Будденброки - Манн Томас (онлайн книга без .TXT) 📗

Томас Будденброк, що в такому молодому віці став уже головою великого торговельного дому, виразом обличчя і всією своєю поставою виказував неабияке почуття власної гідності, але був дуже блідий, а його руки — на одній поблискував масивний родинний перстень зі смарагдовою печаткою, — не поступалися своєю білістю манжетам, які виглядали з чорних рукавів; мерзлякувата білість тих рук свідчила, що вони завжди сухі й холодні. Ті руки, з виплеканими довгастими нігтями синюватого відтінку, в певні хвилини і в певних положеннях, прибраних нервово, але цілком несвідомо, справляли дивне враження якоїсь стриманої чутливості і майже боязкої скромності, — того, що досі було чуже широким, далеко не аристократичним, а проте дуже гарним будденброківським рукам і що не дуже їм личило… Зайшовши, Том найперше відчинив навстіж двері до кімнати з краєвидами, щоб напустити тепла, — там у каміні за гратками з кутого заліза горів вогонь.

Потім він потиснув руку консулові Крегеру й сів до столу навпроти пана Маркуса; сідаючи, він звів брову і трохи здивовано глянув на сестру. Але Тоні так рішуче закинула голову й притиснула підборіддя до грудей, що він утримався від будь-яких зауважень.

— Отже, тебе рано ще називати паном консулом? — запитав Юстус Крегер. — Нідерланди марно сподівалися, що ти станеш їхнім представником, га, друже?

— Атож, дядьку Юстусе, мені здається, що так буде краще… Я, звичайно, міг би зразу взяти на себе обов’язки консула, та й багато інших, але, по-перше, я ще трохи замолодий, а по-друге, я вже розмовляв з дядьком Готгольдом: він дуже втішився і дав свою згоду.

— Дуже розважно, синку. І цілком gentlemalike [50]. З тебе добрий політик…

— Пане Маркусе, — почала пані Елізабет, — любий пане Маркусе! — І вона простягла повірникові через стіл руку, долонею вгору. Той повільно, вдячно потиснув її, задумливо дивлячись убік. — Я попросила вас піднятися сюди… Ви знаєте, про що йтиметься, і я певна, що не будете заперечувати. Мій покійний чоловік у своєму заповіті висловив бажання, щоб після його скону ви вкладали свою вірну, випробувану працю у фірму вже не як стороння особа, а як компаньйон…

— Авжеж, безумовно, пані Будденброк, — сказав пан Маркус. — Уклінно прошу повірити мені, що я вмію оцінити, яку велику честь мені виявлено, бо кошти, які я можу вкласти у підприємство, надто мізерні. Але я не бачу іншої ради перед богом і людьми, як з глибокою вдячністю прийняти пропозицію вашу і вашого сина.

— Так, Маркусе, я теж дякую вам від щирого серця, що ви ладні взяти на себе частину великої відповідальності, яка, мабуть, для мене самого була б занадто важка. — Томас промовив це швидко й наче між іншим, подаючи через стіл руку своєму компаньйонові, бо обидва вони вже давно дійшли згоди, і тепер це була проста формальність.

— Спілка як погана жінка… та сподіваюсь, що ви обидва спростуєте це немудре прислів’я! — сказав консул Крегер. — А тепер, друзі мої, погляньмо, що ми маємо. Мене цікавить тільки Кларин посаг, до решти я байдужий. Ти маєш копію заповіту, Бетсі? А в тебе, Томе, є приблизні обрахунки?

— Я знаю їх напам’ять, — мовив Томас; він відхилився на спинку крісла, спрямував погляд крізь відчинені двері до кімнати з краєвидами і, водячи олівцем по столі, почав називати цифри…

Виявилося, що консул залишив більший маєток, аніж хтось міг би сподіватися. Щоправда, посаг старшої дочки пропав, і втрати, яких фірма зазнала у зв’язку з бременським банкрутством п’ятдесят першого року, були для неї тяжким ударом. Знову ж таки, сорок восьмий рік і теперішній, п’ятдесят п’ятий, позначені заворушеннями і війнами, також принесли збитки. Але будденброківська пайка в крегерівському спадку, що дорівнював чотирьомстам тисячам марок, нараховувала цілих триста тисяч, бо Юстус багато своїх грошей забрав наперед, і хоч Йоганн Будденброк, за купецьким звичаєм, весь час нарікав на невдачі, але зрівняв свої втрати тим, що протягом п’ятнадцяти років мав десь по тридцять тисяч марок прибутку. Отже, майно» фірми, крім нерухомого, сягало приблизно сімсот п’ятдесят тисяч марок.

Навіть Томові, що добре знав стан фірми, батько ніколи не називав цієї суми, і коли мати сприйняла її спокійно і скромно, коли Тоні, нічого не розуміючи, позирала на всіх з чарівною гідністю, хоч і не могла прогнати з обличчя зляканої міни, німого питання: «Чи це багато? Дуже багато?», коли пан Маркус повільно й начебто неуважно потирав руки, а консул Крегер вочевидь нудився, самого його ця цифра сповнила нервовою гордістю, жадобою дії, що прозвучала майже як невдоволення.

— Ми давно вже повинні були досягти мільйона! — сказав він здавленим з хвилювання голосом, і руки в нього затремтіли. — Дідусь у найкращі свої часи мав уже під рукою дев’ятсот тисяч… А скільки відтоді затрачено зусиль, які ми мали успіхи і які подеколи добрі прибутки! Та ще й мамин посаг! І мамин спадок! Але те безнастанне роздрібнення… Господи, звичайно, так воно й має бути… Перепрошую, що цієї хвилини я маю на оці лише користь фірми, а не користь родини… Оті посаги, ті відрахунки дядькові Готгольдові і до Франкфурта, ті сотні тисяч, що їх довелося вилучити з обороту… А тоді ж у шефа фірми був тільки один брат і одна сестра… Словом, нам вистачить роботи, пане Маркусе!

В очах його на мить спалахнула жадоба дії, перемоги, влади, бажання вибороти щастя. Йому здавалося, що на нього звернені погляди цілого світу: чи зможе він додати слави фірмі і їхньому давньому родові або хоча б не осоромити їх? На біржі на нього вже позирали старі, досвідчені купці, весело, скептично і трохи глузливо, немов питалися: «Чи впораєшся, синку?» — «Впораюся!» — думав Том.

Фрідріх-Вільгельм Маркус задумливо потирав руки, а Юстус Крегер сказав:

— Ну, ну, спокійно, Томе! Коли твій дід постачав товар прусській армії, часи були інакші.

Тепер почалося докладне обговорення важливіших і другорядних пунктів заповіту. В цій розмові вже брали участь усі, а консул Крегер навіть додав їй гумористичної нотки, називаючи Томаса не інакше, як «його вельможність князь-володар».

— Земля, де стоять комори, згідно традиції, лишається за короною, — казав він.

Взагалі ж заповіт мав на меті зберегти майно якомога нероздрібненим; пані Елізабет Будденброк була в принципі головною спадкоємицею і весь капітал залишався у фірмі.

Тут пан Маркус заявив, що як компаньйон він зміцнить його ще й своїми сто двадцятьма тисячами марок. Томасові поки що визначено п’ятдесят тисяч особистого капіталу і таку саму суму Христіанові, на той випадок, якщо б він захотів відокремитись. Юстус Крегер знову пожвавішав, коли був зачитаний пункт: «Визначення суми посагу моїй коханій Кларі, наймолодшій дочці, якщо вона виходитиме заміж, полишаю своїй любій дружині…»

— Скажімо, сто тисяч марок! — запропонував він і, відхилившись на спинку стільця, заклав ногу за ногу й обома руками підкрутив короткі сиві вуса. Він був сама щедрість. Проте, за традицією, визначено суму в вісімдесят тисяч марок. «На випадок другого заміжжя моєї коханої Антонії, старшої дочки, — стояло далі в заповіті, — оскільки їй уже виділено під час першого шлюбу вісімдесят тисяч марок, посаг не повинен перевищувати сімнадцять тисяч талярів…»

Пані Антонів схвильовано, але граціозно простягла руки вперед, заразом трохи підсунувши рукави, звела очі на стелю й вигукнула:

— Грюнліх, ага!

Ці слова прозвучали як бойовий клич, як голос сурми.

— Чи вам відомо, пане Маркусе, як усе вийшло з тим пролазою? — запитала вона. — Сидимо ми собі одного чудового надвечір’я в садку, перед альтанкою… ви ж знаєте, пане Маркусе, нашу альтанку? Гаразд! І хто там раптом з’являється? Якийсь тип із позолоченими баками! Ото пройдисвіт!..

— Де все так, — мовив Томас. — Але, може, ми потім поговоримо про пана Грюиліха?

— Добре, добре! Та з одним мусиш погодитись, Томе, ти ж бо в нас розумний: я переконалася, хоч недавно була ще зовсім наївна, що в житті не все робиться чесно й справедливо…