Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
Нехай Бог бачить невинність нашу, а неправду карає. Але що тепер нам і міщанам віленським згадають зраду і змову з турком через патріарха, то властиво це не так на нас, як на Військо Запорізьке вірне і в нічім не підозріле кидають. Бо це козаки з любові до віри і з побожності своєї показували св. патріархові великі добродійства, побожні послуги віддавали за отпущення гріхів і проводили його, куди він хотів.
Кінець кінцем ніякі листи, ніякі наслідки не виявили тої зради, а щиро кажучи — ніякої причини для неї нема. Одна тільки нехіть за те, що посвятив єпископів і унію зганив, і жаль, що з тим здоровий і цілий поїхав. Але це його шпіоном і самозванцем не робить, бо то його діло — проповідувати й святити. А так як св. патріарх від шпигунства, інтриг і зради чистий, то, певне, і козаки, а поготів і ми, духовні і міщани віленські, являємось свобідними і чистими, і самим Богом свідчимо про сумлінність нашу. А який же то великий гріх, яка велика образа самого Бога — обмовляти св. патріарха, сторожа гроба божого — при тім на нас стягати те, чого не було. Чи не гнівають тим Бога, і чи не має він за це карати слушно і значно? Нехай їм Бог так помагає, яка їх правда! Вони краще готові на Русь свої мечі обернути, котра на карках своїх татар і турків носить, аніж на ворога імені Христового обернути!
А щодо посвячення митрополита й єпископів заявляємо, що це дійство і справа духа св. проти всіх надій учинена невимовним промислом божим. Бо як ніколи не бувалий приїзд св. патріарха єрусалимського до Києва божим промислом стався, так і розбудження і посвящення сердець і гаряче налягання людей, особливо тих, по котрих світ того найменше сподівався 1, — вважали ми натхненням св. духа. І хто б противився тій святій справі, про неї смів зле говорити або її руйнував і псував, — це буде поборювання духа св., себто духоборство, а цей гріх не буде відпущений, коли не наступить велика покута.
А йдучи людськими мислями і радами, ми доходили до того так. Вже 25 літ ми просимо і жебраємо на соймиках і соймах, щоб нам вернено свободу і вільність релігії, церкви наші, престоли і уряди духовні. А бачачи, як права і вільності наші поламані і знасилувані і щодалі то більше нас пригнітають, — мусіли ми, раді чи нераді, зважитися, більш оглядаючися на страшні мандати божі і над все покладаючи спасення душ наших. І це не переступ, це не гріх, це не зневажання прав, це не образа святого королівського маєстату, не єсть турбація ані ребелія, не бунти і не зневаження влади, не кримінал, і не шпигунство, ані зрада, ані змова з неприятелями коронними 2, коли ми дійством св. духа маємо посвячених митрополита і єпископів таких, яких нам фундації, права, привілеї, і вільності наші, і свята старина наша, і сама 620-літня приблизно (стільки часу розуміємо ми від католицького соборного охрещення нашого святим апостольським константинопольським престолом) практика і звичай наш допускають і дозволяють. Таких, як нам святої пам’яті монархи й князі руські, литовські, а по них найясніші королі польські і сам нинішній король й. м. в десяти літах (перших) свого саме щасливого панування нам дозволяли, подавали і терпіли.
1 Мова про козаків.
2 Звертаю увагу на цю могутню каденцію мови.
Це виконання повинності, що її ми Богові і спасителю нашому винні. Це (сповнення) права божого, канонів соборних вселенських. Уживання прав, нам належних, присягами королівськими стверджених, також старини нашої. Не вчинили ми тим проступку проти Бога, ані проти маєстату й. кор. мил., ані проти Річи Посполитої!
Вчинили ми то згідно з правом канонічним і соборами помісними і вселенськими. Вчинили то згідно з правами, привілеями і звичаями нашими, апробованими соймовими ухвалами і присягами королів й. м. Спеціально — згідно з привілеями пок. короля Жигмонта і нинішнього щасливо пануючого короля, даними на соймах 1607 і 1609 р. Також з конституціями про заспокоєння наше, ухваленими р.1618 і нинішнього 1620. Нарешті, згідно з публічними обіцянками короля й. м., сенату, послів земських, даних нам на соймах. Згідно прав і прикладів історії, як звикли поступати під час переслідувань предки наші, перші християни.
І гадкою доброю і побожною були ми побуджені до того святого діла. Насамперед ревністю слави божої. По-друге, зворушені великим жалем, що нарід наш велико страждає від переслідувачів-уніатів, і без пастирів, без хрещення, без помазання гинуло їх багато і жило непорядно. По-третє, діяла і діє то в нас любов до Христа і правої його науки. А страх нам піддавали муки пекельні, коли б ми не взяли на себе того святого діла, котрого Бог нам дав оказію. Любов і страх перед милим Богом і побожне сумління наше видобули у нас це святе діло — попереджене ласкою божою, а супроводжене поміччю Ісуса Христа.
Правда, знаходились декотрі, що відраджували того св. патріархові з огляду на ті небезпечності, що тепер перед нами відкриваються. Але люди рицарські, запалені духом його святості, сказали: "Не був би ти патріархом, не був би пастирем добрим, не був би христовим і апостольським намісником, коли б твоя святість не посвятив і не лишив народові руському митрополита і єпископів, заставши нас в переслідуванні і без пастирів. І бійся, — говорили, — аби тебе якийсь звір лютий на дорозі тої для Христа піднятої мандрівки не вбив, як того чоловіка божого, до царя Єровоама післаного.
Тим більше ми, коли б погордили таким великим даром від такого великого пастиря або побоялись скороминущої небезпеки, не втекли б від кари божої і не гідні були б імені християнського, не гідні були б на світло небесне дивитися. Самі невірні євреї й єретики сміялися б з нас і не вважали б за людей, що знають Бога, мали б за людей, про свою віру недбалих. Мабуть, самі ті пупорізки єгипетські, що, не побоявшися мандатів царя-фараона, живими зіставляли мужеську половину, повстали б із своїх гробів і прийшли б сварити і глузувати з боязкості сердець наших, ба й на суднім дні осудили б нас. Не дай, Боже, щоб задля скороминущих страхів, засудів і мандатів ми зрікалися віри і не дбали про спасіння душ наших. Страшніші спокуси і небезпеки терплять від турка греки, а таки віри своєї не відступають: мають своїх пастирів і порядки.
Що ж нам було більше робити, бачачи права, вільність і свободи наші потоптані, над сумліннями, в церквах і відправах насильства, так що годилось тільки до святоапостольської й мученичеської сили (прикладів) удатись.
Коли вважати гідними кари апостолів за те, що вони без згоди єрусалимських старшин вибрали і поставили апостолом Матвія на місці Юди, — тоді і нас 1.
1 Порівняння в своїй сміливості дерзновенно розкішне.
Коли вважати, що римляни гідно судили й карали Петра й Павла, що вони, з Єрусалима до Рима прийшовши, Христа проповідали й біскупів святили, — тоді й нас!
Але як їх (апостолів) за це винуватити не побожна річ, поготів і нас, за те, що ми зважились на таке, в що ми перед тим вірили, мали й заживали — як за монархів і князів руських і литовських, так і за королів польських, від того часу як вони почали над нами панувати.
Коли королі польські (вичисляються), теперішній король й. м. як настав на пастві, судили й карали Русь за те, що вони мали митрополитів, посвячених патріархами; коли судили й карали якого-небудь русина, що він папу римського за найвищого пастиря не признавав і унії з костьолом римським не тримав, — нехай тепер і над нами то чинять.
Але вони не тільки не карали, а радо і ласкаво дозволяли й допускали, щоб патріархам відправляти на Русі свою юрисдикцію — чого доказом пригадаємо недавню справу святого отця Єремії патріарха...
Боже милосердний і справедливий, зглянься ж на наші страждання і гніт. І як же це нас мають не побожніше й гірше, ніж євреїв-караїмів, ніж аріан, лютеран, євангеліків, вірмен, котрі, пробуваючи в Королівстві Польськім і князівствах Руських і Литовських, — ті в мечетях, божницях і школах, ці в зборах і костелах своїх відправляють свої обряди й богослуження. їх старші, священики, судії і біскупи, приїжджають з Німеччини і з царства Турецького, уряди й суди відправляють, міністрів, докторів, рабинів і проповідників наставляють і подають. Ті секти до Польщі, до Русі й Литви ввійшли, а ми, дідичі і горожани, котрих покійні королі і теперішній король нас тут застали і присягали нашій релігії ніякого утиску й насильства не чинити. Чи ж то побожно, чи то справедливо нас, дідичів, синів правовірних християн, пригнітати і такими клеветами й злими фарбами покривати? Таким добром віддають нам, що, будучи дідичами в монархії нашій, пожинають працю рук наших і веселяться! Принаймні згадали б: "Не гребуй Ідумеєм, бо він брат твій, ані Єгиптянином, бо пришельцем був єси в землі його" 1.
