Королівська обіцянка - Дяченко Марина и Сергей (полная версия книги txt) 📗
— Я клянуся!
— Не клянися, цього не потрібно. Ліно…
Він замовк, і я раптом злякалася, що він скаже: та нічого. Я пожартував. Полетіли додому.
— Ліно, — почав він знову. — Олександр, якого ти добре знаєш, принц Олександр, мій син… його підмінили.
— Тобто?!
Я чекала чого завгодно, тільки не такого зізнання.
— Олександра… як тільки він народився — підмінили.
— Хто?!
— Є такі істоти. Та ти й раніше, напевно, чула. Подібні випадки траплялися безліч разів, і ще, на жаль, траплятимуться. У ті дні на Королівство напали, почалася війна, я виїхав захищати дальні кордони. Мати Олександра хворіла, а нянька повелася безпечно. Вона сподівалася, що ніхто нічого не помітить, але коли я повернувся — з першого погляду розпізнав підміну.
Оберон замовк.
— Ну, тоді все зрозуміло, — сказала я тремтячим голосом.
Король подивився на мене так холодно, що я заледве язиком не подавилася.
— Нічого не зрозуміло. Олександр — мій син, я його виростив і відповідаю за його долю… безславну, якщо чесно. І ти не скажеш йому ні слова. За жодних обставин.
— Так, ваша величносте, — промурмотіла я покірно.
Оберон знову замовк. Я чекала, поки він збереться з думками.
— Багато років після цього я шукав… другого свого сина. Там, куди його затягли ще дитиною.
— Знайшли?!
— Так, — очі Оберона спалахнули. — Давно знайшов. Давно за ним стежу. Зараз він учиться на третьому курсі авіаційного інституту за три зупинки метро від твоєї школи.
— Що?!
— Ти нікому нічого не скажеш, — знову попередив Оберон.
— Це значить…
— Це значить, що за народженням він справжній принц.
— Ви заберете його сюди? До Королівства? Ви нарешті заберете…
— Ніколи я його не заберу, — у голосі Оберона скрипнув полярний холод. — У нього є батьки, мама й тато, бабуся й дідусь, які обожнюють його, а він їх. У нього є майбутнє, бо він дуже розумний і роботящий хлопець. Я з ним навіть ніколи не заговорю.
— Але чому…
— Подумай своєю дурною головою, чому. Подумай про нього. І подумай про Олександра.
Стало тихо. Тільки хвилі шуміли.
— Я зрозуміла, — сказала я ледве чутно.
— От і молодець.
— Але як же ми…
— Дуже просто. Ти візьмеш Стеллу із собою — у твій світ. І вона там вийде заміж за… Олександра. За Сашка.
— А якщо він не захоче?
— Тоді все пропало, — сказав Оберон, але не суворо, а з іронією. — Не бійся. Якби на місці Стелли опинилася Філумена, чи Розіна… кожна із цих принцес, нічого не вийшло б. Але доля обрала Стеллу… Доля. Або Ліна Лапіна.
— Ваша величносте, — пробелькотіла я.
І тоді він обійняв мене за плечі.
Ми сиділи й дивилися на далекий берег. Звідси було чудово видно замок, освітлений вогнями. Відбивалися зірки у воді, а на глибині плавали, наче зірки, особливі світлі риби. Одна на секунду вискочила з води, я побачила випнуті очі й фосфорилювальні «горошки» на шкірі. А потім вона знову пірнула вглиб.
— Я піду з вами, — сказав Оберон. І схилився до самого мого вуха: — Ліно…
— Так, ваша величносте?
— Спасибі… тобі.
Епілог
Був весняний день. Накрапав дощик. І світило сонце.
По всьому місту розпускалися бруньки. І щебетали птахи: незабаром травень!
Біля воріт авіаційного інституту юрмилися студенти, в основному юнаки. У них свій головний біль: незабаром сесія!
— Як же він виглядає? — розгублено запитала Стелла.
— Ти дізнаєшся, — сказав Оберон.
Ми разом стояли на протилежній стороні вулиці. На Стеллі був короткий ліловий плащик і смішний берет на голові, а в руках вона невміло тримала нерозкриту парасольку.
— Не бійся, — м’яко сказав Оберон. — Ми ж тут.
— Тільки переходь на зелений, — скоромовкою нагадала я. — Пам’ятаєш, що я тобі розповідала про світлофор?
Вона непевно кивнула й покрокувала до переходу. Там саме загорілося зелене, Стелла прилаштувалася за кількома бабусями, які тягли сумки з базару й щось голосно обговорювали.
За переходом бабусі повернули праворуч. Стелла зупинилася на краю тротуару й невпевнено поглянула на нас із Обероном. Я очима вказала їй на хлопців біля входу.
— Не видивляйся надто пильно, — тихесенько сказав Оберон. Мені хотілося взяти його за руку, але я не наважувалася. Тоді він сам стис широкою теплою рукою мою замерзлу мокру долоню.
Стелла повільно рушила вулицею повз авіаційний інститут. Вона йшла, дивлячись перед собою, й не бачила, куди йде, і тому, звичайно, не встигла відсахнутися, коли з воріт вискочив, лавіруючи в юрбі, високий хлопець із плоским портфелем під пахвою.
— Ой!
Вони опинилися віч-на-віч. Хлопець в останню мить чудом устиг загальмувати. Стелла дивилася на нього знизу вгору — з подивом і жахом. А я побачила обличчя хлопця й сама мало не зойкнула: він був справжнісінька копія Оберона, тільки молодий і без бороди!
Король сильніше стис мою руку.
— Ти хто? — запитав хлопець отетеріло. Диво — я чула його слова на відстані, крізь гуркіт вулиці й шалене горобине цвірінькання.
— Стелла, — злякано відповіла принцеса. — А ти хто?
— Сашко, — він поправив під пахвою свій портфель. — Ти… далеко зібралася?
Вона кліпнула:
— Я… не знаю.
Молодий Оберон посміхнувся.
Я раптом зрозуміла, що всі його товариші-студенти дивляться на них, а більше — на Стеллу. І навіть викладач років шістдесяти, який саме виходив з воріт, зупинився й уп’явся в Стеллу поглядом. І я знала, що вони всі побачили: наче над головою принцеси припиняється дощ, а під ногами світлішає небо в синіх калюжах.
Напевно, їм усім у цю мить здалося, що ця дівчина прийшла з іншого світу. Може, навіть хтось із них подумав, що вона казкова принцеса, незважаючи на ліловий плащик і кумедний берет.
— Ну, а-а-а, — сказав Олександр. — Як ти дивишся на горнятко кави?
— Дивитися не дивлюся, — Стелла всміхнулась, — а от щодо випити…
— Тоді ходімо!
І він узяв її під руку.
Вони завернули за ріг. Усі дивилися їм услід. І ми з Обероном теж проводжали їх поглядом. І стужавілі бруньки лунко лопали в них над головами, і привітальним хором співали горобці.
— Королівство врятовано? — запитала я пошепки.
Король нічого не відповів. Просто підвів мене до кіоску й купив морозива — мені й собі.
І от ми з королем Обероном, могутнім магом і шляхетним правителем, вирушили весняним містом, поїдаючи морозиво й нічим не переймаючись. Звичайно, нам варто задуматися над зникненням Максиміліана чи поміркувати про долю принца-деспота, або про те, як повернути принца-саламандру в країну вулканів разом з молодою дружиною. Нам було про що подумати, але ми просто йшли, небо віддзеркалювалося в калюжах під нашими ногами.
Тепер ми обоє точно знали, навіщо давалася та давня королівська Обіцянка. І жоден з нас не жалкував про те, що заради неї довелося пережити.
УДК 821.161.2-312.9
ББК 84.4 УКР6-445
Д99
Дяченко, Марина Юріївна.
Дяченко, Сергій Сергійович.
Д99 Королівська обіцянка : роман / М. та С. Дяченки; пер. з рос. — К.: Гамазин, 2008. — 392 с. — (Серія «Зоряний гість»).
ISBN 978-966-2938-11-5
Така собі пересічна справа: п’ятьом принцесам знайти п’ять принців… Хіба що одна дещиця: Королівство — це новий світ в безмірі невідомого, і тут немає чужоземних принців. Просто немає.
Отже, виконати королівську обіцянку неможливо, а не виконати її — втратити Королівство. Чим і ким пожертвує маг дороги заради виконання королівської обіцянки?
Чим і ким пожертвує король Оберон — і заради чого, власне, ця жертва?
Чим і ким можеш пожертвувати ти?
УДК 821.161.2-312.9
ББК 84.4 УКР6—445
© М. та С. Дяченки, текст, 2008
© ТОВ «Гамазин», переклад, художнє оформлення, оригінал-макет, виключна ліцензія на видання, 2008
