Добло і зло - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— Нє-е-е-е!!! — буквенно репетує Міша. — Дякую. Ти тоді будеш Іра Карпа.
— Ну добре. Михайлина Медвідь.
— Ну, нічо вже!
— А я буду Іріна Карпіна. Звучить як Іріна Панаровская.
— Ага. Давай переспім.
Це у Ведмедика такий сигнал закінчення розмови. Бо всі, як правило, погоджуються, а Ведмідь і не знає, що на це далі робити. Виходить з Інтернету чи з кімнати, як коли.
ЗАГС. ПЕРША КРОВ
Щоби поженитися, це ж треба ходити в загс писати заяву. А потім в ощадкасу йти, ліпити 18 гривень. І тільки через певний час, коли ти принесеш усі квитанції і заплатиш останні 3 гривні державі, державна тьотя в велюровому платті і з лєнточкою через могутню грудь поставить тобі штамп, куда нада.
Але це я все знала тільки з легенд. З історій одружених співробітників. Моя власна історія поки мала тільки першу кров. А згодом і другу, ще з нижчим гемоглобіном за першу.
Коротше, одного ранку ми встали дуже рано. Годині в восьмій тридцять. Щоби приїхати до ЗАГСу на дев’яту, бо тоді він відкривається. Чухалися вдома до десятої, але загс таки знайшли. Правда, спочатку не в той його відділ потрапили. Всякі там прописки і вписки.
— А де тут, — запитав наречений в чотирьох круглих тьотічок, що заповнювали документи, — заяву подавати?
— Яку вам заяву? — перепитала одна з круглих тьотічок.
— Ну… — такого грубого питання з такого делікатного приводу наречений не чекав.
— Для чого вам та заява? — не вгавала кругла тьотічка.
— Поженитися! — випалив він і мені нестерпно схотілося побігти десь колупати піч чи прямо тут виколупати комусь очі. Антистрес.
— А-а-а!!! Хі-хі-хі-хі!!! — чотири круглі тьотічки захихотіли так, як вміють хихотіти самі лиш круглі тьотічки. — То вам у другі двері.
Ну, ми пішли собі з Богом. До дверей, на яких було написано все — реєстрація шлюбів, розлучення, зміна імені. Просто тобі фабрика шпигунів якась. Кабінет пластичного хірурга і абортарій мусили бути в них у підвалі, я вам точно кажу.
— Хто крайній у третій кабінет? — питає мій сміливий наречений, а моє несміливе лице експресно кисне на вигляд людей, що вже з самого ранку зібралися і чогось чекають у своїх улюблених чергах.
— Я! — каже дуже страшна дівчина в червоній кофті і секунду моє серце виповнює теплота й людинолюбство — вона теж за когось виходить, життя не гавно.
— Але ні, — раптом опам’ятовується дуже страшна дівчина, чиє життя не гівно, — за мною ще одна дівчина стоїть. В червоній кофті.
Ми шукаємо очима ще одну дівчину в червоній кофті. Ми заплуталися. У цій черзі на подачу заяв для створення ячєйкі общєства сидять самі жінки. Риплять офісними стільцями, з облич не сходить радість. От слава Богу, хоч у якихось чергах люди не такі паплюжі й злі, як зазвичай.
— А перед вами багато людей? — питає наречений дуже страшну дівчину в червоному светрі, чиє життя не гівно.
— Багато! — кінцево вбиває вона мій план відвідин кабінету подачі заяв.
— Я передумала женитися! — заявляю я так, аби чула вся черга, і грюкаю скляними дверима на вулицю. Краєм ока озираюся: ану раптом всі схаменуться і візьмуть з мене приклад. Зрозуміють, що люблять насправді Сєрьогу, а не Льоху, і побіжать до кіосків купувати собі пиво з жовтим паласатіком. І тоді би ми двоє — шусть! — і вже наша заява на столі.
Так же ж ні. Всі майбутні жінки, що поставали в чергу на здобуття законних чоловіків, і не думали рушати з місця. Застовбили точки чіста канкрєтна. Ну і ладно. Мені на роботу.
— Ех, чуть не поженилися… — зітхає наречений.
— Та ну їх на фіг! Вони тут із шостої ранку позасідали. Стопудово, — киваю я в бік черги наречених у червоних кофтах. — Може, і так сайдьот? Для батьків намалюємо у фотошопі все. І тьотю в велюрі з ленточкою домалюємо. Га?
— Ну, бейбі…
— Ну, добре. Я тебе люблю. Раз уже рішили — женимося по-настоящому.
На роботі свіжоодружений Ткач розказував, що коли вони ходили женитися, то, прийшовши за 15 хвилин до відкриття загсу, були в тій черзі вже двадцятими.
— Піздєц, — зітхаю я. Все безнадійно.
— І всі наречені там вагітні були! — радується Ткач. — Ми прям як уроди серед них. Такі худі і ржемо.
І ми худі і ржемо. Тільки щось не женимося, хоча вже всіх запросили на весілля.
Потім ще у нас була друга спроба. У вівторок. Приймальні дні заяв — вівторок і четвер. У понеділок ввечері ми щось задовго мотлошилися, і коли закінчили останню веселу розвагу, була вже глупа ніч. Вставати о сьомій тридцять якось е…
— Може, в четвер? — запитав наречений. З надією.
— Точно! — зраділа я. Читаєш мої думки.
І ми спокійно заснули, приспані блаженною лінню.
Ввечері, по телефону на зв'язку з Яремчею:
— Мама, ми не пішли сьогодні. Проспали. Підемо в четвер!
— І так рік за роком… — повчально вивела маман.
КАВАРНІ ПЛАНИ
Мамині слова мене не на жарт стривожили. Ми вже цілою тусою, з Артимом, і з Артуром, і з Андрієм (всі на "А"!) почали думати, як би то перехитрити есхатологічну природу черги.
— Можна, наприклад, зробити так, — повідала я Артиму. — Лишити на дверях записку попереднього вечора. Типу, номер восьмий у черзі — мій. Хто займе восьмий номер у черзі, той заміж не вийде!
— Нє, — каже Артим, — ліпше так: той народить чотирьох мертвих дітей, Ха-ха-ха-ха-ха!!!
— Цікаво, як такого тембру добитися в записці… — то я про гомєрічєскій хохот.
— А чо вісім?
— Ну, щоби не дуже нагло — один там, два… А тут якраз вони злякаються, буде номер сім і зразу номер дев’ять. І тут прихожу я і питаю так, як у фільмах, коли, скрипочки тоненько висять на одній ноті: ХТО У ЧЕРЗІ ВОСЬМИЙ?! І вони всі мовчать… А я тоді: ну тоді я буду! І вони вже мовчать не просто налякано, але й злорадно. А я всіх наїбала.
— Круто придумала.
— Ага. Ну, хоч щось вийде. Бо ж не вийшло нам з Андрієм (барабанщиком нашим) в один день поженитися і "Перкалабу" заразом на двох весіллях полабати запросити. Так би зекономили…
— І я, і я хочу "Перкалабу" на весілля! — закричав Артур (наш басист). І додав: — Точно! Треба, щоби у всіх нас "Перкалаба" грала на весіллях і на похоронах! — Сказав і зрадів.
НОВА РЕПЕТИЦІЙНА БАЗА
Взагалі-то я співачка. Без продюсера, зате з групою.
І деколи в нашої групи бувають концерти. Ще рідше репетиції. Але навіть коли на концертах в мене відрубається мікрофон — а я ж не Шаляпін і навіть не Джельсоміно, щоби перекричати екзистенційні шуми, — людям стає мене жалко і вони співають самі. Хароші люди до нас на концерти ходять, добрі і красиві. Одного разу мене замучила совість, що їм доводиться отак от співати замість мене, і я вирішила: нам треба більше репетицій. І все буде прекрасно. І люди нарешті зможуть відпочити і послухати музику, а не рятувати перелякану Карпочку від самогубства бритвою (електро, вкинутою в ванну). Тут як тут Ступакіо, наш ді-джей, відшукав прекрасну, доступну, євроремонтовану і АБСОЛЮТНО БЕЗОПЛАТНУ репетиційну базу!
— Ух ти! — я роздивляюся колишню актову залу обласної лікарні. Порожні сиротливі ряди, рештки гіпсової ліпнини, зворушливий диванчик просто на сцені. Хороша репетиційна база. Слава Антону, ді-джею нашому…
— В таких місцях, чуваки, кльово кіна знімати стандартні золушкінські: що ось типу такі маленькі й невідомі музиканти репетують в порожньому зальчику, і бац — наступний кадр: купа тьоть у бальних платтях, олімпія яка-небудь, канделябри і повний зал, розкішні занавєски і крики "браво!"
— Кліп "Ноу Даут". Донт Спік, — каже Артим. — Один в один. Характерні атрибути присутні. Скромна вокалістка така, лохи-музиканти… Босоніжки, вбоге платтячко.
— Та чо? Ми теж нічо. Он погляньте на мого Мішутку-сумочку і шкарпетки пиздуваті. Це я недавно псіханула і скупила собі всі дитячі шкарпетки, що найшла в косметичному магазині за рогом. Просто сиділа вдома і раптом з жахом усвідомила, що не лишилося в мене жодних чистих шкарпеток. Схопила гаманець і побігла купляти нові. А жіночих і нема! Скупила всі дурні й дитячі. Найбільших розмірів, що познаходила, двадцять другий максимум… Але налізли!
