Тунель - Келлерман Бернгард (читать полную версию книги TXT) 📗

Цей зневірений чоловік так поринув у свої думки, що на хвилю забув про все на світі. Він не чув, як Аллан покликав слугу й наказав принести склянку води, бо «містерові Вулфу зробилося погано». І що довше він міркував, то бліднішим ставав і ще більше нагадував живий труп.

Отямився Вулф аж тоді, коли хтось смикнув його за рукав і покликав:

— Сер!

Тепер С. Вулф завважив, що Алланів слуга Лайон подає йому склянку води.

Він випив воду до дна, перевів дух і глянув на Аллана. Йому раптом здалося, що справи не такі вже й погані. Може, все ж пощастить викликати у серці Аллана жалість? І Вулф, опанувавши себе, спокійно, глибоким голосом промовив:

— Послухайте, Аллан, я не вірю, що ви сказали це серйозно. Ми з вами працюємо вже сім, вісім років, я приніс синдикату мільйони...

— Це входило до ваших обов'язків.

— Звісно! Послухайте, Аллан, я визнаю, що схибив. Мені йшлося не про гроші. Я хочу вам пояснити... Ви повинні знати про мої причини... Але я не вірю, що ви сказали серйозно, Аллан! Справу ще можна залагодити! І я — єдина людина, яка це зробить... Якщо ви дасте впасти мені, впаде й синдикат...

Аллан знав, що С. Вулф каже правду. Сім мільйонів — дідько з ними, але якщо дійде до скандалу — це буде катастрофа. І все ж Аллан залишився невблаганний.

— Це справа моя! — відповів він.

Вулф похитав своєю кошлатою буйволячою головою. Він просто не міг повірити, що Аллан справді хоче від нього відмовитись, занапастити його. Це неможливо. І Вулф ще раз зважився зазирнути Алланові в очі. І прочитав у тих очах рішучу відповідь: від їхнього господаря не варто було чекати ні поблажливості, ні милосердя. Нічого. Анічогісінько! Раптом Вулф усвідомив, що Аллан — американець, уроджений американець, тоді як він, С. Вулф, ним тільки став, і Аллан дужчий.

Слабка надія, якою він себе дурив, виявилася марною. Так, йому кінець. І він з новою силою відчув своє горе.

— Аллан! — раптом закричав він у відчаї.— Я не вірю, що ви цього хочете! Ні! Ви прирікаєте мене на смерть! Не може бути, щоб ви цього хотіли!

Тепер С. Вулф боровся вже не з Алланом — він боровся з долею. Але доля вислала наперед Аллана, холодного бійця, який не відступав.

— Невже ви цього хочете, Аллан?! — раз у раз проказував С. Вулф.— Ви прирікаєте мене на смерть! — І він потряс кулаками перед очима в Аллана.

— Я вам усе сказав.— Аллан обернувся до дверей.

Обличчя в С. Вулфа вкрилося потом, немов слизом, борода злиплася.

— Я поверну гроші, Аллан! — несамовито закричав він, і його руки безладно замахали в повітрі.

— Tommi rot! [85] — крикнув Аллан і пішов.

Вулф затулив обличчя руками й глухо гупнув коліньми па підлогу, мов бик на бойні.

Десь хряснули двері. Аллан вийшов.

Жирну спину С. Вулфа пронизав дрож. Він знетямлено встав. Груди його здригалися — він ридав без сліз. Потім узяв капелюха, пригладив рукою фетр і повільно рушив до дверей.

Біля порога ще раз зупинився. Аллан був у сусідній кімнаті й, мабуть, почув би, якби Вулф його покликав. Він уже розтулив був рота, але не промовив жодного слова. Та й навіщо? Однаково це нічого не дасть...

С. Вулф пішов. Він скреготав зубами від злості, приниження й горя. Сльози гніву виступили в нього на очах. О, як він тепер ненавидів Аллана! Він так люто його ненавидів, що навіть відчував на язику присмак крові... Дарма, настане і його, Аллана, час!..

У ліфті С. Вулф спускався мерцем.

Він сів в автомобіль.

— Ріверсайд-драйв!

Шофер, ковзнувши поглядом по обличчю господаря, подумав: «Вулф уже готовий!»

Скоцюрбившись, посірілий на виду, з запалими очима, сидів С. Вулф в автомобілі, нічого не чуючи й не бачачи. Його морозило від холодного поту, і він ховався в пальто, як слимак у свою черепашку. Раз у раз Вулф з гіркою відразою проказував у думці: «Він мене просто вбив! Він мене зарізав!» Ні про що інше думати С. Вулф не міг.

Настала ніч, шофер зупинився й спитав, чи не відвезти його додому.

С. Вулф напружено міркував. Потім глухо промовив:

— На Сто десяту!

То була адреса Рене, теперішньої його утриманки. С. Вулф не мав нікого, з ким міг би поговорити,— ні товариша, ні знайомого. І він поїхав до Рене.

Вулф потерпав, що виказав себе перед водієм, і намагався заспокоїтись. Біля будинку Рене він вийшов з автомобіля і байдужим, досить владним голосом наказав:

— Ждіть!

Однак шофер подумав: «І все ж таки ти готовий!»

Рене нічим не показала, що рада його поверненню. Губки в неї були надуті. Вона вдавала, ніби смертельно нудьгує, ніби нещасна. Рене була надто заклопотана своєю бундючною, розпещеною й упертою персоною і зовсім не помітила, який Вулф розгублений.

А його так вразив цей непомірний жіночий егоїзм, що він не втримавсь і засміявся. І цей сміх, змішаний з глибоким відчаєм, допоміг йому повернутися до тону, яким він звичайно розмовляв з Рене. Він спілкувався з нею по-французькому. Завдяки французькій мові він, здавалося, став зовсім іншою людиною. Траплялися миті, короткі миті, коли С. Вулф зовсім забував, що він уже покійник. Він жартував з Рене, називав її своєю маленькою розбещеною дівчинкою, своєю сердитою лялечкою, своїм скарбом, іграшкою, і вологими холодними губами цілував її пухкі гарні вуста. Рене була надзвичайно вродлива рудувата блондинка з Північної Франції, з Лілля. Минулого року С. Вулф забрав її з Парижа. Він збрехав, що привіз їй із Парижа дивовижну шаль і прекрасні пір'їни, і обличчя в Рене враз просіяло. Вона наказала накрити на стіл і заторохтіла про свої клопоти й турботи.

О, вона ненавиділа цей Нью-Йорк, ненавиділа цих американців, що ставляться до жінок з надзвичайною шанобою і з надзвичайною байдужістю. Вона ненавиділа сидіти «на своєму поверсі» й чекати. Oh, mon dieu! Oui [86], вона воліла б зостатися в Парижі маленькою модисткою...

— Скоро ти, мабуть, зможеш поїхати додому, Рене,— промовив Вулф із усмішкою, яка викликала за низьким чолом Рене глибокі роздуми.

За столом він не міг проковтнути жодного шматочка, зате випив багато бургундського. Він усе пив і пив, голова в нього палала, але він не хмелів.

— Чи не замовити нам музику й танцівниць, Рене?! — запропонував С. Вулф.

Рене зателефонувала до угорського ресторану в єврейському кварталі, і через півгодини музиканти й танцівниці приїхали.

Перший скрипаль знав смаки Вулфа й прихопив із собою молоденьку вродливу дівчину, яка щойно приїхала з угорської провінції. Дівчину звали Юлішкою, і вона заспівала угорську народну пісеньку — так тихенько, що її було ледве чутно.

Вулф пообіцяв трупі сто доларів за умови, що вона не робитиме жодної секунди перерви. Музику й спів змінювали танці. Вулф лежав у кріслі, наче мрець, тільки очі блищали. Він весь час попивав вино й усе ж таки не п'янів. Рене, закутана в розкішну шаль кольору червоної кіноварі, сиділа в кріслі, згорнувшись калачиком і приплющивши зеленкуваті очі,— червона пантера. Вигляд вона мала все ще знудьгований. Саме її неповторна інертність і приваблювала Вулфа. Коли до неї підступали, вона злилася, мов недоумкувата, поки в ній зрештою спалахував пекельний вогонь.

Чарівна юна угорочка, що її привіз хитрун перший скрипаль, припала С. Вулфові до вподоби. Він частенько поглядав на неї, але вона щоразу сором'язливо відводила очі. Тоді С. Вулф підкликав скрипаля й пошепотівся з ним. Згодом Юлішка зникла.

Рівно об одинадцятій С. Вулф попрощався з Рене. Він подарував їй один із своїх діамантових перснів. Рене ніжно торкнулася губами його вуха й тихенько спитала, чому він не залишається. С. Вулф, як завжди, знайшов відмовку — мовляв, треба ще попрацювати. Рене поморщила чоло й скривила губки.

Юлішка вже чекала Вулфа в його квартирі. Коли він доторкнувся до неї, вона затремтіла. Коси в неї були каштанові й м'які. Він налив їй келих вина, вона слухняно надпила його й промовила, мов рабиня: