Макс - Дашвар Люко (читать книги полностью без сокращений TXT) 📗
– Що? Не бачу, дитино… Окуляри вдома… А ти… німа?
«Так!» – кивнула, знітилася. Спробувала вимовити «допоможіть» – тільки мичання. Сльози на очі.
– Заблукала?
Так…
– Ей, хлопці! – гукнула старенька двійко репованих молодиків – матня на колінах, куртки ХХL, капюшони на бровах, – чимчикували собі вулицею. – Ану, гляньте, що тут написано?
Дора зіщулилася, ніби ворогів побільшало.
– «Де Поштова площа?» – прочитав один із хлопців, махнув рукою. – Там…
– Дівчині покажіть… Заблукала.
– Ти? – вирячилися на Дору зацікавлено.
Махнула кучерями: «Так», – опустила голову, мовчки пішла, куди вказали. «Тільки б слідом не йшли! Тільки б не скривдили!» – билося.
Наздогнали за хвилину. Забігли наперед, стали перед Дорою. Один – менший на зріст, білявий, зірвав капюшон і навушники.
– Ти… не чуєш? – запитав напружено.
Так… Стояла, дощ на чорні кучері, серце плакало – ой, пропала Дора…
– А розмовляти можеш? – запитав другий, вищий на зріст, з великим рюкзаком за плечима.
«Ні…» Коліна тремтіли.
– Мовчати – нормально. Фігня, що не чує… Як без музики? – авторитетно заявив менший вищому. Глянув на Дору. – Реп ніколи не чула?
«Ні…»
– Реп і глухі зрозуміють. Реп – фореве! Ритм серця, – відрубав вищий. Усміхнувся Дорі. – Дивися!
Врубав гаджет на повну – зарухався ритмічно: качаємо, качаємо… Менший туди ж: качаємо, качаємо…
– Ти. Сьогодні. Темна сила. Ти. Мене. Заворожила. Все тепер. Не має сенсу. Йо-о! Бо коли ти говориш, я чую не твої слова… А коли ти приходиш, я бачу не твої вуста…
Качаємо! Дора хитнула голівкою в ритм, усміхнулася. Класно! Дрібний дощ з першої на другу швидкість – і не помітила. Ти! Сьогодні! Темна сила!
Повз дивну трійцю пронеслася автівка – обдала водою.
– Козел! – хлопці відскочили.
Дора приклала ручку до серця: «Дякую».
– Зачекай! Проведемо, – сказав вищий.
Біля річкового вокзалу зупинилися.
«Дякую, дякую… Далі сама», – жестами.
– Ти дуже красива, – сказав вищий. Дістав з рюкзака фломастер, ухопив Дорину долоню, записав на ній номер.
– Це мій мобільний. Захочеш репу – маякни!
«Добре», – усміхнулася збентежено. Заклякла на мить, дістала з кишені блокнотик і ручку. «Я Дора», – написала.
– Я Сван Кентукі, – красиво стукнув себе кулаком у груди вищий.
– А я Льошка, – сказав менший.
Дора йшла до пішохідного мосту, усміхалася, як дурна. Світ ружами, ніч сонцем. Ти. Сьогодні. Темна сила… Як багато добрих людей…
А вечір своє – вітер розбурхав. Той прокинувся – наче з конопель. Заметушився – туди, сюди. Дощ на третю швидкість – швидше падай, швидше. Дора оминула підземний пішохідний перехід, що вів на протилежний бік набережної, до колони Магдебурзького права. Зупинилася навпроти, вдивилася у міст попереду. Темно. Й не роздивитися, чи є хто. Чому Данко тут чекає? Роззирнулася: як до мосту ближче? Набережною далі йти чи через підземний перехід до порослих схилів?
Кинула оком на темні дерева навколо колони і побачила Макса. Стояв біля білої автівки, дивився на пішохідний міст. Здивувалася. А Макс чому тут?
Макс змерз, та не те муляло. Патлатий хлопець вів себе геть не так, як мав би. Постояв під дощем і вітром, раптом зірвався, пішов з мосту. «Неправильний хід! Неправильний! – психонув Макс. – А Дора прийде…» Пішов під дерева, аби геть не змокнути, вітер повіки стуляв – мружився, від мосту їх не відводив.
Данко теж змерз до дідька. Під вечір смартфтон відгукнувся Дориною СМС-кою. «Буду», – написала, і скільки потім Данко не намагався зв’язатися з дівчиною – тихо. Тупцював під негодою. Роззирався і раптом біля колони Магдебурзького права побачив білу «ауді». Насупився: Сердюк?! Кинув таке двозначне… Про виснажену Дору… Наче у полоні тримав, відпустив врешті. Він тут якого? Спочатку вирішив – не зважатиму. Та час спливав, Сердюк не рухався. Наче мав пересвідчитися, що Дора і Данко перетнуться.
– Тобі що до того?! – вдивлявся у темряву. Автівка білою плямою. Сердюка не видно, злився з мороком.
Данко задумався на мить, посунув з мосту. А чого мучитися? Підійде до Дориного колишнього роботодавця, запитає… Може, знає, чому Дори й досі немає. Чому її смартфон мовчить. Де увесь цей час була. Зійшов сходами на асфальтовану дорогу, що вела до білої плями у темряві, зробив крок-другий – дощ стіною, вітер з ніг збиває. «Схилом піду, – вирішив. – Поміж дерев вітер менший. І дощ не так лупить».
Дора не бачила Данка. Завмерла на набережній навпроти Макса. Поміж ними автівки фарами. Вітер за плечі в гопака. Учепилася в металевий відбійник – в очах темно. Шию витягнула: і чого Макс там стовбичить?… Онде буря дерева за голе гілля тягає, як зла мати нерозумну дитину за патли. Страшно.
Тільки подумала, вітер ті дерева до землі. Стара осика смикнулася, і Дора так ясно побачила – смерть! Ще мить – і смерть ухопить Макса. Не кістлявими дужими руками – чорними гілками. Привалить до землі грубим стовбуром, роздушить…
– Ма-а-аксе! Ма-а-аксе! – закричала раптом так відчайдушно і моторошно – світ завмер.
Макс озирнувся здивовано. Під деревом на схилі завмер приголомшений Данко. «Дора?… Розмовляє?…» – вразилися обидва.
– Ма-а-аксе! Дерево! Дерево впаде! Тікай! – закричала з усіх сердечних сил. У голові щось лопнуло. Притулилася до відбійника і впала на землю.
Данко задихнувся: Дора?! Побіг до Макса, ніби той – каліка безногий, ніби й кроку не ступить. Мокра земля чавкала, послизнувся, покотився схилом долу, чіплявся за гілки, підхопився: Дора! Макс мов здурів. Стояв під тією осикою пнем. Очей з Дори не зводив. Чи з Дніпра – ворожив своє під негодою.
Данко зиркнув на дерево – осика гойдалася, як дурна дівка на гойдалці. Рвонув до Макса, відштовхнув подалі від дерева.
– Справді… – задихався, хрипів. – Небезпечно! Ви… їдьте…
Стояв на вітрі – геть нічого не страшно. Дивився, як Макс зіщулився приголомшено, ніби щойно повернувся в реальність з інших вимірів. Відмахнувся від Данка: ти ще… Пішов до автівки. Осика рипнула судомно – стовбур хрясь! – і привалила Данка.
Максу здалося – не деревина зламалася, хребет Максів вщент. Озирнувся метушливо – посеред шляху валялася осика. Під нею нерухомий патлатий. Відсахнувся. Зиркнув на протилежний бік, на набережну. Голос Дорин у вухах дзвенить: «Тікай…» Смикнувся, побіг до автівки. Ускочив у салон – мокрий, злий, важке серце долу тягне… Завів двигун, щелепи ходором: куди вони стрибнули тільки-но, ті навіжені?! Патлатий хлоп і брехлива Дора! Розмовляє! А божилася – не можу! Кинув дикуватий погляд на Дніпро: ти, Любо, ворожиш? Ніяк не заспокоїшся?! Затремтів: не зламається, як та осика, встоїть!
Врубав фари, на швидкість… Геть!
Автівка вилетіла на Поштову. Попрямувала в центр. Європейська, Майдан…
– Куди?… – істерика проривалася глухим шепотом. До біса невтримно хотілося вимити руки. До білого. Його колір… Білий стіл… Біла тачка. Чисті наміри й ниці люди, що їм одне в голові – мазати і мазати Дюка багном. А не вийде!
– Стіл новий треба. Білий…
Згадав червоні плями на білій стільниці, повернув на Пушкінську, бо посеред бруду і скотства раптом побачив чисте й незаплямоване. І куди ж йому, як не до чистого?!
– Я… ніколи не брешу! Ніколи! Я можу не відповісти! Промовчати! Або відкласти розмову, якщо відсутність певного обсягу інформації не дозволяє сформулювати відповідь. – Розбурханий, мокрий, невтримний стояв навпроти Юлі Скачко у відкритих дверях її квартири, захлинався, не зупинити. – Я можу помилятися, але не брехати! І тепер… Тільки правда! Ти… можеш ображатися, гніватися, затаїти злість чи все життя дихати шаленою люттю, та я ніколи не погоджуся з тим, що тільки я винуватий у тому… Що сталося поміж нами. Ти… Ти винувата! Але я… прийшов не для того, аби дорікати, бо ти… Ти – єдина… чиста. Єдина, що не збрехала… Не продалася, не пожалілася… І для мене це вагоміше за будь-які сумнівні зізнання… у коханні. Пропоную тобі руку і серце, Скачко! Вибач… Звик… – обірвав себе, видихнув. – Руку і серце, Юлю…
