Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗
- Коли в нас дівчат не пускають в наші університети, то нехай заводять опрічні, жіноцькі, - так скінчив свою розмову Радюк. - У нас з женщиною обходяться по-варварській, поставили женщину дуже низько просвітою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсідню темноту й неволю.
- Ой ні, Павле Антоновичу! - обізвалась Ольга. - Хоч нас не пускають в університети, так нам не дуже й треба того! В нас є інститути. Ми й не хочемо ваших університетів, бо інститут все одно, що жіночий університет.
- Як так, то нічого й клопотаться, - одрубав Радюк.
- Таки справді! - казала далі Ольга, обороняючи честь свого інституту. - Хоч ваш університет і вищий, я те знаю, але і в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекції ваші ж університетські професори...
- Та воно так! читають, але трохи інакше.
- Хоч і трохи інакше, а все не далеко од університетського. Нам й Турман казала, що ми в інституті все одно, що в університеті. В нас тільки не достачає медицини та юриспруденції, а решта зовсім, як у вас!
- А то хіба ж не значна річ, медицина та право? Чом би пак жінкам не бути медиками й юристами?
- Навіщо? - спитала Ольга, котрій в інституті й на думку не спадало, що є на світі багато сирот і бідних дівчат, котрі були б раді шматкові хліба.
- Сказати правду, я вперше оце чую, що інститут все одно, що й університет, - сказав Радюк.
- Атож! Ви так і думайте! Ми всі такої думки. Всі наші інститутки так думали, - сказала Ольга, - нам і Турман так казала.
Радюка дуже вразила така висока думка в інституток про свій інститут, що вважали це питання за непотрібне, бо розв'язували його аж геть-то просто й немудро!
- Як на мене, то я зроду не схотіла б служить ні в канцелярії, ні в школі! - промовила Ольга, пригадуючи науку Турманші. Ользі здавалось, що кожна порядна панна повинна скінчить інститут, а потім вийти заміж за гарного й багатого жениха, а потім згорнуть руки й ні за що не думать.
Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий журнал, бо ще багато читальників дожидає тієї книжки.
- Я дуже люблю ці книжки, але французькі романи багато цікавіші й кращі од цих. У нашої Турман була повнісінька шафа романів, та все золотообрізних! Хоч вона нам і забороняла читать їх, але ми вміли доставать з її шафки! - казала Ольга чваньковито. Радюк замовк і задумавсь.
- От якби ви достали нам французьких романів! - промовила Ольга до Радюка трохи згодом.
- Добре, достану.
- А я вас давно бачила! - промовила Ольга. - Тільки не знала, хто ви такий. Чи пам'ятаєте, як колись у Шато впав шар на публіку? Я тоді саме тікала по стільцях і якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я тоді вас або чи не настоптала вам на ноги?
Ольга сміялась, і Радюк сміявся, згадуючи той випадок. Він був невимовне радий, що Ольга його примітила тоді й пам'ятала про його. Він догадувавсь, що Ольга вподобала його, і серце його дуже закидалось в молодих грудях.
І батько, і мати, і дочка - всі дуже ласкаво розпрощались з Радюком і просили не забувати їх і частіше одвідувать.
"Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, - думав Радюк, вертаючись додому, - буду я приносить для неї наукові книжки, то, може, трохи розів'ю її. Вона має добрий природний розум, тільки мало має наукової просвіти і вже аж надто носиться з своїм інститутом, мов старець з мальованою торбою".
І Радюк думав, сидячи в своїй хаті, що було б дуже добре, якби його жінка була й гарна, до того ще й розумна і не цуралась наукової книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, ніж бали, танці та моди. Йому тепер здавалась будуща жінка якимсь товаришем студентом, розумним і просвіченим, котра стояла б з ним нарівні розумом, просвітою, а найбільше - поглядами й пересвідченнями.
"Вона буде такою! Вона має доволі розуму! А я її розів'ю, наведу її на розум! - так марив молодий хлопець в своїй тихій хатині. - Тепер підуть екзамени; мені буде ніколи. Я буду її забавлять тим часом французькими романами, коли вже вона має до їх великий потяг. А після екзаменів я буду давать їй легші критичні книжки на сьогочасні руські й заграничні повісті, потім принесу їй дещо наукове, поважніше. Я згодом колись доведу її своєю розмовою до пуття. Вона стане моїм товаришем і другом, рівним зо мною просвітою й любов'ю до рідного краю, до рідної мови".
Так думав Радюк, никаючи по своїй хатині од кутка до кутка, і перед його думкою пишалась, як весняна рожа, молода дівчина. Він і досі ніби чув її голос. Ті рідні, смутні й глибокі мелодії й тепер ще линули в його серці, бо їх співали чудові уста, за котрі він був би ладен оддати своє живоття.
Другого дня він побіг до магазину, достав один французький роман, ледве діждався вечора, вхопив той роман, узяв кілька українських пісень, заведених у ноти його ж рукою, і побіг до Дашковичів. Переступивши поріг, він почув у другій кімнаті знайомий хлопчачий голос й одразу впізнав голос Кованька, свого товариша. Кованько щось розказував голосно й весело, мішаючи слова пополовині-з сміхом. В Радюка очі стали смутні. Він сливе вбіг у ту кімнату й побачив Кованька на софі поруч з Ольгою. Коло їх сиділа мати.
Радюк привітався до всіх і подав руку Ользі. Вона почервоніла.
- Я приніс вам роман, котрого ви, мабуть, ще не читали. А то і українські пісні! - промовив він і подав Ользі й роман, і пісні.
Радюкове око впало на стіл. На столі перед Ольгою лежала книжка якраз така завбільшки, як принесений роман. Він угадав, хто приніс той роман, і, по якимсь негаданим причинам, якраз той самий, що він тільки що подав Ользі!
- Трошки опізнився, бра! - промовив до його Кованько й показав свої лопатні з-під губів, сміючись якось ніби зубами. Радюк почервонів, потім зблід, потім знов почервонів. Мати все те бачила й почала розмову, щоб забавить молодих людей і одвести їх думки од тієї книжки. Але вона нічого не вдіяла: Радюк сидів мовчки, а Кованько все показував свої широкі зуби, трохи жовті коло ясен.
В Радюковому кружку товаришів один Кованько не згоджувався з гадками й мріями інших. Він мав звичай трохи сміяться над усім, за що розмовляли молоді студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у всьому зараз знайти комічне, смішне, повернувши його на якийсь смішний бік. Він був родом з самого Києва. Його батько був простий необтесаний купець, не дуже багатий; він мав свій завод мила й лойовий свічок, мав свою крамницю.
Кованько з усіх сьогочасних ідей вхопився до самих практичних і матеріальних. Все, що було вище од практики, од користі, всі вищі ідеї він вважав за непотрібні, за пусті. Він зріс між середнім київським міщанством, де ще не втратилась народна мова й національність, але де не було тієї народної поезії, того пишного й симпатичного духу щиро народного, пісні й думи українського села. Кованько не пристав щирим серцем до народності й усе трохи глузував над тенденціями Радюка й інших товаришів, бо не втямив їх.
Вся цікавість Степанидиного язика нічого не вдіяла.
Радюк сидів мовчки. Кованько силкувався його зачепить і все говорив ніби сердито, навіть з злістю.
- Чи не проповідував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних ідей? - спитав Кованько в Ольги, зачіпаючи Радюка.
- Ні, я не чула ніякого проповідування, - одказала Ольга й засміялась.
- Коли він вам не проповідував, то, певно, швидко почне проповідувать, щоб напутить вас. Я й знаю і вгадую, про що він буде проповідувать! А хочете, щоб я сказав?
- Про мене! хоч і скажіть, - промовила Ольга.
- Мені здається, лучче будлі-що проповідувать, ніж підіймать на сміх те, чого й сам добре не второпав, - сказав Радюк ніби до стіни або до дверей.
- Ну-бо! вставай і проповідуй! Ольга Василівна, мабуть, ніколи не чула в інституті таких апостолів.
- В нас, в інституті, ніяких апостолів не було! - одказала Ольга, сміючись.
Радюк ледве всидів. Він був сам не свій. йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин і без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романів, що лежали рядком на столі, і взяла в руки той, що приніс Радюк. В Радюка ввесь смуток одійшов од серця, і надія знов засвітилась в його душі.
