Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Варя намірилася вже йти додому. Бабусю нагодувала, вдягла її в улюблену теплу жилетку та в’язані вовняні шкарпетки. Щоправда, старенька цілий вечір вередувала. То все кликала невістку, то дорікала Варі, що та морить її голодом.
— Чому ти мені не зліпиш вареників? — вередувала бабця. — Я вже скільки разів просила тебе? Хочу вареників з картоплею і шкварками!
— Ще не різали свиню, — проковтнувши грудку, що застрягла в горлі, відповів батько.
— То старе сало підсмажте!
— Нема. Закінчилося.
— Що ви за господарі? — обурювалася бабуся. — У нас завжди вистачало сала до свіжини. Догосподарювалися? Покличте Надю, я попрошу її зліпити вареники. Нехай сходить до Трохима, щось обміняє на маленький шматочок сала. Чи мені багато треба?
— Завтра, — якомога спокійніше відповіла Варя, — я завтра зліплю.
Варя сподівалася, що наступного дня бабця не пам’ятатиме, що було вчора.
— Не переймайся, Варю, — сказав батько, вийшовши у двір, щоб провести доньку. — Усі старі стають вередливі, гірші за малих дітей.
— Добре, — відповіла Варя. — І все-таки шкода бабусю.
— Якщо їй пояснити, що сталося останнім часом, вона не зрозуміє.
— Може, воно й на краще?
Варя прислухалася. На вулиці було чути людські голоси. Невже знову йдуть «шукачі» чужого добра?
— За плечима в них лопата, йдуть на хутір щедрувати… — сказав батько тихо. — Здається, доню, до нас знову завітали «щедрувальники».
— Знову?! — злякано прошепотіла Варя.
Чорножукови не помилилися. Активісти, як їх селяни прозвали, «червона мітла», пішли до Вариної хати. Почали нишпорити по всіх кутках. Варя сиділа, тримаючи Сашка на руках. Дитина вередувала і плакала, бо був час її годування. Василь сів у кутку кімнати, схилив голову, щоб не бачити швидьків. Добре, що поруч із Варею був батько. Він посадив на коліна Маргаритку, обняв дівчинку і гладив її по голівці. Дівчатко перелякано зиркало у бік непроханих гостей, готове ось-ось розплакатися. Павло Серафимович щось нашіптував лагідним голосом на вушко дитині, і Маргаритка заспокоїлася. Вона притислася усім своїм маленьким тільцем до дідуся, сховалася у його великих обіймах.
Варя схвильовано спостерігала, як знайшли невеличкий вузлик борошна, кинули його у кошик. На припічку стояв чавунок із трьома помитими картоплинами — знайшли. Три картоплини полетіли в кошик. У пічурці за піччю, де сушилися пелюшки дитини, знайшли один буряк — у кошик його! Маленький вузлик пшона, приготований для молочної каші дітям, знайшли у кишені кожуха — забрали.
Ганна полізла у піч, рогачами дістала горщик із молочною кашею для Сашка. Знайшла ложку, почала сьорбати прямо з горщика.
— Залиш дитині, — не витримала Варя.
Ганна розсміялася Варі прямо в очі. Комсомолка показово вилила кашу з горщика на долівку.
— Що ж ти робиш?! Чим я буду дітей годувати? — тремтячим голосом спитала Варя.
— А ти заріж одну дитину і нагодуй нею другу! — зло пожартувала Ганна.
— Дивіться, що я знайшов у сінях! — сказав радісно Семен, затягаючи в хату невелику дерев’яну діжку.
— Що там? — заглянула Ганна. — Квашена капуста? Пошукайте ще у сараях, — наказала вона, — там повинно щось бути.
Варя дивилася, як колишня подруга присіла навпочіпки перед діжею і почала їсти, дістаючи капусту руками. Було гидко спостерігати, як шматки капусти падали їй на груди, а вона все хрумала як кінь. Сашко розплакався так, що Варя вже не могла його втішити.
— Та заткни ти його, — нервово сказала Ганна, — бо в мене апетит від крику пропаде.
— То дитина плаче, побачивши тебе, червона відьма, — тихо сказав батько.
Ганна почула. Вона перестала жувати, витерла долонею бороду.
— Залиште капусту, не забирайте, — попросила Варя, але комсомолка вже збісилася від почутих слів.
— Капусточки хочеться? — скривила вона рота у зухвалій посмішці. — Залишу! Я ж добра!
Ганна вилізла на діжку, задерла спідницю, присіла. Присутні спочатку навіть не зрозуміли, що вона хоче робити. І лише коли задзюрчало, зрозуміли, що вона мочиться прямо в діжку з капустою!
— Оце вам, куркуляки! Ось вам! — сміялася комсомолка. — Їжте тепер, хоч задавіться!
Вона зістрибнула з діжки, поправила спідницю.
— Ви мене надовго запам’ятаєте! — процідила крізь зуби. — Не сплатите сповна податки, поведуть вас селом під «рогожаним прапором»! Я подбаю, щоб на ньому написали «Я — ворог народу, закопав хліб і не здав державі!». А потім смердючу рогожу власноруч прикріплю на вашій хаті! — Ганна вишкірилася.
— Чому? — спитала Варя. — Чому ти така стала? Ми ж їли з однієї миски…
— До чого тут миска?! — скрикнула Ганна. — Гадаєш, якщо народилася із золотою ложкою у роті, то тобі все дозволено? Усе навколо повинно бути твоїм?! Землі — твої, луки — твої, будинок під бляхою — тобі, навіть березовий гай — і той твій! Ти гадаєш, мене не брали завидки?
— Ти мені заздрила, — сумно промовила Варя, — але ж ми всі робили все, щоб ви не бідували.
— Усе? — хмикнула Ганна. — Зробили з нас наймитів і думали, що так буде вічно? Ваш час минув! І не потрібно мені дорікати тією мискою борщу!
— Ми ж усе ділили навпіл, — нагадала Варя. — Люди повинні пам’ятати добро, — сказала вона задумливо. — Хай би що там було, ми всі маємо залишатися людьми і знати, що живемо під одним небом, а небо… Воно одне на всіх.
— Ти як була дивакувата, так нею і залишилася, — глумливо сказала Ганна. — Колись ти пиріжки ділила навпіл зі мною, а я поділю небо! — вона хіхікнула. — Бери собі половину! Хлопці! — крикнула, виходячи з хати. — Знайшли? Ні? Тоді ходімо далі!
Варя не витримала. Вона віддала Сашка Василеві, упала на ліжко і розплакалася. Подушка приглушувала її ридання, а у Варі перед очима стояло побачене. Потім чомусь знову згадалися подаровані намисто і чобітки. Від тих спогадів ставало ще болючіше на душі.
Розділ 62
Биков проводив нараду у сільраді одразу ж після повернення з району. Лупіков, Жаб’як, Ступак і Щербак прибули вчасно. Ось що значить партійна дисципліна! Григорій Тимофійович доповів однопартійцям, що село не виконує план хлібозаготівель. Критична ситуація у всьому районі, але потрібно думати у даному випадку не за них, а за свій колгосп. Биков розповів, що сусідні села вже занесли на «чорну дошку», є загроза, що у всьому районі заборонять будь-яку торгівлю і села будуть оточені загонами НКВС.
— Хоча мало хто ризикне покинути село, — розмірковував Биков, міряючи широкими кроками приміщення. — Уведений у містах паспортний закон не дасть змоги селянам без документів втекти з села, не виконавши плани заготівель. Є наказ про те, що таких саботажників будуть ловити і повертати на місця проживання, — Григорій Тимофійович почухав потилицю. — Якщо, звичайно, не заарештують за свідомий саботаж, — додав він.
— Все одно тікають, — зауважив Щербак.
— Куди? — розвів руками Биков.
— Хто в міста, хто на шахти. Є такі, що намагаються потрапити у Росію.
— Як вони туди потраплять? Хто їм продасть квитки на потяг? Це ж заборонено!
— Залізнична колія проходить не так вже й далеко, — пояснив Щербак. — Чоловіки знаходять місце, де потяг стишує хід, там чіпляються, залазять у товарні вагони і їдуть. Уже не один був випадок, коли так виїздили, влаштовувалися на новому місці і забирали своїх рідних. У нашому селі таких випадків ще не було, але скоро будуть.
— Чому ви так вважаєте?
— Бо люди у скруті, їм нема чого їсти, — сказав парторг.
— Нема чого їсти?! — підскочив Биков як ужалений. — Нема у тих, хто виробив по сорок трудоднів на рік, колупався на своєму городі, а тепер саботує здачу хліба! Тільки й думки, як обдурити державу й де сховати хліб. Чи хтось із них сидить голодний? Маю великий сумнів.
— Почали мерти люди від голоду, — неголосно сказав Щербак.
— Це правда? — Биков витріщився на голову сільради.
— За останній час, — Жаб’як підвівся, — померло кілька осіб. Сусіди знайшли померлими у своїй хаті Островерхових.
