — і вскочив до однієї із зал терміналу 2F. Мені треба було дістатися до воріт № 21F, де за п’ятнадцять хвилин завершувалася посадка на рейс до Мілана. Я пригальмував біля входу і почав зліва направо обдивлятися виходи до літаків: 24F, 25F, 26F, і так далі аж до 32F. Двадцять першого не було і близько. Я похолов: «Приїхали… Я втрапив не до тієї зали». Враховуючи будову і масштаби головного французького аеропорту, це означало, що про Мілан цього вечора можна забути.

З ледь жевріючим сподіванням я поскакав назад, до загорож security check-in’у і напустився на одного зі службовців:

— Чорт би вас забрав! — кажу. — Мій літак здіймається через п’ятнадцять хвилин, де той бісовий гейт під номером 21F?!

Працівник аеропорту усміхнувся:

— Ви уже не перший, — і хутко потяг мене за собою.

Ми спустились сходами вниз від терміналу, трохи поплутали вузькими білими коридорами, потім проїхались на довжелезному горизонтальному ескалаторі, після чого чемний функціонер підштовхнув мене вперед і показав рукою перед себе:

— Будь ласка, ось ваш вихід.

Переді мною відкрилась крихітна зала очікування з нечисленними пластмасовими стільцями попід стінами. Павільйон стояв порожнім, лиш біля виходу в протилежному кутку тупцяв ще один працівник аеропорту, який неквапом перераховував корінці від посадочних талонів. На табло акурат над його головою блимав ядучо червоний надпис: «Last call. Go to the gate [136]».