Тінь сови - Шкляр Василь (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
Я роздобув його телефон й одного осіннього вечора подзвонив йому додому. Хитруючи, сказав, що пишу нарис про Мостового, від якого, до речі, передаю вітання, й оскільки він, Муталіб Усманов, рятував старого в екстремальних умовах, то хотілося б поговорити про цей випадок, для мене, мовляв, важлива кожна дрібничка в біографії старого. Усманов чемно погодився і запросив мене до себе додому.
Жив він на Березняках у маленькій однокімнатній квартирі (Волощук таки добився для нього) з дуже милою дружиною Іриною та донькою Надірою, і з усього видно було, що їм тут не тісно; коли Надіра захотіла спати, ми перейшли на кухню і гомоніли там майже до ранку. Іринка (так її називав Муталіб) також посиділа з нами, підперши кулачками щоки, — поверх тих кулачків синіли такі очі, що при чоловікові ніяково було в них дивитися. Під терпке червоне вино, під зелений чай вони щедро частували мене узбецькою динею, — недавно приїздив Сахіб, — знов і знов наповнювали міленькі піали, привезені з далекого Хорезму.
Ми говорили про Мостового, про Самарканд, Хіву, про узбецьку поетесу Надіру, про дивацтва і світову славу Волощука, риболовлю і знову про Мостового, його село, і врешті-решт я непомітно підвів розмову до Степана, до Катерини, до того, що мене хвилювало найбільше. Спершу Муталіб відповідав на мої запитання стримано, хоч видно було, що це хвилює його не менше, а потім розговорився, і ми просиділи з ним цілісіньку ніч — добре, що я подзвонив йому в п’ятницю. Вибачившись, пішла спати Іринка (у неї завтра уроки в школі), а ми гомоніли й гомоніли, власне, більше розповідав Муталіб, і в мене склалося враження, що він давно чекав нагоди, щоб отак перед кимось висповідатися, сказати сторонньому те, чого, може, не міг сказати навіть найближчій людині.
Коли за вікном посіріло, я став прощатися. Він провів мене до дверей, проте якийсь час ми ще стояли в коридорчику, ніби чогось не домовили один одному, але й казати не наважувалися. Над дверима я помітив невеличкий латунний дзвіночок, який рибалки чіпляють до спінінга, — тут він висів на цвяшку в одвірку, наче підкова на щастя. Я так і спитав:
— На щастя?
— Він уже приніс мені щастя, — сказав Муталіб. — Колись одного разу задзвонив, як я спав, і гукнув: «Прокидайся, щастя твоє прийшло». Я думав, то пташка його черкнула крилом, аж ні, дівчина.
Ми ще трохи помовчали, потім я сказав, дивлячись у його сумно-карі очі:
— А знаєш, Катерина вийшла заміж?
— Знаю, — сказав він.
— Ось так.
— І все одно, якщо ти збираєшся про це писати, — Боже, він про все здогадався! — якщо ти хоч слово колись писатимеш про Катерину, — сказав Муталіб, — то знай: вона свята жінка.
Він провів мене до ліфта і, дивлячись десь убік, сказав тихо, ніби вже й не до мене:
— Ніколи собі не прощу. Ніколи.
І подав мені руку. Потиск його сухої руки був зовсім легенький. І я теж обережно, ледь-ледь стиснув ту руку, що тримала на долоні людське серце.
От, здається, і все про героїв цієї історії. Але ні, є ще праліс. Він теж мій герой, я навіть називаю цю повість його іменем. Він також багато, може, найбільше, оповів мені, коли я ходив понад Тікичем…
Спасибі ж тобі, пралісе!
Часом, коли я сидів на порослому мохом пеньку, опустивши голову, мені здавалося, що навпроти, на такому ж пеньку, сидить маленький чоловічок у червоному брилику і таких же червоних коротеньких шароварчиках, сидить Щедрик і сумно розповідає мені цю історію. Адже не вмер, не міг він померти, Щедрик, як не могла померти Степанова душа, щось та лишилося від неї і на цій землі, лишилося в оцих деревах, травах, воді, у тій рибині, яку рятував він ще маленьким хлопчиком, пробиваючи віддушини в замерзлій річці, і, рятуючи, занапастив себе…
Низький уклін тобі, Щедрику, миле безтілесне створіння, дитя Степанової душі, світла йому пам’ять.
Низький уклін тобі, пралісе. Що я ще можу сказати про тебе своєму читачеві? Що ти стоїш, як і тисячу літ тому стояв, незважаючи ні на які бурі і зливи, громи і блискавки? Що до тебе кожен із нас може легко прийти на розмову, варто лише сісти на поїзд до станції… Втім, навіщо тут указувати станцію? Зрештою, у кожного з нас мусить бути свій праліс.
