Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Генеральний суддя заспокоївся, але не казав двигати табору з місця, аж переїдуть тамті, щоб якої сутички не було на дорозі. Люди з перестраху ніби розум тратять. Женуть наперед себе і нічого не бачать.
Кочубеїха нарікала на «чорняків», що навіть царя не хочуть слухати, що не раді б двигати ніяких тягарів, не хочуть давати ні харчів, ні підводів і тому нема спокою, тому й вони, Кочубеї, непотрібно бентежаться і спиняються в дорозі.
— Той народ треба раз добре до рук прибрати, бо через нього ніколи в нас не буде спокою. То такий народ, що коли кріпко на нього надавиш, то він слухняний і покірний, а коли ти даш йому волю, то зараз візьме тебе під ноги. Кочубей знав аж надто добре гадки своєї жінки і не перечив її, тільки пильно дивився перед себе.
— Але ж багато їх! На конях і возами, дійсно, ніби перед татарами втікають і перед турками, як це за Дорошенка бувало.
— Товпа! — згірдливо сказала Любов Федорівна.
— А все ж таки не з добра вони втікають. Глянь, як плачуть жінки, як кричать діти, а там на возах і побитих чи ранених везуть. Цього не повинно бути.
— А но, може б, ішов захищати тую голоту, бо ти й до того спосібний!
Кочубей не чув тих слів, бо давав прикази своїм, щоб перейшли втікачів та розпитали їх, хто і де їх напав. Але зупинитися не було сили. Людей гнав страх, як буря жене листки. Жінки плакали навзрид, унивали, тулячи до лона перестрашених і покалічених дітей. Розкуйовдане волосся, порвана одіж, поцарапані руки, з котрих спливала кров, свідчили про свіжопережиту боротьбу, з котрої вони насилу врятувалися.
Мужчини мали поперев'язувані білим полотном голови й руки, в їх очах горіла злість і жадоба помсти, але разом із тим видно було свідомість, що від них залежить рятунок їх родин. Ті, що сиділи на задніх возах, обернені були лицем від коней. Тримали в руках ручниці, щоб відстрілюватися від напасника, коли б він здоганяв їх.
— Стривайте, люди! — гукнув Кочубей, — розкажіть, що за пригода сталася з вами!
Але люди тільки руками махали, показуючи позад себе, і тільки жахливі стони тяжкоранених були відповіддю на його питання. Якась гарненька молодичка, в кабатику зеленім з червоними розмитками, кричала, щоб її пустили, бо вона хоче вернутися і поховати свого чоловіка, котрого ті собаки вбили. Її кріпко тримали за руки, щоб не зіскочила з воза.
На другім возі в'язали якусь змаргану жінку, котра так само хотіла скакати і вертатися, бо синка в свободі лишила, пігнав товар у поле. Її не пускали, і вона з божевільної розпуки кусала своїх сусідів.
Сивоголовий дідусь осіняв їх хрестом і заспокоював нагадуючи милосердя боже.
Кочубеєві гайдуки пустилися кіньми поруч тих возів, що гнали, як осінній вітер, і розпитували їх про подробиці нападу.
Вернувшися до свого пана, повторили йому, що зачули. Подія була звичайна. До свободи надійшли на постій царські люди, піші. За одну ніч натворили багато лиха, довели людей до розпуки. Розбивали, крали, насилували. Ранком зажадали коней для себе, 70 штук. Стільки в цілій свободі не було, бо люди здебільшого орали й возили збіжжя волами. Слободяни ще звечора сподівалися того і вночі декілька возів успіло виїхати з села і сховатись в байраках. Москалі, не діставши коней, почали мордувати людей. Хлопи відбивалися й відстрілювалися, відібравши від деяких москалів ручниці, а між тим жінки з дітьми втікли, дібралися щасливо до тих возів, що чекали в байраках, і тепер спасають життя, бо москалі, певно, в другій свободі дістали коней і поженуть за ними.
Кочубей заспокоївся. У страху великі очі. Хтозна, що з тими москалями сталося, бо й наші хлопи недаром руки мають. До того не знати, чи буде в тих москалів час гнатися за декількома возами, у них же є якийсь приказ, і годі їм, як вітрові по полі, буяти.
— Але, — казав, — коли ми вже раз стали табором, так і відпічнемо собі та нагодуємо коней.
Як на те і дощ трохи ущух, вже не лив, мов із луба, а лиш як крізь сито дрібонькими каплями спадав на землю.
На кухонному возі були сухі дрова; розклали огнище і любувалися теплом. Огонь оживив сумний краєвид і принаджував людей до себе.
Діти, що пасли товар у полі, побачивши димок, підбігали туди. Але не сміли близько підступати, тільки здалеку приглядалися до панської валки, любуючися гарними кіньми і пишними повозами, яких і зроду не бачили.
Тільки старий бандурист, що надтягував туди зі своїм поводжатим, не боявся підійти до панів, бо знав, що божого старця і панам годиться шанувати.
Його просили, щоб сів біля вогнища та погрів старі кості. Пали йому їсти й пити, а тоді казали, щоб їм заграв та заспівав якої нової пісні.
— Нові пісні нікуди не годяться. Вони вже дуже світські. Або безсоромно веселі, або через міру сумні. У старих піснях є своя окрема сила, божий глас промовляє з них до народу.
— То співайте старих.
Але співець не спішився. Казав, що не до пісні тепер, а до діла. Народ кривду терпить, і нема кому за нього стати. І він розказував про те, що всім було вже надто добре відоме, — про «консистенцію» царських людей, про збитки, які вони скрізь чинять, і про ті тягарі, які спадають на людей в теперішні часи.
— Як воно ще кілька літ потриває, — казав, — то з нашої землі зробиться велика пустеля. Тільки кості людські, кинені звірам на поталу, говоритимуть про те, що тут колись жили якісь люди.
Він остерігав Кочубея, щоб не їхав тим шляхом, а повернув уліво, бо цей шлях непевний, туди снуються москалі. І до нього придиралися, та він їх застрашив ворожбою і прокльонами.
— Ти ворожбит, старче? — питався Кочубей, котрий, докладаючися на свій високий чин, на знайомство з високими старшинами і на узброєних своїх людей, не дуже-то й боявся нападу. — Ворожиш?
— Вгадую, що буде, — відповів коротко старий.
— То вгадай і моє будуче.
Бандурист глянув на Кочубея і на його дружину, прошиб ас своїми ясними, ніби на сонці та на полевих дощах споловілими очима, і відповів:
— Вам, ясні панство, я ворожити не хочу.
— Чому?
— Бо боюся гнів навести на себе. Брехня — гріх, а правди люди не люблять. Правди тепер не зіскати. Вона сиротою бездомною скитається. Нині тут, а завтра там. Хто з нас знає, хто її в серці має… Хай вас Господь окриє своїм омофором, і Мати Божа хай не отпускає вас у дорозі. Спасибі, що пошанували старця, і бувайте здорові!
Пішов.
Кочубей сидів у колясі біля своєї дружини, задивився У вогнище горюче і думав.
— Їдемо дальше? — спитала Любов Федорівна.
— Або я знаю, — відповів Василь Леонтійович. — Може б, краще повернути на другу дорогу.
— Чому б то так?
— А чула, що старий балакав.
— Нема добра на Україні, коли вже старці-пройдисвіти генеральним суддею воловодять.
Кочубей дав знак, щоби двигати з місця табор. Рушили. Перед ними стало трохи прояснюватися. Побачили на виднокрузі гайок. Їхали ще яку годину до нього. Дорога крутилася вужем і була, як звичайно в лісі, дуже погана. По обох боках рови, наповнені через верх водою. Від довгого дощу в гайку стояли скрізь озерця. Валка звільна посувалася вперед. Нараз стала. Хтось заставу поклав серед дороги. Кілька зрубаних дерев торчало одно верх другого, від рова до рова. Об'їхати заставу годі, треба було або вертати, a6и усунути перешкоду.
Любов Федорівна казала розкидати заставу. Та щолиш челядь принялась за це діло, як грохнули стріли і двох людей з криком подалося до возів. Були ранені. Валка заметушилася, наполохані коні зривалися і ставали дуба. Їх насилу вдержували візники. Вози покотилися декілька кроків назад. Козаки й гайдуки виступили вперед. Позіскакували з коней і на черевах підсувалися до застави, щоби. взяти ворога на ціль. Почалася пальба.
І в генеральному судді заграла козацька кров. Хоч як його здержувала Любов Федорівна, виліз із коляси і пішов між своїх людей. Порядкував, прикази давав. Казав забезпечити тили і добре дивитися, щоб невідомий ворог не напав на них із боків, хоч це було майже виключено, бо вода скрізь стояла.
