«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Власне, від «карантинок» вимагали небагато – підписати заяву про зарахування у «допоміжний персонал» санаторію. Це давало деякі пільги: ліпше харчування і житло, пристойний одяг і звільнення від екзекуцій. Дехто не витримував і підписував заяву. А вона трималася.
Одного разу Ірину Дмитрівну викликали до начальниці санаторію фрау Рененкампф.
– Підеш працювати в лазарет? Там звільнилося місце позаштатного фельдшера, – запропонувала начальниця.
– Я подумаю.
Фрау Рененкампф здивовано звела брови.
– Що ж, подумай.
Думали всі табірниці і нарешті сказали:
– Давай згоду. Все-таки своїх лікуватимеш. Та й вискочити звідти легше.
Так Ірина Дмитрівна почала працювати в лазареті офіцерського санаторію. В обов’язки позаштатного фельдшера входило констатування смерті дівчат із карантину і «допоміжного персоналу». За півтора місяця роботи Ірині Дмитрівні не раз довелося писати такі висновки. Одного разу вона відмовилася підписати довідку про смерть дівчини – там писалося, що дівчина загинула внаслідок нещасливого випадку, а насправді у неї було кулеве поранення.
– Не будьте вперті, мертвій ви не допоможете, живим – тим більше. На фронті гинуть мільйони, і нікого не цікавить, од чого помер той чи інший – від осколка снаряда чи від дизентерії. Від медиків вимагають тепер одне: вміти відрізнити живого од мертвого, – вмовляв Ірину Дмитрівну старший лікар Фюмен.
Та Ірина Дмитрівна стояла на своєму, і Фюмену довелося дописати: «Необережне поводження із зброєю». Це здалося Ірині Дмитрівні дивним: звідки в дівчини з «допоміжного персоналу» зброя? Але довідку вона підписала.
Якось під час медогляду одна дівчина – в реєстраційній картонці вона значилась під ім’ям Лота – шепнула:
– Не підписуйте довідки, не оглянувши трупа.
Те, що Ірина Дмитрівна підписувала такі довідки, мало хто знав. А Лота якось довідалася про це. На другий день начальник охорони санаторію приніс у лазарет одразу три довідки.
– Підпишіть, – сказав він Ірині Дмитрівні. – Їх уже поховали. Групова втеча. Охорона застосувала зброю.
Те, що сказав начальник охорони, скидалося на правду, але Ірина Дмитрівна, пригадавши осторогу Лоти, відмовилась підписувати. Довідки підписав лікар Фюмен: підписав не читаючи.
Ввечері до лазарету прийшла Лота. Вона порізала палець. Рана була глибока, й Ірині Дмитрівні довелося накласти скобки.
– Вам приносили довідки? – спитала Лота.
– Так.
– Скільки?
– Три.
– Правильно. Не підписали?
– Їх підписав Фюмен.
– Падлюки! Ах, які падлюки, – вилаялась Лота. – У цьому клятому замку не тільки вбивають і гвалтують; тут торгують людьми. Ті три дівчини живі. Їх продали. Минулої ночі повезли на аеродром. У замку час од часу з’являється якийсь пан Трібо, середнього віку, в цивільному. Запам’ятаєте?
– Пан Трібо?
– Гладкий, невисокий на зріст, рідке волосся, часто сміється. Запам’ятаєте?
– Навіщо?
– Він купляє і вивозить звідси дівчат.
– Це, ви вважаєте, найстрашніше з того, що тут відбувається? – посміхнулась Ірина Дмитрівна.
– Але ж зрозумійте, в них забирають останнє: ім’я, право називатися людиною!
– А ми з вами можемо називатися людьми? – підійшла впритул до неї Ірина Дмитрівна.
– Можемо, – витримавши її погляд, сказала Лота. – Те, що з нами сталося, не провина – наше горе. Це різні речі. Не плутайте їх.
– Та ви самі, по-моєму, плутаєте їх, – різко сказала Ірина Дмитрівна.
– Ні. Бути тільки впертою і безвилазно сидіти в карантині, як робили ви і ваші подруги, – це ще не геройство.
– Не розумію.
– Звідси можна вибратися двома шляхами: ногами вперед – на кладовище або підписавши ще одну заяву.
– Яку? – спитала Ірина Дмитрівна.
Лота уважно подивилася на неї, потім прошепотіла:
– Що ви згодні працювати на німецьку розвідку.
– Вам пропонували підписати таку заяву? – насторожилась Ірина Дмитрівна.
– Не пропонували і не запропонують, – посміхнулася Лота. – Я в чорному списку. Замок для мене тільки відстрочка…
Вона не сказала, від чого відстрочка, але одразу тицьнула в руку Ірині Дмитрівні папірця.
– Тут імена і прізвища деяких дівиць із тих, хто підписав другу заяву, – скоромовкою сказала Лота. – Їхні справжні імена і прізвища. Адреси їхніх батьків. Якщо вам випаде побувати в Сосновському, передайте цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по вулиці Московській. Скажете – від Олени.
– Навряд чи мені пощастить побувати в Сосновському, та ще самій, – дохитала головою Ірина Дмитрівна. – Моє становище ненабагато краще за ваше. Але я спробую.
– Я теж, – якось дивно мовила Лота, – і якщо у мене це вийде раніше, ніж у вас, папірець знищіть.
– А як же я дізнаюся, пощастить вам чи ні?
– Дізнаєтесь.
Ірина Дмитрівна дізналася про те наступної ночі. Вона ще не спала, коли у дворі почалася безладна стрілянина. Вимкнувши світло в комірчині, де вона жила відтоді, як почала працювати в лазареті, Ірина Дмитрівна трохи прочинила вікно і почула розлючену лайку, прокляття, крики, постріли. Потім хтось гукнув:
– Вона за будкою! Кидай гранату, а то всіх перестріляє.
За якусь мить біля замкової огради пролунав вибух. А вранці Ірина Дмитрівна підписувала довідку про смерть Олени Петлюк, яку в замку називали Лотою. Довідки про смерть двох охоронників, застрелених біля сторожової будки, підписав лікар Фюмен. Де Лота роздобула пістолет, так ніхто і не дізнався.
Відтоді Ірина Дмитрівна поклала собі за мету будь-що виконати доручення Лоти. Вона будувала найрізноманітніші плани, та всі вони розсипались, як карткові будиночки, тільки-но вона намагалася їх здійснити. Після історії з Лотою дівчатам із «допоміжного персоналу» заборонили виходити навіть у парк, який прилягав до замку й був обнесений високим муром.
Цей парк, розташовані в ньому будівлі, сіре підковоподібне громаддя замку тепер здавалися Ірині Дмитрівні зовсім іншими. Їй багато що стало зрозуміле: і страхіття карантину, і заяви, що їх підсовували дівчатам, і довжелезні анкети-характеристики, які заповнювали на кожну дівчину, і наївні розмови про те, що після закінчення строку дівчатам добре заплатять, а їхнє перебування в замку лишиться таємницею, якщо вони самі не базікатимуть про це. Все було спрямоване на одне: зломити волю, розбестити душу, прищепити мерзенну своєю суттю думку про те, що тепер уже все байдуже.
Ірина Дмитрівна надумала за всяку ціну вирватися в Сосновське, розшукати Лотиного знайомого.
Вона навіть почала приймати зальоти німця-медика, який обіцяв повезти її до міста у «справжній» ресторан. Потім, дізнавшись, що офіцерам заборонено бувати з дівчатами поза замком, стала уникати його. На щастя, сам залицяльник невдовзі виїхав із санаторію: його і двох фельдфебелів відіслали в діючу армію. В лазареті лишилися тільки лікар Фюмен, одноногий фельдшер та кілька санітарів. Ірині Дмитрівні доводилося чергувати по вісімнадцять годин на добу. Але це тривало недовго: у середині червня з лазарету виписали хворих, а ще через деякий час надійшов наказ виписати із санаторію і відправити у свої частини всіх відпочиваючих.
Того дня, коли начальство одержало цей наказ, у замку було особливо гамірно: приїхало багато гостей. У ресторані і двох буфетах з самого ранку почалася пиятика. Лікар Фюмен до обіду вже ледве стояв на ногах; не відставав од нього і фельдшер. Наприкінці дня з карантину принесли мало не до смерті побиту дівчину. А ввечері до лазарету зайшов високий, прямий, як тичка, обер-лейтенант. Ірина Дмитрівна ще не бачила такого пихатого офіцера. У нього був неприємний погляд – гордовитий, бридливий.
Спочатку Ірина Дмитрівна вирішила, що це один із тих пересичених санаторними розвагами офіцерів, які іноді зазирали в лазарет, щоб пофліртувати або – це траплялося частіше – познущатися з російської медсестри. Та невдовзі збагнула, що помиляється – офіцер повів незрозумілу гру. Він заговорив з Іриною Дмитрівною по-російськи, і це було так несподівано, що вона остовпіла. Певна річ, були німецькі офіцери, які непогано розмовляли російською мовою, проте обер-лейтенант говорив по-російськи так, ніби то була його рідна мова. Але справа навіть не в цьому. Перед Іриною Дмитрівною постала зовсім інша людина. Цей чоловік говорив з нею просто, по-людськи, як рівний з рівним. Помітивши знівечену дівчину в ніші за шафою, обер-лейтенант захотів допомогти їй. То були не пусті слова – він дав Ірині Дмитрівні досить велику, як на санаторні поняття, суму грошей. І водночас попросив її зробити досить незвичайну послугу: вона мала допомогти пораненому офіцерові, приховавши при цьому, що його поранено недавно. Все це сталося так несподівано, що Ірина Дмитрівна ладна була повірити в що завгодно. До лазарету принесли пораненого. У нього була наскрізна рана в стегні. Він втратив багато крові, пульс ледь промацувався. Це, здавалося, підтверджувало найсміливіші здогади Ірини Дмитрівни.
