Оповідання - Васильченко Степан Васильевич (книги онлайн полностью TXT) 📗
«А де ж це Наталя? - озирається Петруня.- Ах, ось де вона!» - поруч із ним лежить на нарах, косу аж додолу попустила. Дивиться кудись чудними очима.
«Де це ми, Наталю?»
Вона осміхається:
«О? А хіба ж ти забув? Це ж золоті будинки. Оті, що... пам’ятаєш?..»
«Так-та-ак!..- пригадує Петруня.- Це оті самі, що як був малим! - Дивується: - Дивись тобі! А я думав, що то тільки вони в казках...»
Починає приглядатися до їх, а вони стають все сумніші та й сумніші.
«Чого вони такі темні, сумні?» - питається у неї.
Вона мовчить, швидко встає, косу на голові поправляє.
«Куди ж це ти?» - з тривогою питає Петруня, угадуючи її намір.
«Я швидко назад вернуся».- Пішла до дубових дверей.
По дорозі повернулась, привітно осміхається, завіряє:
«Я вернуся, вернуся!.. Я зараз!..»
Зникає за дубовими тюремними дверима.
Петруня підводиться і сідає на постелі. Б'ється у його серце: коли б же, коли б не одурила.
- Що тобі, Петруню, серце болить? - близько-близько чує він знакомий голос. На мить зелення розхиляється, і перед очима Петруні стоїть Кошовий, пильно приглядається йому в обличчя.
- Вона ще прийде! Вона зараз, зараз вернеться! - швидко, як з гарячки, шепоче Петруня.
Кошовий тихо з жалем хитає головою:
- Бідний ти, Бова-Королевичу! - і далі нахмурив брови, суворо, голосніше: - Вона, Петруню, не прийде, чуєш, ніколи не прийде! Лягай, спи!
Петруня покірно кладе голову на постіль. І відразу над постіллю виростає якийсь зелений кущ.
Брудні тюремні стіни перефарбовуються, вищають, ширяться. Стає просторо... виростають якісь колони дивного-предивного стилю, зільники з квітками, мережана золотом стеля... арки... ходи... коридори... і відразу десь у темних коридорах брязнув голос Наталі, аж в ушах задзвеніло:
Двері одчинились - і вона знову на порозі, радісінька така, весела, а в руках повно всяких квіток: бузку, троянд, акацій, рути, рясту всякого...
«Приберу я, Петруню, у твоїх будинках, щоб було тобі тут хороше та весело!.. Ти будеш тут сидіти, а я буду до тебе приходити, любити-цілувати буду... А ти мені казки твої чудові будеш казати, співати пісні...
І будемо з тобою отак ми жити, та й жити, та й жити...»
Коло вікна стоїть Кошовий, одхилив ухо - пильно до чогось дослухається. Десь далеко соловей витьохкує, солодкої завдає Кошовому туги...
Тільки-тільки що його чути: через стіни, через грати подає голос... Послухає-послухає його Кошовий, знову поміж сонними починає ходити... Ходить, щось думає, на сонного Петруню позирає, стиха наспівує:
Як у срібну сурмочку, цвірчать залізні пута і собі приспівують стиха:
ПРИБЛУДА
...«Гу-гу! - трубить над ним вітер, бляхою гримить...- Гу-гу!..» А осінь угорі темні хмари над ним у отару зганяє, хмари дощем його січуть холодним, хмари дощем його поливають. А кругом його - смітник, кругом бур’яни сухі свистять, кругом дереза.
І вікна биті в йому, перебиті, і дах латаний, перелатаний, і сам він увесь такий закурений, обідраний, сумний...
«Гу-у!» - вітер над ним...
Та - шелесь! - бур’янами, та брязь! - вікнами, та - гур-гур! - трухлими дверима. «Одчиняй!» - «А чого тобі, губатий?» - «Мчу із поля мале покотиполе... одчиняй!»
Курява, темрява, дим...
В їдальні коло дверей - натовп: діти, завідующа, якась чужа людина в окулярах - чоловік. Змокріла стіна полупана; коло стіни стоять двійко дівчаток, зубами од холоду бринять - голісінькі! Чоловік і завідующа люто змагаються, махають руками, кидають один одному у вічі папірець. Діти слідкують - уважні, зацікавлені.
- Нащо,- кажу,- ви з дітей одежу поздіймали? Ви дітей попростуджуєте.
- Це позичене. Ви мусите одягнути їх.
- Я вам сказала, що я не маю де їх діти! В будинок я не візьму їх.
- А я де їх діну? Де? - озвірився чоловік.- Третій день воджуся з будинку в будинок... У мене сили вже немає.
- В наросвіту ведіть! - завідующа.
- Ведіть уже самі - я водив!
- Слухайте сюди, ви можете що-небудь розуміти чи ні: будинок на тридцять душ - у мене їх дев’яносто. У мене заразні хворі. У мене по троє сплять на одному ліжку; у мене ні білизни, ні чобіт... У мене хліба - ні кришки!
- Про мене, хоч на вулицю їх повикидайте!
- І виведу! От голісіньких і випроваджу, та й побачимо, хто буде за це одповідати!
Дівчатка винувато й злякано переводили очі з одного на другого, почувши цеє, одна - в плач, друга - в плач. Завідующа - зирк на їх - позгиналися, аж посиніли - не втрималась - у сльози!
Чоловік в окулярах, користуючи момент, папірець - на стіл, продерся поміж дітьми і, нашвидку витираючи на лиці піт, югнув у двері. Діти, що слідкували,- в регіт!
...Завідующа, схлипуючи, одягає гостей у якесь шмаття й присягається комусь:
- Ні одного більше! Ні лялечки, хоч там що! Краще втечу.
Дівчата сміються, ляскають у долоні і дражнять хлопців - співають:
За гомоном та стукотнявою - нічого не чути; за курявою - нічого не видно. В кутку коло груби - низка головок, як разок намиста. Аж мох на їх повставав - холодно. Губи сині, обличчя ніби борошном потрушені, а в борошно повтикані свіжі вишні - очі. Слухають казки, очима поблискують. Каже казку білоголовий хлопчик років десяти. Тихо. Пирск-нув один од сміху, другий - і цілий вибух реготу... Трохи згодом - другий, ще дужчий.
Підходять до гурту інші:
- Що таке?
- Ось коли б ви почули, що оцей хлопець казав.
Оглядають хлопця: марний, обідраний, босі ноги всі в грязі.
- Та що ж це за хлопець?
- Ай справді: у нас такого немає.
Слово, друге - на допит хлопця:
- Ти наш чи не наш?
- Ні, я чужий.
- А чого ж ти прийшов сюди?
- А я до вас гулять прийшов.
- Може, тут є в тебе товариш або брат?
- Ні, немає нікого.
Пильно придивляються до його, оглядають лахміття, виразки на ногах. З підозрінням:
- А ти ж не «голодающий» часом?
Хлопець швидко й злякано:
- Ні, ні! У мене є папа й мама. Тут ми недалеко й живемо - на Глибокій.
Не ймуть віри.
- А чого ж це ти босий, коли в тебе є папа й мама? Ви бідні?
- Ні, чоботи є в мене, тільки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утік. І пальто в мене є, і шапка гарна - все мама поховала.
- А як тебе звуть?
- Мишка.
Привітніше:
- Ну, то що ти, Мишко, казав тут, розкажи, і ми послухаємо.
Мишко заспокоївся, підтяг штани, очі засяяли, аж луна скрізь залящала:,
