Круглянський міст - Быков Василь Владимирович (бесплатные версии книг txt) 📗
— Мені? А нічого.
— Ну й кепсько. Значить, у тебе глуха психіка.
— Оглухла?
— Може, оглухла, а може, з такою народився, — вирішив бомж, повертаючись на другий бік. — Холера, щось у грудях заболіло… Але скажи ти мені, чого ти в цю зону вліз? Чи більше не було куди?
— Значить, не було.
— А що батьки? Чи не знають, де син?
— Нема кому знати.
— Зрозуміло. Значить, сирота. Вгадав?
— Так.
— А що у хвості? Політика, побутовуха?
Що в нього у хвості — політика чи побутовуха, солдат не знав, у подібних тонкощах сучасної юриспруденції він не був досвідчений, з прокурором не зустрічався.
— Одного гада пирнув, — відповів він смиренним голосом.
— До смерті?
До смергі чи ні, також не знав. Тоді здавалося — так, тепер почав сумніватися. Може статися, що й не до смерті, що Дробишев вижив, і вже його не присудили б до вишки. Але що ж тоді виходить? Що він даремно збіг з полку та по дурості своїй ускочив у цю зону? Це було б жахливо. Правда, бомж, спасибі йому, більше не став лізти в душу, розпитувати подробиці. Схоже, трохи поспівчував і на правах старшого пустився у повчання.
— Знаєш, у Євангелії сказано: не убий. Думаєш, чому сказано — що, ворога шкода? Тебе, дурня, шкода. Того, хто забиває. Куля вона ж забиває двох — одного прямо, а другого рикошетом, згодом. Ось у чім заковика. Я вже надивився. Он одному в Мінську дружина зрадила. Гарячий був, молодий, ну й порішив її. До речі, разом з її коханцем. І все так тонко зробив, що не розкрили: мовляв, пішли і зникли, я звідки знаю? І що ж, думаєш, йому стало легше? Висох, схуд, рак підключився. В комірчині повісився мужик. Без суду і слідства.
— Ну, звісно, — сказав солдат. — «Злочин і кара» Достоєвсь- кого… — Достоєвський що! Достоєвському того й не снилося, що у нас робиться. Син батька забиває. Батько дочку малолітню гвалтує. А ти — Достоєвський… — То що ж тоді цим злочинцям? Роби, що хочеш? Вони ж усе можуть.
— Вони можуть, еге. Але їхнім способом супроти них не можна. Не можна ніяк. Нізащо не можна!
— А в який же тоді спосіб?
— А супроти них способу нема, — глибокодумно зазначив бомж.
— Невже?
— Вони самі себе мають кінчити. Рано чи пізно. Як павуки в банці. Якщо в банку до них кинути, наприклад, шершня, вони всі наваляться на нього і заб’ють умить. А коли їх там не чіпати, самі себе пожеруть. Бо нікого не жерти вони не можуть. Це достеменно. Наукою доведено, — сказав бомж і, мабуть, задоволений своєю відповіддю, хитрувато засміявся.
Солдат мовчав, задумливо колупаючи дубчиком у піску.
— Убивство — подвійна біда. Навіть якщо і не зловлять, не засудять. Тебе ж, мабуть, ловили?
— Не знаю, — знизав плечима солдат. — Може, і тепер ловлять.
— Тоді тобі не можна звідсіля потикатися. Сиди. Тут ще, може, як пересидиш.
— Чого ж я тут досиджуся? — нервово спитав солдат.
— А знаєш, усе може бути. Влада зміниться — у нас же також вона міняється. Ну, коли там помре хтось. Чи амністія. Чи десь новий реактор вибухне, — бомж знову засміявся.
— А радіація? — підняв голову солдат.
— От я й кажу: якщо раніше радіація не скрутить. Вона — паскудна сука, підбирається на котячих лапках, а хапає, мов тигра.
— Звідки Ви знаєте?
— Знаю, — непевно відповів бомж. — По собі відчуваю.
Такий поворот розмови був не по нутру солдатові, і він мовчки піднявся. Помалу пішов по березі, позираючи на річку, ніби та могла чимось втішити. Було кривдно за свою невдалу долю — і чом отака дісталася йому? Чому він потрапив до цього гада Дробишева, а не до якогось кращого сержанта? І мало йому було біди в полку, так ще вліз у цю страшну зону. Все ж, мабуть, вона справді страшна — дарма декотрі кажуть, що такі страхи перебільшені. Мабуть, не перебільшені, якщо від неї тікають люди. Люди знають чи відчувають небезпеку, звідки б вона не йшла — від Бога чи диявола. Людей не обдуриш. А він ось, здається, ошукався — не треба було бігти сюди. Хоча, а куди б він побіг — без грошей і без зброї? Зі зброєю, напевно, все могло би бути інакше. Хоча… Он бомж каже про рикошети. Може, вистачить йому й одного рикошету, який уже чи не потрапив у нього.
Багато чого у власній долі солдата здавалося йому непевним чи зовсім кепським. Люди, яких він зустрічав, також не надто захоплювали його. До бомжа він з першого дня приглядався з особливою увагою — все ж не так часто випадало йому зустрічати бомжів. Спосіб його існування та деякі слова часом дивували солдата, який з дитинства звик, можливо, з надмірною увагою ставитися до слів і вчинків старших. У старших хлопцю передусім хотілося бачити певність і грунт, — якості, яких, може, не вистачало самому. Але не набагато більше він знаходив і в старших, серед яких також панували змінливість і випадковість. Починаючи з дрібних, особистих подій та вчинків і кінчаючи Чорнобилем. Люди явно не розуміли, куди йшли і куди треба було йти. Часом він думав, що вся історія людства надто подібна до метушливого руху зголоднілих на пустому столі. Ні законів у тому русі, ні певності, одне лише прагнення — знайти і зжерти.
Ось і бомж про радіацію каже то так, то інакше. То вона для нього — не загроза, то він уже щось відчуває. Хоча що бомб — навіть учені не в змозі розібратись про міру її небезпеки. Ті встановлюють одні норми, другі — інші. Але все винаходять теоретично, а тут доводиться випробовувати цю холеру на собі, суто практично. Вони тут ніби лабораторні миші з нікому не потрібної лабораторії, непланові жертви заплутаної науки. А заодно й такої ж техніки. А може, і оборонки також. Солдат ніде не читав, але чув у розмовах, що причини катастрофи — все ж у оборонці. Для ракет потрібен збагачений плутоній, ось оборонники і гнали його, щоб виконати й перевиконати плани до свята всіх трудящих — Першого травня. Техніка й не витримала. А за нею і оборонка, та й політика так само. Але ж у цій державі політика — річ священна, в ній ніколи ніхто не сумнівається. Тільки чому вона потребує стільки жертв?
Останніми днями солдат також став помічати в собі щось недобре. Якісь кепські зміни почали відбуватися в його організмі. Стало надто в голові паморочитися, часом він навіть боявся, що впаде, особливо коли довго дивився на річковий плин. Знов же почала боліти шия під вухом, весь час кортіло відкашлятися, та було ніяк. Але найбільше дошкуляло йому відчуття голоду. Від голоду він слабшав і думав, що всі причини його хворобливості — від нестачі харчу. Здавалося, якби хоч раз уволю поїв, то й почувався б краще. Але наїстися все не було чого, а про інше він боявся і думати.
Рятівне їх багаттячко, завдяки якому вони харчувалися і яке гріло їх вночі і врянці, стало карою для солдата. Воно зжирало неймовірну кількість дров, які все важче було здобувати в лісі. Мабуть, все було б ліпше, якби вони мали сокиру або якийсь годящий ніж чи кинджал. Але нічого з того у них не було — ні в бомжа, ні в солдата, дрова вони мусили здобувати голими руками. Міський житель, солдат не думав, що в лісі це стане проблемою.
Головне, якщо бомж ішов на болото, хлопець не міг надовго відлучатися з берега, а відлучившись, кожного разу боявся, що спізниться і багаття згасне.
Того дня він особливо далеко й не відходив. Вибрав у молодому сосняку зсохлу ялинку, яка була йому під силу, і почав її гнути- хитати, щоб викрутити з корінням. Ялинка була не товста, проте довелося пововтузитись, і хлопець аж употів, допоки впорався з нею. Так і поволік через підлісок до річки, все тривожачись, чи не згасло багаттячко. Коли відходив, підклав зовсім трохи, могло й догоріти.
Вибравшись із лісу на обрив, перш за все зирнув на берег і від здивуваня ледве не випустив ялинку — біля багаттячка спиною до нього сиділа незнайома жінка. Багаттячко буцімто ще трохи димилося, і жінка, вдягнена в джинсову куртку і спортивні штани, клопітливо підкладала в нього те, що не встигло ще догоріти. Солдат майже сполохався, що вона, може, й зовсім загасити багаття, і зістрибнув з обриву.
— Оце ж підкладаю, щоб не згасло, — сказала жінка звичайним, майже як у хаті, голосом.
