Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
— От спасибочки! — затанцював од втіхи Товкач. — А як же нам питати його?
— Так і питайте: діда Дивила! Його кожна собака знає. А живе він у землянці, край села, в гайку.
— А чому б то — у землянці?
— А того, що Дивило, — жартома відказала молодиця. — Ще й замолоду такий був. Усе не так, як у людей. Гарна хата є, а живе у землянці. Сам собі готує, варить. А в хаті жив його онук Горенко Микола з дружиною, а тепер там гостює онука прийомна його — Русалія.
— Русалія? — зацікавився Гриць. — Що за дивне ім’я?
— О, то химерна історія. Та довго розповідати. Як до слова прийдеться, запитайте діда, він все оповість. А Русалія, мо’, ще цікавіша за діда. В загряницях бувала, в Індію їздила до матері.
— А чому б то її мати в Індії була? — здивувався редактор.
— Одружилася з індусом, як у Москві навчалася. Та й поїхала туди, там у нашому посольстві працює журналістом. Пише книги якісь там. Теж її звати Русалією. А ця, молодша Русалія, донька її, на лікаря вивчилася, еге, та ми забалакалися з вами, а незабаром машини підійдуть, треба ящики наповнювати. Дівчаточка, чого роти пороззявляли на гостей? Хутчіше до діла!
— Ну, вибачайте. І велике-превелике вам спасибі! — радо мовив Товкач. — Удружили. Бувайте здоровенькі! Ми побігли!
Він схопив Гриця за рукав і потягнув до шляху. Дівчата реготали їм вслід:
— Радіють, наче нову копійку знайшли. Чи не завчасно? Дивило може їм таке устругнути, що гіркіше від хрону чхатимуть — не перечхають.
Товкач, вийшовши на дорогу, переможно зиркнув на свого супутника.
— Ну як — задоволений моїм вибором? Повезло нам?
— Баба надвоє казала, — хмикнув Гриць.
— Прикидаєшся, — підморгнув редактор. — Хіба я не бачив, як ти нашорошив вуха, коли згадали якусь там Русалію? Хе-хе! Чує моя печінка, що ми з тобою торкнемось цікавого джерела. Щоб я скис!..
Дорога привела їх до дубового гаю. Пройшовши попід склепінням багатовікових дерев, вони побачили перші хати села. Правобіч, на піщаному горбі, виділявся поміж крислатими грушами й абрикосами розмальований квітами охайний будиночок, оточений буйними кущами шипшини і пишних сержин та царгородок-айстр. У дворищі, біля криниці з журавлем, порався сивий чоловік з довгими козацькими вусами, щось рихтував. Товкач зробив знак Грицеві, підступив до паркана.
— Здоровенькі були!
— Дай боже здоров’я! — на диво молодим голосом відповів господар, розгинаючись. На прибулих глянули прозорі дитячі очі, під сивими вусами майнула привітна усмішка. Під полотном вишитої сорочки вгадувалося сильне жилаве тіло, і Гриць подумав, що неможливо на око визначити вік цієї приємної літньої людини. — Куди прямуєте, люди добрі? Може, бажаєте водиці попити?
— Дякуємо, — гречно одказав редактор, витираючи хустинкою піт на лисині. — Ми тільки-но з машини. Не спекотно, погода елегійна, осіння. А хочемо ми розпитати, як нам знайти… гм, гм… діда Дивила.
— Дивила? — перепитав господар, і в очах його Гриць відзначив лукаву сміхотинку. — А це ж хто?
— Як то? — Брови Товкача підскочили вгору. — Ви живете в Сміянах і не знаєте Дивила?
— Вперше чую! — розвів руками вусатий незнайомець.
— А дівчата на полі нам сказали, що його кожна собака знає, — розгублено почухав потилицю редактор. — Що він і кобзар, і дивак, і на гумор, на сміх мастак…
— А-а! Пригадую, пригадую. Був колись такий тип у Сміянах. Та вже давно, як кажуть сучасні дотепники, зіграв у ящик. Помер, царство йому небесне. Справді, химерний був дід, як розповідають. Ще Брехлом його в парубоцтві називали. Бувало, як не брехне, то й не дихне! Розказують, що піп місцевий якось зустрів його над річкою (а діло було взимку) та й каже: «А збреши мені що-небудь, Васильку, так собі, походя. Кажуть, ти дуже ловко брешеш». А парубок йому: «Як-то можна так одразу щось вигадати? То вас піддурили. Та й нема мені коли тим займатися, поспішаю…». — «А куди ж ти поспішаєш, Васильку?». — «Додому за мішками. На озері Святому риба придушилася під кригою та снігом, люди саньми возять. То я оце біжу та запряжу шкапу, щоб вихопити бодай пару мішечків риби». Сказав отакечки та й побіг додому. А піп, почувши теє, метнувся додому, запріг коня в сани та й махнув за сім верст аж до озера Святого. Там — тиша, біло, чисто, як у церкві. Жодного сліду. Лаючись, поїхав піп назад, знайшов парубка та й дорікає йому: «І не совісно тобі, Василю, над панотцем збиткуватися?». А той і каже сміючись: «Так ви ж, батюшко, попросили мене збрехати що-небудь походя?! Чого ж тепер гніваєтесь?».
— Чув, чув я такі баєчки, — пробурмотів, зітхаючи, редактор — Певно, у багатьох селах такі мастаки були. Жаль, жаль, що Дивило врізав дуба. А чого б це дівчата нам ось так збрехали?
— Певно, естафету прийняли від покійного, — усміхнувся господар. — А що ви, власне, хотіли від покійного? Чим би він допоміг?
— Та ми співробітники часопису «Хрін», — пояснив Товкач. — Я — редактор, а оцей парубок — кореспондент. Вирішили ми освіжити наш «Хрін», хлюпнувши в нього трішечки народної стихії. Щоб веселий журнал став, дотепніший, гостріший. От і зраділи, що такого сміхотливого діда нам порекомендували, а воно, бач, посміялися бісові дівчата!
— То ж добре, що посміялися. Бо ж Сміяни! Ходіть краще ввечері на вигін, там дівки та парубки витинатимуть жарти, от і покупаєтесь у криниці сміху. Запевняю — не пожалкуєте!
— Хоч у цьому не збрехали, — буркнув редактор. — Вони, ті дівчата, теж казали про репетицію під зорями…
— От і добренько! — лагідно кивнув вусатий чоловік. — Може, і я причимчикую вечірком до річища на вигін. Тоді погомонимо про те, про се, якщо охота. Та й про Дивила можна буде людей розпитати. Щасливої вам дороги і доброго сміху! Ходіть здоровенькі!
Товкач з Грицем, зніяковіло перезираючись, рушили далі. Вийшовши до річища, всілися на кручі, замилувалися далеким плесом Дніпра, луками, правобережними кручами.
— Хм, — покрутив носом Товкач. — Треба ж отак над старим горобцем посміятися? Ну й хвойди ті дівчата. Ну й пантери!
— А про Русалію чом не спитали? — озвався Гриць. — Може, хоч про Русалію не збрехали?
— Кому що, а курці просо. Якщо про діда Дивила набрехали, то про Русалію — тим паче. Це вони для тебе приманку підкинули. Точно кажу. Побачили, що хлопець молодий, чорнобровий, показний, стріляє очима на дівчат, от і вигадали. Хе-хе! Взагалі, молодці! Я відчуваю, нас тут ще очікують сенсації. Знаєш що, Грицю, кочегаре ти мій улюблений, я… Та не бликай, не бликай на мене очицями, знаю, що ти вже не кочегар, але я так, по інерції… Так ось… Позагораємо трішечки отутечки на піщаній кручі, подумаємо, як нам розпланувати свою роботу. Може, виступимо в клубі, на фермах… Та і їх послухаємо. Перед вечірком підійдемо до правління колгоспу, люди нам і підкажуть, як нам познайомитися з носіями гумору, жартівниками, сміянами. А стемніє — гайда на вигін. Згода?
Гриць відчув, як смуток торкнувся його серця, зітхнув. Та десь з глибини свідомості почувся голос Радісного: «Радість — енергія. Її треба плекати. Її треба чекати…».
Хлопець стрепенувся. Сам собі усміхнувся. Чого це він, справді, сумує з приводу того, що розвіялася якась побрехенька? Невже такий легковірний? Тим більше після того, що з ним недавно відбулося?
— Купатися! — скомандував редактор. — Треба охолонути, заспокоїтися! Згода?
— Згода! — весело вигукнув Гриць і почав роздягатися.
Добряче освіжившись, поплававши у прохолодному плині річища, Гриць ліг під кущем лози поруч з Товкачем і задрімав на осонні. І приснився йому несподіваний, химерний сон, у якому не було жодної дотичності до сучасного життя.
Снилася середньовічна корчма, десь на перехресті доріг. Довкола дубового столу, вишмульгуваного, витертого тисячами ліктів та долонь, зібрався гурт веселих студентів у барвистих убраннях різних епох: там були і гоголівські бурсаки, і сучасні хлопці та дівчата в джинсах та спортивних куртках, німецькі й англійські школярі у характерних для середніх віків кашкетах. Веселий корчмар, вихором літаючи від столу до столу, наливав усім пива у високі дерев’яні кухлі. Та не в тім була химерність сновидіння: поруч з Грицем сидів молодий Гете, порушуючи тим всі часові й причинні параметри. Хлопець розумів умовність сновидіння, але сприймав присутність великого поета й мислителя природно й без подиву. І було в нього знання, що Гете — учень Фауста, чорнокнижника й мудреця. Знали також присутні про те, що нині поет іменинник, і готували йому сюрприз. А, окрім того, ніби хотіли перевірити, чи справді Гете такий розумний і проникливий, як про нього мовлять. А молодий олімпієць, не звертаючи уваги ні на кого, схилявся до вуха прегарної дівчини, подібної до циганки, і вона тихенько сміялася з його тихої мови, але погляд її залишався печальним.
