Вирвані сторінки з автобіографії - Матиос Мария Васильевна (читать книги онлайн полностью без регистрации txt) 📗
Чи у Вас вироблена якась субстанція «самоприборкування», система «гнуздання» себе?
Ні, такої субстанції немає. Хоча проблема є, якщо бути відтвертим. Справді таке є... суворість життя, цинізм політики і жорстокість влади, в якій доводиться працювати, - усе це впливає на душу. Адже влада - хоч-не-хоч, все-таки примус когось до чогось.
Безумовно, це далекувато від таких делікатних, тонких речей, як сонети чи то Шекспіра, чи о Павличка із «Таємниці твого обличчя», класичної музики Мендельсона чи навіть Шостаковича... хоча ні, про Шостаковича не скажеш, що це дуже лірична музика... ну хоча б того ж Дебюссі. Справді, у мене були такі проблеми і доводилося гнуздати себе...
Євгене Кириловичу, а що Ви думаєте з приводу того, що чимало митців тепер «спіймані» на партійні «гачки»?
О, це є цілком ненормальне явище! Талановиті люди, люди творчості, які можуть попередити про біду, дати суспільству знак, куди йти, нони вимушені йти в політику. Це ненормально, тому що цинічна політика просто скористалася їхнім скрутним фінансовим становищем. Людям необхідно просто існувати. І за це їх не можна засуджувати.
Отже, засуджувати потрібно політиків? Виборчий «винахід» політиків - це теж з розряду цинізму?
До певної міри так. Тому, що політики, які інколи здаються самі собі дуже розумними, такими собі політичними Арістотелями, далекоглядними Софоклами, забувають про те, що тільки люди, обдаровані творчим мисленням, можуть робити сплав із життєвої інформації. Вони на рівні підсвідомості, самі не знаючи, як це відбувається, можуть зазирати вперед краще від будь-якого політика. Зазирати майже стовідсотково, потрапляючи навіть у картинки, не кажучи вже про образи, ситуації, розвиток окремих подій. Ми знаємо, скільки передбачив Пушкін чи той же Григорій Сковорода. Звернемося до Арістотеля 2500 років тому. Зараз можна деякі його роботи переглянути, і коли сказати, що це Арістотель, - мало хто повірить. Бо враження таке, нібито наш сучасник аналізує взагалі стосунки «громадянин - держава», стосунки дітей і батьків і т. д.
Тому я хочу сказати, що коли в нашій розтерзаній, зруйнованій державі відбудеться усвідомлення того, що творча інтелігенція, люди, обдаровані творчим мисленням, творчим баченням суспільства, матимуть можливість працювати і бути вільним у своїх роздумах, як Сковорода, і будуть не просто попереджати, а будуть «бити обухом» по голові політиків, заглядаючи наперед, - тоді можна буде сказати, що ми вийшли на стовпову дорогу цивілізації. Поки що ми ходимо десь по якихось побічних дорогах, лісах і передмістях.
А світова історія довела і підтвердила, що політики майже ніколи не випереджали поезію, не випереджали ідеальних мислителів гуманітарного, літературного напрямку, що багато, дуже багато політичних ідей, навіть політичних доктрин пішли у світ із уст творчих людей. І коли ми дійдемо до того часу, що держава зможе оцінити таких людей, створити для них максимально сприятливі умови, щоб вони могли працювати, - тоді можна буде сказати, що ми в політиці були чогось варті.
А Вам відомо, в яких жалюгідних умовах перебувають нині українські письменники? Як нещадно намагаються їх «скинути» в ринок, «відсікти» від літературного процесу цілковитим ігноруванням з боку держави... Якщо, скажімо, раніше можна було писати «в шухляду», усе ж сподіваючись на щось, то тепер без «поклону» комусь маєтному годі сподіватись на те, що ти колись діждешся взяти до рук бодай цензуровану, але все ж таки свою книжку. Але ж не всі уміють просити «милостиню»...
Звичайно, відомо. Я багато чого знаю... Знаю, що та ж Ліна Костенко має написаних декілька томів. А це ж геніальна поетеса, поетеса-філософ. І вона не може їх нікому віддати до друку, тому що їй нікому довіритись, окрім доньки Оксани. І в державі немає нікого, хто міг би на державному рівні дати гарантію на ці твори. І коли Ліна Василівна ще активно працює... і це все не видано... і творець не бачить свого дитяти, яке потім буде працювати на цілі покоління вперед, - то це трагедія не тільки творця, а й народу, який цього творця породив. Тому якраз зараз саме це - один із постулатів, який політики повинні дуже серйозно «форсувати»: це піклування про талановитих творчих людей.
Я розумію, що Ви в політиці не лише задля майбутнього піклування про інтелігенцію?
Але і задля цього також.
Дякую за розмову.
ЧОТИРИ ПРЕЗИДЕНТИ УКРАЇНИ
Я «привілейована»: знаю їх усіх. Не зблизька. Але й не з кабінету.
ЛЕОНІД КУЧМА
(уривки із повісті «Спічрайтер...»: про те, як, прочитавши в газеті мою замітку, що Києвом «шнурує» автомобіль з іменним номером «МАФИЯ» і постові міліціонери біля Верховної Ради віддають честь його господареві, Кучма дав «джосу» тодішньому міністрові внутрішніх справ Ю. Смірнову - і «МАФИЯ» щезла з київських вулиць).
Улітку 2010 року в центрі столиці знову роз'їжджає авто з номером «МАФИЯ».
...Київ, 2000 рік. 9 травня. Вихідний. Іду із хлібного магазину на вул. Січневого повстання до себе, на Суворова. Це напроти парку Слави. На тротуарі натовп. Президент України Леонід Кучма спілкується з охочими. Переважно літні жінки. Зауважую, що «протоколісти» не «замакіяжили» прищик на лівій щоці Президента. Але так навіть краще - що не напомаджений. Такий, як усі. Можна взяти Президента за лікоть. Ніхто не зупиняє, не відганяє. Я здивувалася.
...Кучма - поки що єдиний Президент України, який жодного разу, жодного! не втрутився в роботу Шевченківського Комітету. Його адміністрація жодного разу нікого не викликала «на килими», не робила «вар'ятства», як було при В. Ющенкові і вже започаткувалося при В. Януковичеві.
При Кучмі головою Шевченківського Комітету був Іван Михайлович Дзюба. А Главою Адміністрації Президента - Володимир Михайлович Литвин.
Якщо у Дзюби була потреба обговорити із Президентом «комітетські» справи, він завжди мав цю можливість наступного дня чи за 2-3 дні опісля. В Адміністрації Президента Кучми розуміли, хто такий І. М. Дзюба - і жодного разу не дозволили собі «панібратства» чи інтриг поза його спиною, чого ніколи вже не було при В. Ющенкові (коли новоспечений лауреат «дозволяв» собі блатні вчинки - аж до того, що Президент Ющенко переписував формулювання свого ж Указу про присудження Національної премії із заміною оригіналу Указу).
(Про «тваринний» жах гуманітарного управління Адміністрації Президента Януковича зразка «Шевченківська премія - 2010» - у повній версії цієї книжки). Такі речі - «нестравні» для людини зі здоровим глуздом.
У цьому розумінні за часів Президента Л. Кучми була абсолютна демократія.
Саме Л. Кучма як Президент України підписав Указ про започаткування книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету» (популяризація творчості лауреатів). Ця серія коли успішно, а коли - не дуже, а все ж «тримається» у книговидавничому морі: 2010 року вона налічує 82 позиції.
ВІКТОР ЮЩЕНКО
Якщо ви подивитеся в Інтернеті, якого числа місяця лютого 2005 року тодішній Генеральний прокурор України Святослав Піскун доповідав Президентові В. Ющенкові про те, що «справа Ґонґадзе», тобто розкриття убивства журналіста вийшло майже на фінішну пряму», про що згодом у новинах першим сповістить Президент, а не Генеральний прокурор, ви дізнаєтеся, коли академік Іван Дзюба просидів шість (!) годин у приймальні Президента України.
Скромний Іван Михайлович через кілька годин чекання знайшов можливість зателефонувати у Шевченківський Комітет - щоб ми не хвилювалися: з ним усе гаразд. А ми і справді були збентежені такою тривалою «аудієнцією» - ми вже, було «розкачали» губу щодо нових проектів
